«В Чорнобильській зоні панує обернений час».

Данило Кулиняк про Чорнобиль

Данило Іванович Кулиняк (1948-2016) – поет, прозаїк, журналіст, публіцист, історик і еколог, учасник дисидентського руху, великий патріот України, вів активну громадянську роботу, мужньо стояв на сторожі Правди і Честі.

В його творчому доробку цілий ряд книг - поетичних збірок: «Невідкриті острови» (1985), «Телескопи криниць» (1990); прозових творів «Тягар Чорнобильського неба» (2011), «Лицар Дикого Поля. Петро Калнишевський» (2012) та інших.

На долю Данила Кулиняка випали нелегкі випробування. Народився він в бойківському селі Старий Кропивник на Львівщині в родині священнослужителя греко-католицької церкви. В 1951 році, коли йому було лише три роки, родину вислали з Галичини в Херсонську область, звідки вони повернулися в рідний край в 1957 році.

Під час навчання в Херсонському мореплавному училищі був виключений за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники свободи України».

Вищу літературну освіту, здобував заочно аж у Москві, в Літературному інституті імені Максима Горького, бо в Україні за такого послужного списку це було неможливо.

Працюючи науковим співробітником Роменського міського краєзнавчого музею, продовжував пропагувати українську національну ідею.

В зв’язку із загостренням політичних переслідувань творчої інтелігенції в 1973 році Д.Кулиняка незаконно призвали до Радянської Армії в далеке Забайкалля.

В 1976 році Д.Кулиняк повернувся в Україну і разом з дружиною Наталією Околітенко, з якою познайомився в Ірпінському будинку творчості письменників, оселився в селі Лютіж Вишгородського району, що на березі Київського водосховища. З 1979 року працював на посаді районного державного інспектора рибоохорони Київської держрибінспекції, бував частенько на Чорнобильщині.

На час вибуху реактора на Чорнобильській АЕС, з 25 по 29 квітня 1986 року, з групою рибінспекторів Д.Кулиняк перебував у відрядженні якраз на Чорнобильщині.

«Доводилось мені бувати в тій зоні не раз. Наслідки не забарилися – восени 1986 року стан мого здоров’я різко погіршився, а в лютому 1987 я вже потрапив у реанімаційне відділення: швидка допомога підібрала мене прямо на вулиці Києва. Пройшов тривале лікування. Пережив стан клінічної смерті. Вижив – хіба не для того, щоб розповісти», - писав Д.Кулиняк.

В 1988 році в столичній лікарні Д.Кулиняк написав епічну поему «Мічені атоми або Сліпий політ», яка побачила світ у збірці «Телескопи криниць» (1990). Вона і сьогодні не втратила своєї актуальності й прочитується з такою ж емоційною напругою, як і в ті тривожні часи.

Після Чорнобиля довго і тяжко хворів, кілька разів перебував у лікарнях. Та не зважаючи на це, Данило Іванович переймався долею «зони відчуження». Він став одним із ініціаторів заснування спеціалізованої історико-культурницької експедиції Мінчорнобиля України з метою збереження і вивчення пам’яток історії та культури, що знаходяться на території 30-кілометрової зони відчуження. Як найбільший знавець місцевості та історичних пам’яток, він очолив її Чорнобильську групу, спеціальну групу ентузіастів-науковців, і в перервах між лікарнями керував її роботою. Через кілька років після створення групи, до неї ввійшла Ліна Костенко.

Про роботу групи в одній із публікацій Д.Кулиняк писав: «Найважче було оглядати села, що зазнали найбільшого радіаційного забруднення, приречені на знищення, на захоронення – таких було заплановано двадцять. Адже ж після огляду й фіксації чи порятунку виявлених культурних цінностей, якщо їх ще можна було врятувати, доводилося підписувати акт - санкціонувати знищення села. Останніми в мене були вже безлюдні Шепеличі – наче смертний вирок їм затверджував. Після цього бульдозери та інша потужна техніка просто загортали будівлі у заздалегідь викопані траншеї, і на місці села утворювалося просто кілька свіжих курганів, як я гірко жартував, «постчорнобильської археологічної культури».

З 1991 по 2016 рік разом з дружиною Д.Кулиняк проживав в Ірпені по вулиці Калініна.

З 1997 року перейшов на суто журналістську роботу, працював у редакції новоствореного журналу МНС України «Надзвичайна ситуація», в якому висвітлював Чорнобильську тематику і соціальний захист населення, опублікував про це сотні матеріалів.

У 2011 році вийшла друком книга Д.Кулиняка «Тягар Чорнобильського неба», яку автор назвав «свічою пам’яті, скромним пучком весняних квітів на могилах побратимам і сестрам, гартованих Чорнобилем і мічених атомом».

В книгу ввійшли публікації на чорнобильську тематику, які друкувались в українських і зарубіжних ЗМІ, інтерв’ю з видатною поетесою Ліною Костенко, завідувачем відділу біофізики і радіобіології Інституту клітинної біології і генної інженерії Національної академії наук академіком Дмитром Гродзінським, нарис «Земля під кам’яним хрестом. Або ж Оптимістична трагедія Чорнобильщини», а також цикл поезій «Тягар Чорнобильського неба». В передмові до цього циклу Д.Кулиняк написав: «Колись у розмові зі мною про Чорнобильську зону Ліна Костенко сказала: «Але поезії там відбирає мову. Або пишеться щось таке трагічне – там не можна писати так просто, щебетати…». Справді, «поезії там відбирає мову» - бракне слів для висвітлення цієї трагедії. Все ж таки пропоную на суд читачів кілька віршів чорнобильської тематики, хоч деколи голос у них зривається на хрип…».

