Повернутися до звичайного режиму

Краєзнавчі читання


02 лютого 2021 року

«Полинова зоря» Валер’яна Підмогильного

В.Підмогильний

2 лютого виповнюється 120 років від дня народження Валер’яна Петровича Підмогильного (1901-1937) – визначного белетриста 1920-х років і неперевершеного перекладача на українську мову класиків французької прози, письменника-інтелектуала, твори якого подають чималий матеріал для пізнання психології людини часів революції і після неї.

Він - автор українських модерних романів «Місто» та «Невеличка драма», повістей, новел, талановитий перекладач творів багатьох західноєвропейських класиків. Роман «Місто», завершений письменником у 1927 році, став першим урбаністичним твором в українській літературі з новими героями. В ньому автор описав молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася з сіл, щоб завоювати та зробити своїм українське місто, «вийти в люди», змалював психологію та конфлікти, які розгорались між людьми з різними світоглядами.

Панівний тон творів В.Підмогильного – тверезий песимізм і скептицизм письменника, що бачить неспроможність, поразку, приреченість людини свого часу.

«Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю і твердістю бачення. Він був одним, може єдиним справді великим українським прозаїком, - не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою…», - писав літературознавець Юрій Шерех.

Проте життєвий шлях В.Підмогильного, на жаль, був коротким, а його творче життя тривало лише 15 років.

/Files/images/kraznavstvo/pdmogilniy/5.png

3 листопада 1937 року 36-річного В.Підмогильного розстріляли у карельському урочищі Сандармох разом з великою групою української інтелігенції, серед яких були Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол та багато інших.

А в офіційному документі, надісланому його рідним в серпні 1956 року з Ленінграда, вказувалося, що В. Підмогильний помер... 19 грудня 1941 року від «раку печінки». Такі брехливі повідомлення про час і причини смерті жертв «великого терору» надсилалися в 50-ті роки за багатьма запитами: комуністична влада намагалася приховати правду про масові знищення людей.

Надовго було заховано до спецфондів твори письменника, які не перевидавалися в Україні до 1989 року, навіть після посмертної реабілітації. А саме ім’я В.Підмогильного, якщо і згадувалося, то лише в негативному контексті.

Життя видатного письменника було пов’язане з нашим краєм, а саме з Ворзелем. Час, прожитий у Ворзелі, був найщасливішим у житті Валер’яна Підмогильного.

Учні Ворзельської школи та В.Підмогильний

В 1921 році 20-річний В.Підмогильний, рятуючись від голоду, оселився у курортному Ворзелі під Києвом. Працював вчителем української мови та політосвіти у трудовій школі. Зберігся один-єдиний лист, який В.Підмогильний написав із Ворзеля 2 грудня 1921 року своєму другові, письменнику Валер’яну Поліщуку: «Друже, прохаю тебе написати мені листа про себе самого й про свою працю. Ще краще, якби приїхав до мене у Ворзель, найліпше на другий день Різдва….Коли вийдеш з потягу, запитай дачу Власової (недалеко станції), а там – мене…. Взагалі, дай мені картину сучасного літературного життя. Хоч я й близько Києва, але од літературного життя одірваний страшенно… Адреса моя: ст. Ворзель, Києво-Ковельської залізниці, Ворзельська трудова школа, вчителеві Підмогильному…».

Будинок у Ворзелі, де жив В.Підмогильний

Безпосередньо у Ворзелі В.Підмогильний написав оповідання «Іван Босий» та «Проблема хліба», працював над циклом «Повстанці», повістю «Остап Шептала». У цих творах він надзвичайно точно передав пореволюційну атмосферу і поведінку людей, які жили в ній.

Квартирував В.Підмогильний у Ворзелі у будинку Портнових по вулиці Великого Жовтня, 56. Дворяни Портнови одними з перших побудували у Ворзелі дачу і в 1906 році переїхали сюди з Києва на постійне проживання. В їхній родині росли три доньки.