* * *
Скільки минуло, а згадую знову –
Ми, ще веселі тоді й молоді,
Кольору крові, засохлої крові,
Виросли хмари іржаво-руді
В день катастрофи квітневий надвечіррозродилися йодним дощем...
А по калюжах стрибала малеча
З піснею «Дощику, падай іще!»
Вже багатьох з нас дні ті угробили…
Дим над реактором, братство в біді,
Хмари іржаво-руді над Чорнобилем…
Ми ще веселі були й молоді.

* * *
Чорнобильські дороги, зарослі забуттям,
Вони ще пам’ятають тепло ступні людини…
А там, у бездуховності радіаційних плямах,
За зоною відчуження конає Україна,
Відчужують Вкраїну… Від кого?
Від Вкраїни?»

* * *
Дороги всі дезрозчином оброблені
До пращурів покинутих гробів.
В безлюднім Страхоліссі під Чорнобилем
Ми назбираєм атомних грибів;
Та готувати те модерне диво –
Гриби – ми подамося за Дніпро.
Поїдемо в Батурин пити пиво,
Яке зварив там цар-бровар Петро
З крові людської. А щоб не забути
Дороги, що з минулого до нас,
Ми рушимо в Батурин через Крути –
Ця станція для нас дороговказ.

* * *
Під вітром осіннім гвинти вертольотів
Немов перемотують плівку кіно
Про ту катастрофу. Герої-пілоти
Вже, мабуть, померли, і їм все одно.
Затлумлений фантомний біль оживає
Від звалища цього, хоч бачив не раз,
А вітер повільно гвинти обертає,
Немов перемотує час.

* * *
За Чорнобилем села покинуті, мертві.
Та з роками у пам’яті все чіткішає мить
- Поминальна свіча Товстоліської церкви
В узголів’ї села (і Вкраїни?) горить.

* * *Село згоріло у вогненнім вирі.
На місці хат лиш димарі стримлять.
Злетіла й церква полум’ям у вирій
Тоді, коли із вирію летять.
Велична, древня Воскресенська церква.
Яка село вінчала Товстий ліс.
Коли побачив вперше – серце стерпло:
Завершена краса! Була. Колись.
Через десятиліт по катастрофі
Вона згоріла, як згорає птах…
Лиш «саркофаг» стримить, немов Голгофа
Полісся, що на атомних хрестах.
Її ж нема, згоріла. Відлетіла …
Залишилась від неї тільки тінь
Запечена та згарище зчорніле,
Та даху металеві мертві крила –
Як докір для майбутніх поколінь.
Оце і все. По всьому. Тінь і тлін.

* * *
У Товстім Лісі церква догорала…
Зозулі збожеволіло кували,
Обіцяли всім нам «многоліт» .
Обгоріле листя опадало
І шматки палаючі кружляли
Над селом. Весняний перший цвіт
Опадав із попелом на світ.
Було неможливо відрізнити
Від попелу цвіт. Вогненний вітер
Шматував покинуте село.
Лип столітніх поминальні свічі
Запалив. Палали, ніби відчай…
Це було…
Все село надвечір догоріло…
Ледь здригались обгорілі крила
Бляшані – то був церковний дах,
Поступово тихо-тихо стало.
Тільки головешки дотлівали
Там, де храму був огненний дах.

Мічені атоми або Сліпий політ
(уривки з поеми)

VІІ. Дем’ян
Дем’ян, евакуйований з Чорнобиля,
Із берега крутого в Лютежі
На північ тужно дивиться, на обрій.
За Страхоліссям, там, на тій межі,
Що ділить світ на «до» і «після», в зоні,
Залишилась його проста душа,
Через колючий дріт того кордону
Він деколи по неї вируша.
Але намарне. При Дем’яні тіло,
А от душа з Чорнобиля не йде -
Не підкорилась і не захотіла
Покинуть край, де народився, де
Садиба перетворюється в пустку -
А він той дім роками будував.
Востаннє був - забрали й перепустку
На КПП: щоб більше не бував
Він в зоні, а тримався свого місця…

* * *
Опромінений краю над сивим Дніпром опроміненим!
Чорне сонце прозріння долетворно у квітні вночі
Освітило майбутнє тут. Незворотні вже сталися зміни -
Гордієві вузли розсікли променеві мечі.
Отруїлась земля, мертвородить вона, і гіркими стають її води.
Йдуть кислотні дощі. Ми ховаєм обличчя від їхніх
Пекучих, як сльози планети, краплин.
А на зорянім небі світило з’явилось новітнє - Чорнобиль.
Впала міткою часу на край наш біблейська гірка ота зірка Полин.
Вже гігантським реактором Сонце випікає життя на планеті -
Від людських забаганок розростаються в небі лиховісні озонні дірки.
Як останню підказку Природи я знесилений вловлюю шепіт:
Не вбивайте себе!
Не вбивайте мене!
Не вбивайте ріки Животвору.

ХІ. Епілог
Все мине. Тільки правда залишиться в зболенім слові.
Перетрухне і зникне полова кон’юнктурних «прозрінь» та розмов.
Я писав цю поему на бланках аналізів власної крові
У столичній лікарні. На кров накладалася кров.
Епілогу не буде. Його наша дійсність ще має писати…
Продиктує його майбуття і грізних подій круговерть,
Це тільки початок. Це поема життя.
Та завершить її моя смерть.

Нове покоління сьогодні вирішує не менш серйозні проблеми і світового і національного масштабу, але відгомін чорнобильського лиха ніколи не зникне з наших сердець.

Напередодні Міжнародного дня пам’яті жертв радіаційних аварій та 35-річчя Чорнобильської катастрофи ми розпочинаємо цикл публікацій, присвячених тим трагічним подіям.

Спогади Володимира Яворівського "Ірпінь" - не іменник. Дієслово"

"Ірпінь для української літератури і чи не для кожного українського письменника старшого покоління - це не тільки географічна назва. Не територія під Києвом. Окремішній материк Творчості, Любові, солодкого страждання.

Зачувши це слово - моя душа тремтить і заходиться нападом щемкого, оскомінно ніжного сентименту. Ірпінь - це досяжна недосяжність, це реальна містика, містична реальність, стартовий майданчик у безсмертя і в небуття водночас. Вибирай. Думай. Приймай рішення. І тоді, коли січуть на січку вечір ірпінські солов'ї в кущах. І тоді, коли висить над соснами осіння мжичка чи б'є по вікнах мерзлою тирсою снігу зима. Вибирай. Бо Ірпінь (у нашому, письменницькому сприйнятті і відтворенні! Саме Будинок творчості!) - це майдан свободи.

Якщо відкинути псевдонаукову обережність, то саме тут, у Будинку творчості ,,Ірпінь'', напівпідпільно, упівголосу жила, опублічувалася, примірялася до життя ідея незалежності України.

У 1973-му, коли після червоного погрому львівської творчої інтелігенції, я вимушено покинув Львів,то переїхав, власне, не до Києва, а до Ірпеня : майже рік мешкав у першому корпусі, у двокімнатній ,, келії '' з виходом на маленьку веранду. Як солодко працювалося! О п'ятій годині вже варилася пахуча кава, диміла сигарета, душа заходилася щасливим передчуттям праці, лету фантазії, свободи, впевненості у собі, у всемогутності українського слова. Писав "Оглянься з осені" - роман, який би я люблю і досі, і не йму віри, що його можна було так легко, природно, зухвало запакувати в слова. Не знаю, чи міг би це зробити в іншому місці. Тут я написав другу частину "Оглянься з осені" - "А тепер іди". Тут розпочав "Автопортрет з уяви".

Це був золотий час, незабутній період мого життя...''

Завершив земний шлях видатний українець, громадський і політичний діяч, один з засновників Народного Руху України, народний депутат Верховної Ради України кількох скликань, лауреат Шевченківської премії. З 2001 по 2011рік він очолював Національну спілку письменників України. Довгий час вів на Українському радіо авторську програму "20 хвилин з Володимиром Яворівським".

Без його постаті неможливо уявити нинішню українську літературу. Він блискучий прозаїк і пристрасний публіцист, автор численних романів, повістей, оповідань, нарисів, якими зачитувались, про які сперечались читачі.

Читаймо Володимира Яворівського, його твори на книжкових полицях нашої Ірпінської міської публічної бібліотеки імені Максима Рильського!

Вічна і світла пам'ять майстру українського слова. Співчуття рідним і близьким!

Філософсько-психологічні твори Мирослава Дочинця - сучасного українського письменника, філософа, журналіста, володаря Шевченківської премії за роман ,,Криничар'', для тих, хто запитує себе "Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду?".

Він заснував у 1998 році видавництво ,,Карпатська вежа'', де готує і видає власні твори. Вже побачили світ 24 книги прози різних жанрів, ряд книг є і в нашій бібліотеці.

Нещодавно, завдяки Українському інституту книги до фонду бібліотеки надійшли ще 2 нові книги автора - "Діти папороті" і "Історії".

"Роби те, що гарно вдається. Роби те,що тішить тебе. Роби те, що ніхто не зробить крім тебе. Роби те, що робить тебе собою''- розмірковує герой твору "Діти папороті", який про війну, кохання, радість творчості і служіння науці.

"Історії" - книга про історії кохання реальних чоловіків і жінок. "Кожен отримує стільки любові, скільки може вмістити його серце.
...Навіть великих кохання робить слабкими і вразливими, позаяк руйнує укріплення, які ми зводимо довкола своїх сердець...''- пише письменник.

Директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський в захопленні від широкого вибору книг з історії нашої держави, зокрема від серії "Політичні портрети'', які надійшли до бібліотеки від Українського інституту книги.

Напередодні 30-річчя Незалежності України, його зацікавили книги про наших державотворців Х, ХVІІ-ХVІІІ століття- князя Володимира Великого, українських гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Івана Мазепу. Домовилися, що він виступить перед ірпінською громадою в бібліотеці з історичним екскурсом по закінченню карантину. Чекаємо за захоплюючу зустріч.

Книги популярного американського письменника Деніела Кіза (1927-2014) все частіше купують в магазинах і запитують в бібліотеці.

Його твір "Квіти для Елджернона'' - один з самих відомих, на основі книги було створено багато театральних вистав, кіно та радіоадаптацій.Він користувався попитом читачів і в нашій бібліотеці.

У 2019 році одразу вийшло друком три його романи, вони надійшли до нашої бібліотеки за державною програмою від Український інститут книги

Сьогодні, 3 квітня, 103 річниця з дня народження українського письменника, академіка, політика, лауреата найвищих літературних відзнак тогочасної держави, голови Спілки письменників України, Героя України (2005р., посмертно)- Олеся Гончара (03.04.1918- 14.07.1995).

Його твори перекладені 67 мовами світу. Незаперечними залишаються його заслуги в обстоюванні української мови і культури, його авторитет був підтримкою для українських демократичних сил у процесі відновлення державності України у 1991році.

І дуже приємно усвідомлювати, що ця видатна людина бувала у нашому місті!