Родина Портнових товаришувала з ворзельським священиком Іваном Червінським та його дітьми – Іваном і Катериною, — акторами Київського українського музично-драматичного театру. Так В.Підмогильний і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Катериною Червінською.

З них вийшла доволі несподівана пара, що дивувала кожного, хто бачив їх разом: маленький на зріст, тихий, мовчазний і мрійливий письменник та ефектна й неймовірно жвава актриса. Згодом закохані одружилися й оселилися в будинку священника Червінського по вул. Великого Жовтня, 33. Там у них народився син Роман.

Червінська

Відомо, що у Ворзель в гості до Валер’яна Підмогильного приїздив його батько і раптово помер. Поховали його на місцевому кладовищі, проте місцезнаходження могили невідоме.

Восени 1923 року відірваність від літературного життя стала причиною повернення В.Підмогильного з родиною до Києва.

Нинішній Ворзель зберігає пам’ять про видатного українського письменника Валер’яна Петровича Підмогильного.

У ворзельській школі з жовтня 1993 року працює шкільний літературний музей «Світлиця В.Підмогильного». До 100-літнього ювілею письменника в червні 2001 року поряд з центральним входом у школу було відкрито меморіальну дошку з написом: «В нашій школі з 1921 по 1923 роки вчителював письменник В.Підмогильний».

А далекий Соловецький край - так зване «место обычных расстрелов» - за роки незалежності відвідали багато українців: письменників, діячів культури та мистецтва.

Серед них були і наші видатні земляки - Леонід Череватенко, письменник, кіносценарист, лауреат Шевченківської премії, та Данило Кулиняк – поет, історик, дослідник.

Л.Череватенко був на Соловках у 2003 році, привіз із Сандармоху землю на Байкове кладовище у Києві, де поховані дружина В.Підмогильного та його син. Побачене на Соловках справило на Леоніда Васильовича дуже сильне враження. Тоді й виник у нього задум написати про людську долю на тлі кривавих бурхливих віків української історії. Так була створена збірка поезій «Закляте залізо». Є в ній і вірші, присвячені Соловкам і Сандармоху.

Липуча мертва тиша Сандармоху!
Ні голосів людських, ані дзижчання
Дрібних комах, ні щебетів пташиних –
Нічого. Навіть сосни не шумлять –
Стоять нехилиткі й стрункі, немов
Солдати у почеснім караулі
Над похованнями, над ямами, куди
Вночі позаривали, закопали
Найблагородніших і найпідліших,
Найгірших і найкращих громадян
Держави, що давно пішла на дно,
Але з пучини виринає знову…
Л.Череватенко, «Сандармох»

Цікавим є той факт, що Л.Череватенко в університеті хотів писати дипломну роботу про Підмогильного, однак йому не дозволили. Пояснили це тим, що реабілітували людину, але не її творчість.

Пізніше Л.Череватенко написав сценарій фільму «Гайдамака» за однойменним твором В.Підмогильного, яке увійшло у кіноальманах з трьох короткометражних фільмів за творами ще двох репресованих українських письменників, знищених в період «великого терору» - «Бог їх розсудить» В.Поліщука та «Закон» по твору Ю.Липи, знятих на кіностудії імені Довженка.

Життя видатного письменника В.Підмогильного обірвалося у самому розквіті. Але залишилися його талановиті твори, багато з яких можна знайти в Ірпінській центральній міській бібліотеці. Крім того, в журналі «Вітчизна» (1988 рік, №2) були опубліковані листи В.Підмогильного з табору до дружини і рідних, в яких він докладно розповідає про своє перебування у Соловецькому спецізоляторі.

З-під пера ворзельських краєзнавців у 2013 році вийшло друге видання історико-літературного збірника «Нескорені духом», в якому у розділі «Розстріляне відродження» є матеріал про В.Підмогильного.