,, Ірпінь! Ірпінь! Зелена колиска українського слова... Хто тільки не топтав босими ногами твоїх трав і доріжок...

Взимку любив приїздити до Ірпеня Олесь Гончар. Ціле літо він мандрував степами Таврії, зустрічався з чабанами, комбайнерами,рибалками, старими дідами на херсонських баштанах, а зимою тягло Олеся Терентійовича до Ірпеня. Здебільшого він любив поселятися в одній і тій же, другій кімнаті першого корпусу, з вікон якої відкривається чудовий краєвид на ірпінську долину і замріяний ліс. Творча праця любить самотність. Як завжди Олесь Терентійович працював зосереджено. Мало коли приєднувався до гурту, любителів весело поговорити. А коли й прогулювався протоптаними стежками Ірпеня, то увесь час у якійсь задумі. Любив більше слухати інших, аніж говорити самому. Зате коли починав щось розповідати, то товариші, які були поруч з ним, враз вмовкали, ставилися до нього всі з повагою... На відміну від інших авторів, Гончар не поспішав читати щось своє, доки не добивався досконалості. І вже тоді виходив на люди.

Письменники ніколи не бувають одинакові, ні за своїм характером, ні за вдачею, ані за манерою письма. І це прекрасно. Саме цією різноликістю був характерний наш Ірпінь. Прозаїки, поети і драматурги знаходили тут найсприятливіші умови для праці''

Іван Цюпа ,, Ірпінські зустрічі''.1978-1988р.

Щоб внести трішки яскравих фарб, позитиву і надії в наше карантинне життя, подаємо світлини книжкових виставок, які чекають наших читачів на абонементі і в читальній залі бібліотеки. На них представлені кращі зразки сучасної української і зарубіжної літератури на будь-який смак! Книги позначені спеціальною книжковою наліпкою зеленого кольору.

Вже багато років в багатьох країнах світу впроваджуються масштабні державні програми, які стимулюють читання.

Нарешті і Україна долучилася до світового тренду. Зараз проходить громадське обговорення ,,Стратегії розвитку читання на 2021-2025 роки'', мета якого - усвідомлений вибір українцями читання, як складової проведення дозвілля, освітньої практики та саморозвитку!

Незабаром завершиться карантин і ми радо чекаємо вас, шановні ірпінські книголюби, в нашому книжковому просторі!

Краєзнавство - один з пріоритетних напрямів роботи бібліотек.

У 2020 році за кошти міського бюджету, з метою вивчення історії рідного краю і творчості місцевих авторів, було видано ряд книг, які надійшли до публічних і шкільних бібліотек Ірпеня.

Сьогодні отримали 163 книги на суму 21750 грн. сім навчальних закладів управління освіти і науки Ірпінської міської ради.

19 березня виповнюється 126 років від дня народження Максима Тадейовича Рильського – видатного українського поета, перекладача, вченого.

З 1938 до весни 1951 року Максим Рильський проживав з родиною в нашому місті по вул. Центральній, 15 на власній дачі.

19 березня 2020 року, з нагоди 125-річчя від дня народження поета, рішенням Ірпінської міської ради за №6416-79-VII центральній міській бібліотеці міста було присвоєне ім’я Максима Рильського.

З Ірпенем своє життя М.Рильський пов’язав ще в 1929 році, коли разом з дружиною та старшим сином Жоржем винаймали тут кімнату, де прожили ціле літо. Так, 11 липня 1929 року у віршованому листі-відповіді до Павла Григоровича Тичини, який тоді відпочивав на Кавказі в Новому Афоні, Максим Тадейович писав:

Спасибі щире за привіт
З далекого Афону!
Одповідає Вам піїт
«Класичного шаблону».
Тепер у нас дощі шумлять,
Неначе море грає, -
А як те все до серця взять,
Даруйте, я не знаю.
Живу в сосновім Ірпені,
Як в тихому затоні,
Потроху пишеться мені
В ліро-епічнім тоні…

Від того часу родина Рильських щоліта для відпочинку наймала дачу в Ірпені.

Після відкриття в 1936 році ірпінського Будинку творчості письменників М.Рильський не один рік жив і працював тут аж до самих холодів. Майже незаймана тоді природа заплави, лісу і селища знайшла відображення у високих зразках його лірики, таких як «Молодий садок», «Ніч колихала так ласкаво…», «Димом котиться весна», та ін.

У 1938 році, коли Будинок творчості став популярним і перенаселеним, М.Рильський придбав в Ірпені власний будинок по вулиці Центральній, 15. На жаль, будинок поета не зберігся.

Син письменника, Богдан Рильський, у книзі спогадів «Мандрівка у молодість батька» присвятив цілий розділ ірпінському періоду життя М.Рильського і всієї родині, який називається «У сосновім Ірпені».

Він писав: «Десь 1937-1938 року у батька виникло бажання придбати власний будиночок під Києвом у дачній місцевості. Звичайно, зупинилися на Ірпені, в якому не раз бували. Сама думка придбати «недвижимость», очевидно, стала можлива тому, що батько вперше в житті одразу одержав досить солідні гроші за лібрето опери «Щорс» … Те, що вибір випав саме на будиночок по вулиці Центральній, пояснюється, думаю, тим, що стояв цей будиночок поряд із дачею композитора і диригента Володимира Йориша. А з Йоришем Максима Тадейовича єднала спільна праця в Київському оперному театрі. Очевидно, дізнавшись про намір батька, той і порадив йому звернутися до свого сусіди».

Відомо, що з 1929 по 1935 рік М. Рильський завідував літературною частиною Київського оперного театру. Він перекладав тексти українською, переглядав старі переклади, прагнув до гідного звучання української мови, тобто вкладав безліч праці, натхненно-поетичної і організаційної, у творення повноцінних, яскравих вистав.

В творчій біографії багатьох українських майстрів вокалу, зокрема відомої співачки Оксани Петрусенко, значне місце посіли слушні, тонкі поради поета.
О.Петрусенко теж мала дачу в Ірпені за нинішньою адресою вул. Соборна, 81. Цей будинок теж був кілька років тому зруйнований.

Будиночок, який збирався придбати М.Рильський, був ще незакінчений, стояв без штукатурки, з недобудованою верандою. Грунт на садибі – суцільний пісок, росло лише кілька фруктових дерев. Сама садиба знаходилася біля залізничної колії та й ціна була дуже високою. І хоч численні порадники відмовляли Максима Тадейовича від купівлі, він купив саме цей будинок. Згодом будинок добудували, він мав три кімнати, в одній з яких знаходився кабінет М.Рильського. А влітку за кімнату правила і досить велика засклена веранда, що дивилася у бік дачі Йоришів.

До веранди вели цегляні сходинки, увінчані з двох боків цегляними стовпчиками, на яких стояли цементні вази для квітів. На цих сходах біля ваз зразу після війни сфотографувалися М.Рильський з Катериною Миколаївною.

Опалювався будиночок взимку грубою. Світили гасовими лампами, бо до війни і в перші післявоєнні роки електрики в будинку не було. Через деякий час будинок обклали цеглою, а біля входу добудували цегляну веранду, яка влітку правила за їдальню.

Символічно, що першим твором, написаним М.Рильським у власному будинку, було віршоване оповідання під назвою «Любов»:

У грубці затопив Ірпінь,
Узув повстяники й кожуха,
Як памороззю вкритий кінь,
Пробігла полем завірюха –
І стишилась. І серце слуха
Тріщання ідилічних дров
І щось бурмоче про любов.

Максим Тадейович доклав чимало зусиль до того, щоб перетворити свою ділянку на справжній сад. Були посаджені фруктові дерева, розбиті квітники. Велику допомогу М.Рильському в цьому надав давній приятель родини Рильських відомий селекціонер із Сквири Йосип Якович Магомет. Садити щепи допомагали не лише члени родини, а й друзі М.Рильського. Тож кожне дерево після посадки одержувало свою назву.

Особливою гордістю М.Рильського були викохані ним троянди і полуниці, які добре родили на піщаному ґрунті. Не раз поет згадував їх у віршах.

На ірпінській дачі поет мав можливість для спокійної творчої праці у будь-яку пору року. Взимку М.Рильський робив тривалі прогулянки засніженими вулицями Ірпеня, а в перервах між роботою любив відкидати сніг на стежках садиби.

Влітку Максим Тадейович порався в садку біля улюблених дерев і квітів або рибалив на річці Ірпінь, яка була тоді чистою і повноводною. В ті часи в річці водилося багато риби: головень, щука, окунь, пліть, краснопір.

Ось як писав у спогадах Б.Рильський: «Річка не дуже широка, звивиста, поросла біля берегів комишем, лататтям. У своїй течії біля будинку творчості розливалася на кілька рукавів, утворюючи на поворотах невеликі заводі…Вода у річці була прозоро-чистою, казали, навіть цілющою – йодистою…Це тут, на річці Ірпінь, в години ранкової тиші, у човні, наодинці із собою, він обдумував свої знамениті «Рибальські сонети», які присвятив майстрові не тільки художньої прози, а й вудкарства, Костянтину Паустовському».

Влітку в ірпінському будиночку М.Рильського було завжди людно. На вихідні приїздили з Києва гості, здебільшого друзі юнацьких літ дружини М.Рильського, Катерини Миколаївни. Часто приходили письменники з Будинку творчості. На обід чи вечерю збиралися звичайно під «сикомором» - так жартома називав Максим Тадейович великий гіллястий берест, що ріс в глибині садиби. За столом під цим деревом він любив працювати. Серед гостей, що приїздили із Києва, часто бували художниця Євгенія Дмитрієва з чоловіком. Вона привозила з собою мольберт і фарби, малювала квіти, любовно виплекані М.Рильським. Є.Дмитрієва розмалювала також стелю в кабінеті М.Рильського в ірпінському будиночку – журавлі, що відлітають у вирій.

Одним з довоєнних відвідувачів дачі був і молодий поет Кость Герасименко, Незважаючи на досить істотну вікову різницю і приналежність до різних поетичних шкіл, вони дружили. К.Герасименко часто бував у Ірпені. Він був закоханий у доньку композитора М.Вериківського Ірину, з якою згодом одружився. У Вериківських теж була дача в Ірпені по вулиці Піонерській, 12, куди М.Рильський неодноразово навідувався у гості.

Іноді дача Рильських ставала притулком для друзів або знайомих, у яких виникли якісь неприємності, певний час не було житла або з’явилася потреба просто попрацювати.

Осінь і зиму 1939 року в Ірпені проживав рідний брат М.Рильського Богдан Тадейович. Після лікування у Києві, він оселився на дачі, тут його доглядала хатня робітниця. Тут же на дачі Богдан Тадейович і помер.

Десь у 1939 році в кабінеті М.Рильського на ірпінській дачі з’явився рояль фірми «Шредер», придбаний у вдови репресованого поета Михайла Семенка, з яким у М.Рильського були дружні стосунки. Максим Тадейович часто грав на роялі, і не тільки тоді, коли збиралися друзі або приїжджали гості, а і в перервах між роботою.

Музика займала велике місце в житті М.Рильського,. «Мабуть, я родився швидше музикантом, аніж поетом. Тільки потім сталося так, що слово заступило музику», - зауважив якось Максим Тадейович.