Всіх бажаючих запрошуємо перечитати вказані матеріали, поринути в епоху, в якій жив і творив письменник Валер’ян Підмогильний.

книги В.Підмогильного


26 січня 2021 року

Ірпінській період життя і творчості Павла Тичини

До 130-річчя від дня народження.

Поетичний геній ХХ століття неодноразово бував у Ірпені. Як писав у своїх спогадах поет Олекса Ющенко, П.Тичина інколи по кілька місяців жив і працював у Будинку творчості письменників. Але в щоденникових записах самого поета є нотатки, написані в Ірпені в 1925-1926 роках, ще до відкриття Будинку творчості. Павло Григорович в ті роки знімав маленьку кімнату у старого ірпінця на прізвище Мазуренко, садиба якого впритул підступала до території дачі фабриканта Чоколова.

Господар садиби був дуже гостинним, мав невеличку пасіку, город, садок, кілька кущів винограду і щедро пригощав Павла Григоровича овочами, полуницями, медом. Неподалік від будинку виблискував чистою водою ставок. Все навколо спонукало до творчості.

У Будинку письменників Павло Тичина жив і творив у кімнаті першого корпусу. Дружина поета, Лідія Петрівна, зберегла малюнок Павла Григоровича «Моя кімната в Ірпені», а поет Олекса Ющенко написав про цю кімнату вірш «Малюнок Тичини «Кімната в Ірпені». Саме в цій маленькій кімнатці поет написав свого відомого вірша «Чуття єдиної родини», за який йому – першому з українських письменників – була присуджена Державна премія СРСР (1941).

Після напруженої праці Павло Григорович любив спілкуватися з близькими людьми, особливо з Юрієм Яновським, який завжди поселявся у кімнаті першого корпусу на другому поверсі.

У гурті друзів-письменників П.Тичина більше слухав, ніж брав участь у бесідах. Але любив пожартувати, розповісти анекдоти про чумаків та запорожців. А коли на їхніх зустрічах була присутня співачка Оксана Петрусенко, Павло Григорович, який мав гарний голос, з великим задоволенням співав разом з нею.

Олекса Ющенко писав у спогадах: «Павла Григоровича єднала з друзями радість творчості і вічна тривога про розвиток нашої поезії. Чи не звідси, з тихого Ірпеня, вже у тридцятих роках виднівся високий кряж почуттів, помислів, пошуків поета? Будьте ж благословенні ірпінська тиша, буйний цвіт густенних лип, старенькі пощерблені сходи до річки та лугу!...».

Платон Воронько
На ірпінськім пагорбі

У цім будинку жив Тичина.
сидів при цім низькім вікні.
Ходила осінь, як причинна,
по знелюднілім Ірпені.
З парчі легкої сукню бальну
вітрець завіяв у гаї.
Було щось ніжне і печальне
в вечірнім погляді її.
Вона чесала гребнем коси
і злото кидала у лет.
Тоді до неї вийшов босий,
вкрай зачудований поет.
Вона йому вінок поклала,
не з лавра – з клена на чоло,
схилилась і поцілувала.
На цьому пагорбі було
оте побачення таємне.
Вертавсь Тичина крадькома
в свою кімнату.
Довго темним
було вікно.
Й тепер нема
у ньому світла.
Пам’ять давня
не хоче лампою сліпить
печальний погляд.
Осінь рання
на тому пагорбі стоїть.