Із музичних творів найбільше любив слухати Рахманинова, Бетховена, сонети Миколи Метнера. А пристрастю М.Рильського в музиці був «божественний» Шопен, особливо його «Анданте кантабіле». Сучасники згадували, що М.Рильський був хорошим музикантом і любив імпровізувати на фортепіано.

В кінці 1938 року, напередодні 125-річччя з дня народження Т.Шевченка, Максим Рильський разом з російськомовним поетом і перекладачем Миколою Ушаковим взяли на себе важливе завдання – видати «Кобзаря» Шевченка в нових перекладах російських радянських поетів. Було задіяно п’ятдесят поетів-перекладачів. Так, переклад «Гайдамаків» взяв на себе О.Твардовський, «Катерини» - М.Ісаковський, «Марії» - Б.Пастернак, «Гамалії» і «Сліпого» - М.Асєєв.

В зв’язку з цією роботою М.Рильський часто приїздив до Москви, а звідти, в Ірпінський Будинок творчості для спільної праці над перекладами російською мовою творів Тараса Шевченка та Лесі Українки навідувався давній гімназичний друг М.Рильського, російський письменник Олександр Дейч. Пізніше у спогадах він з ніжністю згадував Ірпінь, невелику, але привабливу річку, засніжені ірпінські вечори в затишній зеленій вітальні Будинку творчості.

Ось як писав про такі вечори поет Олекса Ющенко, який багато років відпочивав і творив в Ірпінському будинку творчості. Він був не лише палким прихильником Ірпеня, а й Почесним громадянином нашого міста.

Ірпінська імпровізація

Біля рояля сходились колись
Під вечір на веранді, після праці,
Співці поважні й скромні новобранці
У Ірпені було. Тоді лились
Мятежні звуки. Мариться чи сниться:
Із нами був і Лисенко, й Шопен,
А дівчинка, що в лузі йшла ген-ген,
Вже не пастушка – стала чарівниця!
Ридав, сміявсь у тишині рояль.
Ні, не мелодії пливли Шопена –
Душа Максима Рильського натхненна
Всіх за собою кликала у даль.
- Що грали ви? – запитуємо в нього.
- Ловив свій настрій віку молодого…
Олекса Ющенко

Ідилічне перебування Рильських на дачі в Ірпені перервала війна. Під час війни, опинившись в евакуації в Уфі, Максим Тадейович довго нічого не знав про долю ірпінського будиночка. Але про те, що цей будиночок-хатка був завжди перед очима поета, свідчить поема «Жага», написана в 1942 році.

Лише десь восени 1943 року, перебуваючи з родиною вже у Москві, Максим Тадейович дізнався від старшого сина Жоржа, який приїжджав до них з фронту в короткочасну відпустку, що його ірпінський будиночок уцілів, але в ньому в роки окупації знаходилася місцева поліція. Факт цей болісно вразив письменника. Через рік у вірші «Напис» (1944) він написав:

В моїм будиночку, в зеленім Ірпені,
Була поліція. Запроданці брудні
Творили над людьми нелюдську тут розправу.
Все глибше грузнучи в липучу твань криваву.
Їх пан в Німеччині, що хтів би цілий світ
Загородить в один колючий, ржавий дріт,
Навчив і посіпак, - тож круг мойого саду
Колючу і вони поставили ограду.
Як спомин про страшні, про зловорожі дні,
Не стерто напису у мене на стіні :
«Такого-то числа такого-то убито...».
Яку трагедію в тім написі відбито,
Хто був незнаний той, чи написав він сам,
На страту ідучи, прощаючись з життям,
Ту епітафію, чи друг його й товариш,-
Не знати. Та ножем страшніше не удариш
У серце, як отим незграбним олівцем
Мене уражено!..

Родина Рильських повернулася з евакуації до Києва 16 квітня 1944 року. Почався період «освоєння» розграбованої німцями міської квартири і, звичайно, Ірпеня. Ірпінський будиночок війна не зачепила, але з речей, залишених там, нічого не збереглося. Лише згодом віднайшовся рояль. Хтось із сусідів забрав його з будинку, а потім повернув.

Добиратися до Ірпеня тоді було дуже важко, дороги в роки війни були розбиті. І хоч наприкінці 1944 року за особистою вказівкою М.С.Хрущова М.Рильському було виділено персональну автомашину, це мало допомагало.
Шосе через Гостомель тоді не було. Треба було їхати через Святошин, а потім лісом через страшенні піски. Машина постійно загрузала в піску, і часто доводилося шукати вантажівку чи трактор, щоб її витягнути.
Одразу після війни М.Рильський з родиною їздив в Ірпінь переважно поїздом. Пасажирських вагонів тоді не вистачало, тому приміські поїзди формувалися з товарних, так званих «теплушок». Пасажирів було багато і «теплушки» доводилося брати штурмом. Поїзди ходили без розкладу і інколи подорож до Ірпеня тривала декілька годин.

Богдан Рильський у спогадах про батька писав: «Особливо запам’яталися мені перші повоєнні приїзди на дачу взимку. Напередодні вихідного дня, добре промерзлі в холодному вагоні, вже пізно увечері вузькою стежкою, витоптаною в снігу, добираємося від станції до будиночка…Не роздягаючись, біжу у сарайчик по дрова, з гуркотом кидаю їх біля груби. Мама запалює гасову лампу, виймає з сумки якісь припаси. Невдовзі у грубі палахкотить вогонь. З батьком відколюємо від полін тоненькі довгі трісочки, настромлюємо на них шматочки сала. По черзі настромлене сало підносимо через відкриті дверцята груби до вогню. Чи є на світі смачніша їжа, ніж ця, яку батько називав «салом на шпичці»! Через деякий час вмощуюсь спати на ліжко, що стоїть біля груби…А батько ще довго сидітиме, низько схилившись над паперами. Поруч з ним, біля гасової лампи мама. Надівши окуляри, щось латає, штопає…»

Гості взимку на дачу приїздили рідко. Першої повоєнної зими у Максима Тадейовича в Ірпені гостював давній друг, композитор Сергій Сергійович Жданов, з яким вони в середині 30-х років працювали над оперою «Щорс». Жданов написав і кілька романсів на слова М.Рильського. Жданови мали дачу у Ворзелі. До війни родини Рильських і Жданових дружили, часто бували в гостях одні у одних.

Літньої пори відновлювалися приїзди гостей з міста. Кілька днів в Ірпені проживав відомий художник Яр-Кравченко, який спеціально приїздив із Москви малювати портрет М.Рильського.
На вогник ірпінської дачі часто приходили друзі-письменники з Будинку творчості: Ю.Яновський, О.Копиленко, Ю.Смолич з дружиною, Ю.Мокрієв, К.Паустовський, О.Вишня з дружиною, подружжя Дейчів, подружжя Сосюр, а також давній і вірний друг Андрій Малишко, дружба з яким виникла в роки війни, а в Ірпені ще більше зміцніла.

А скільки літераторів-початківців перебувало в Ірпені! Абрам Кацнельсон згадував: «Найчастіше ми зустрічалися з Максимом Тадейовичем в його ірпінському будиночку. Багато з молодих поетів 30-х років добре знають і з вдячністю пам’ятають невелику садибу в Ірпені, де він з любов’ю плекав не тільки квіти та яблуні, але й наші поетичні паростки…».

В повоєнний період проживання в Ірпені М.Рильський бував у гостях у художника М.Донцова, який проживав тоді по вулиці Тургенівській, 18. На жаль, його будинок не зберігся до нашого часу.

Невдовзі по війні родина Рильських збільшилася – одружився старший син Жорж. А 6 серпня 1947 року в Ірпені народився перший онук Максима Рильського, якого на честь діда було названо Максимом.

Останні 2-3 роки Рильські пізньої осені і взимку на дачі майже не жили. Навесні 1951 року, закінчивши спорудження двоповерхового будинку в Голосієві, Рильські виїхали з Ірпеня. Розрослася сім’я, і ірпінський будиночок став тісним. Крім того, у М.Рильського було гірке відчуття від усвідомлення того, що його дачу спаплюжили фашисти.

Так скінчився 15-річний «ірпінський» період життя на тільки М.Рильського, а і всієї родини. Однак, до кінця свого життя Максим Тадейович, згадував сосновий Ірпінь, який багато років дарував йому натхнення: «І тепер сумую за ним. Не покинув би, та зіпсували річку Ірпінь. Почали розчищати, створювати гучну Ірпінську заплаву…Річка пересохла…». А ірпінську дачу Рильського придбав відомий український письменник Вадим Собко.

В Ірпені з метою увічнення пам'яті видатного поета в 1982 році вулиця Гутенберга та провулок Гутенберга були перейменовані на вулицю Рильського та провулок Рильського.

«Великі поети говорять від імені свого народу, бо мають на це право. Народ вважає їх голоси своїм голосом, і в цьому найвища честь для поетів. Великі поети – завжди сучасники», - сказав Максим Рильський. І до таких поетів, безперечно, ми відносимо і його.

Підготувала Липська Я.Л.

Наприкінці 2001 року вийшов друком історичний роман відомої письменниці Н. Околітенко «Рось-Марія», в якому вперше в українській літературі досліджено долю того, хто став предтечею Шевченкового генія – Івана Сошенка. Саме він організував викуп Кобзаря з кріпацтва й зіграв велику роль у становленні його особистості.

Великий вклад в ірпінську шевченкіану зробив і відомий шевченкознавець Володимир Яцюк (1946-2012), який проживав у Ірпені по вул. Маяковського, 13 (нині вул. Є. Гуцала). 36 років він працював у Національному музеї Тараса Шевченка, був фаховим музейником, насамперед – експозиціонером. Творив експозиції виставок в Україні й поза її межами, був співавтором експозицій Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”.

Володимир Яцюк залишив по собі наукову спадщину зрівні роботи цілого наукового інституту - понад півтораста статей у періодиці. Крім того, він є автором книг, які на сьогодні стали раритетами: «Живопис — моя професія», «Рукою власною», «Таїна Шевченкових світлин», «Україна в старій листівці», «Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації», «Віч-на-віч із Шевченком. Іконографія 1838—1861 рр.», «Святий Київ наш великий», багато ілюстроване видання «Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890—1940 рр.».

В мистецькому середовищі В. Яцюка знали і поважали ще й як завзятого колекціонера шевченкіани. В приватній колекції В. Яцюка налічується понад 1300 екземплярів поштових листівок, пов'язаних із ім'ям Шевченка. Це найбільша колекція не лише в Україні, а й в усьому світі. Він також зібрав першу в світі і найбільшу (близько 800 одиниць) колекцію жетонів, знаків і медалей Шевченківської тематики. Відомо також, що колекціонер працював над книжкою «Шевченко у малих формах пластики».

В. Яцюк є автором і поетичних творів. У 2010 році вийшла друком збірка лірики «Відлуння: вірші минулих літ», куди увійшов і цикл віршів про Т.Шевченка.