Олекса Ющенко

Малюнок Тичини «Кімната в Ірпені»
Завдячуєм його малюнку, -
кімната в любім Ірпені.
…У серці день відбився лунко,
як пощастило буть мені
в гостях в поета, але в інші,
в післявоєнні вже часи.
А ця кімната – ніби інша…
На столику, не для краси,
книжки, в звичайній склянці – пензлі
і лампа гасова висить.
Вікно, здається, незамерзле,
це ж з нього – зору ненасить…
Дивлюсь помітку на звороті,
без сумніву – його рука.
Як хвилювання це збороти?
Мов серце хтось моє стиска…
«30-ті роки». О, кімнатко!
Як то було давно, давно!
Там проростало, мов зернятко,
Тичини слово. Це ж воно,
немов гінкі берези-клени,
шумить в ірпінському гаю,
збудило спогади у мене.
З поетом ніби вдвох стою
і слухаю, ніяковію…
Ах, слово кожне б уловить!
І шелест в липі тепловію,
благоговійну сонця мить…
«Чуття єдиної родини»
тут народилося, зросло,
безсмертне слово не єдине
своє розправило крило.
Йому просторами летіти
і гостем буть степів, дібров…
Воно повторене у світі
багатозвуччям наших мов.
…Вікно мале, кімнатка-ніша,
але йому не тісно, ні.
Душа вільнішого вільніша
відлунює у далині…
І голос чується мені…
(Ірпінь, 1974)

П.Тичина в Ірпені П.Тичина в Ірпені


02 січня 2021 року

Платон Симиренко - людина, яка випередила свій час

Симиренко П.

2 січня 2021 року виповнюється 200 років від дня народження Платона Федоровича Симиренка (1821-1863) – всесвітньо відомого українського підприємця, одного з піонерів української промисловості.

Понад 200 років тому на Черкащині постала династія неймовірно успішних господарників – Симиренків. Протягом ХІХ-ХХ століть ця знаменита родина зробила величезний внесок у розвиток економіки, торгівлі, машинобудування, цукрової промисловості, науки і культури, в національне відродження України.
Із клаптика землі, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні.

Одним із яскравих представників цього незвичайного роду був Платон Федорович Симиренко. За свої неповні сорок три роки, з яких три – він уже тяжко хворів, Платон Федорович розбудував справжню промислову імперію.

Народився він 2 січня 1821 року у місті Сміла Київської губернії (тепер Черкаської області). Здобув вищу професійну освіту в Політехнічному інституті в Парижі, став висококласним спеціалістом не лише в галузі технології цукрової промисловості, яка в Росії на той час лише зароджувалася.
В селі Ташлик Черкаської області Платон Симиренко побудував перший в Росії пісково-рафінадний завод, який був оснащений найпередовішою технікою з виробництва цукру-піску та рафінаду. Він прославив на весь світ український рафінад, відкривши склади в найбільших містах Європи та Росії, запровадив у цій галузі парові двигуни.
П.Симиренко заснував Мліївський машинобудівний завод (біля Городища) з виготовлення техніки для всієї цукрової промисловості. На тому самому заводі були створені перші металеві пароплави, що започаткували модерне пароплавство на Дніпрі, поклавши початок вітчизняному суднобудуванню для прямого експорту цукру на ринки Європи.
А котеджне містечко, зведене Платоном Симиренком для робітників і службовців у Млієві, називали справжнім дивом. Кожна сім’я жила в окремому і просторому будиночку, яких всього було більш ніж 160. Біля кожного з цегельних котеджів був свій маленький садок. Іншим робітникам надавалися кімнати в комфортабельному гуртожитку. У містечку працювала безкоштовна лікарня на 100 місць, парова лазня, бібліотека, аматорський театр. Діяла школа, в якій дітям робітників викладали вчителі з університетською освітою, працювало професійне училище. При школі функціонував спортзал. У містечку був свій водогін і газове освітлення вулиць. І це в 1840-х роках, коли не кожне велике місто України могло похвалитися такими технічними нововведеннями. Зарплата на заводах Симиренка була значно вища за середню по країні, також практикувалися спеціальні премії. Великі свята відзначалися всім колективом у просторому актовому залі заводу. Це було дійсно щось принципово інше, ніж решта тодішніх підприємств, де робітники не мали жодних соціальних і культурних умов для нормального існування.