Шевченківська тема була однією із провідних у творчості художника Володимира Сидорука (1925-1997). Шевченкіана його розмаїта. Це ціла низка картин із зображенням Кобзаря в різні періоди його життя, з ілюстраціями до творів Тараса Шевченка, а також серії пейзажів шевченківських місць: «Шевченко над Дніпром», «Тарас Шевченко над Дніпром у Каневі», «Прощання з Дніпром і Каневом востаннє», «Т.Г. Шевченко в засланні», «Малий Тарас у дяка в науці», «Катерина. Зима», «Гонта. Похорон синів», «На березі Аралу», «Біля пам’ятника Т.Г. Шевченкові в Шевченківському парку взимку».

Шевченківська тема озвалася в Ірпені ще однією струною – кобзарською. В нашому місті з 1991 по 2001 рр. по вул. Українська, 56/1 мешкав талановитий майстер з відтворення кобзарських інструментів, бандурист Микола Будник. Він заснував в Ірпені школу народних музичних інструментів, в якій налагодив виготовлення бандур, кобз, лір, відновлював інструменти, що давно вийшли з ужитку.

Ще одна сторінка ірпінської шевченкіани – родичі Т.Шевченка. Відомо, що Тарас Григорович Шевченко народився у багатодітній родині. У нього було два брати Микита та Йосип і три сестри - Катерина, Ярина та Марія. Дослідники нараховують більше тисячі нащадків Т.Г. Шевченка.

У нас на Приірпінні теж проживали і проживають нащадки Кобзаря.

З 1980 по 1996 роки в Ірпені по вул. Українській проживав праправнук Тараса Шевченка по лінії його рідного брата Йосипа - Олександр Єфремович Лисенко з доньками та онуками. Все життя він збирав матеріали, пов’язані з іменем Шевченка, мріяв видати книгу. Одна з його доньок, Наталія Олександрівна Лисенко, яка проживає в Гостомелі, присвятила своє життя вивченню і популяризації творчості Шевченка, працюючи науковим працівником в Національному музеї ім. Т. Шевченка.

По лінії брата Йосипа в Ірпені живе нащадок Т. Шевченка Микола Іванович Кузнєцов.

По лінії сестри Т. Шевченка Ярини у Бучі живе нащадок Бережко-Камінська Юлія Миколаївна, відома поетеса.

В Ірпені живе нащадок по сестрі Кобзаря Катерині Лановенко Євгеній Михайлович.

В нашому місті проживав Дрозд-Гілевський Андрій, бабуся якого була онукою Варфоломія Григоровича Шевченка, троюрідного брата і свояка Т.Г.Шевченка.

У 2000 році у шевченківські дні в Ірпені було встановлено погруддя Кобзарю (скульптор Петро Мовчун). Спонсорами виступила група бізнесменів азербайджанської національності, які жили і працювали у Приірпінні.

24 серпня 2017 року на центральній площі Ірпеня було відкрито бронзовий пам’ятник молодому Тарасу Шевченку, авторами якого є скульптори Олесь Сидорук та Борис Крилов. Мовою пластичного мистецтва вони відтворили образ великого митця — поета і художника.

Вклад ірпінців в ірпінську шевченкіану продовжується. В нашому краї проживає відома на весь світ лялькарка, заслужений майстер народної творчості України, лауреат багатьох премій Тетяна Семенівна Федорова. Вона виготовила етноляльки за поемою Т.Шевченка «Сотник» - «Настуся і Петро» та «Ярема і Оксана» за поемою «Гайдамаки».

Ветеран праці, колишній вчитель Іван Іванович Рябчук вишив хрестиком вірші Т.Шевченка на цілій серії яскравих серветок (близько шестидесяти), створивши свою унікальну колекцію «Вишитий Кобзар». Його ім’я внесено в Українську книгу «Рекордів Гіннеса».

До Шевченка звертались у своїх творах відомі поети Леонід Закордонець та Вадим Шкода, а також учасники літературної студії «Дебют» Ніла Висоцька, Володимир Симоненко, Олександр Борщенко, Галина Царюк, Олена Ничипоренко, Людмила Хорошева та інші.

Тарас Шевченко вічний. Його геній буде продовжувати надихати ірпінських митців, бо він діє за законами Божої лампади, від якої запалюються тисячі маленьких і вдячних свічок.

,,Минають дні, минають ночі,'' все минає .А слово Шевченка - вічне. Пустивши своє коріння у ХІХ сторіччі , воно пережило свою добу і вийшло у позачасові рамки. Шевченко був і залишається Пророком, Генієм, найвідомішим Українцем. Його слово важливе кожному з нас, як потужна енергія, накопичена багатьма поколіннями українців і сконцентрована у пророцтвах поета, що здатні консолідувати наше суспільство перед новими викликами часу.

Учасники літературно-мистецького свята "Співець і слава України", яке відбулося сьогодні в бібліотеці, слухаючи рядки Шевченківської поезії, ніби зазирнули у те далеке і тяжке минуле, а живописні твори поета допомогли завершити цю картину.Поет подарував словам своїх віршів і поем незрівнянну красу мелодійності і гармонійної співучості.

Щиро дякую всім учасникам свята : народному хору ветеранів "Пам'ять", викладачам і учням дитячої школи мистецтв ім. М.Вериківського, учням 10-б, 9-б,10-а класів Ірпінського академічного ліцею НУБі П України за чудове виконання поезій і пісень на слова великого Кобзаря. Окрема подяка нашим неперевершеним майстрам народної творчості - Тетяні Федоровій і Івану Рябчуку за представлені роботи за мотивами творів Шевченка.

Читаймо, шануймо, вивчаймо Шевченка разом з бібліотекою!