Платон Федорович вважав, що капітал повинен служити суспільству в цілому, а не тільки своєму власнику. Тому він щедро допомагав розвитку української культури, підтримуючи її найталановитіших представників.

У 1859 році у Мліїв приїжджав Тарас Григорович Шевченко, ознайомився із заводськими приміщеннями і робочим містечком і був вражений побаченим. Знайомство великого поета з найбільшим українським підприємцем переросло в міцну і щиру дружбу. Пізніше Платон Федорович став спонсором «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860 року. Вартість цього видання оцінювалася значною на ті часи сумою – 1100 рублів.

Вольвач П.

Платон Симиренко заклав у Млієві універсальний дендропарк та сади, де у хвилини дозвілля плекав нові, вдосконалені сорти плодових дерев. Ці сади стали розсадником та базою наукової діяльності його сина Левка і онука Володимира.
Платон Федорович перебував у розквіті сил, коли його звалила недуга. Навесні 1861 року його, хворого на сухоти, відправили лікуватися за кордон. Але в нього вже почався туберкульозний менінгіт. 26 січня 1863 року Платона Симиренка не стало.

Більш докладно ознайомитися з життям та діяльністю цієї незвичайної особистості можна в Ірпінській центральній міській бібліотеці ім. М.Рильського, прочитавши книги:
1.Абліцов В. Україна. Меценати / Віталій Абліцов – К., 2016. – С. 40-41.
2.Слабошпицький М. Українські меценати: нариси з історії української культури / М. Ф. Слабошпицький. – Київ, 2001. – С. 163-170.

В Ірпені проживає відомий симиренкознавець, упорядник, видавець та науковий редактор багатьох праць Л. П. Симиренка, академік Петро Васильович Вольвач, який ще у студентські роки розпочав вивчення творчої спадщини родини Симиренків.
За вагомий внесок у відродження Симиренківської спадщини дослідника у 2012 році було нагороджено премією ім. Л.П.Симиренка.

 Українські=  Меценати


28 листопада 2020 року

Голодомор 1932-1933 років на Приірпінні

Краєзнавство. Голодомор

Пам’ять жертв Голодомору в Україні вшановують щороку в четверту суботу листопада з 1998 року.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був Голодомор 1932-1933 років, під час якого за різними даними загинуло від 4 до 7 млн. людей. Точну ж цифру померлих від голоду назвати неможливо, бо сліди цього злочину старанно замітались протягом шести десятиліть.

Про Голодомор на території нашого краю більш детально можна ознайомитися в підручнику А.Зборовського «Історія рідного краю. Приірпіння».

Місць масового поховання жертв геноциду українського народу на території Ірпеня та прилеглих селищ немає.

За даними статистично-економічного довідника «Київ та його приміська смуга», виданого у Києві в 1932 році, на той час в Ірпені проживало – 3318 осіб, у Ворзелі – 1494, у Гостомелі – 2948.

Професор П. Бачинський у статті «Голодний рік на Київщині» (Київська правда.-1993.-16 лютого) наводить офіційну статистику народжуваності і смертності з 1 січня 1933 року по 1 січня 1934 року, згідно якої смертність значно перевищувала народжуваність. Так, в Ірпені за цей час народилася 41 дитина, а померла 121 особа, у Ворзелі відповідно 19 і 361. Даних про Гостомель немає.

Краєзнавство. Голодомор

В «Національній книзі пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Київська область», яка вийшла у 2008 році, на сторінках 1188-1198 подано мартирологи (списки) жителів селищ Ірпінь, Ворзель та Гостомель, укладені за архівними даними, де в алфавітному порядку подані прізвища померлих, ім’я, по-батькові, рід занять, дата смерті, вік і причина смерті. Всього подано 535 осіб, більшість з яких – діти. Однак, жодного діагнозу «смерть від голоду» не було вказано.

Якщо 87-річна бабуся померла від старечого виснаження, то в це вірили. Але дивує діагноз «виснаження» як причина смерті 42-річного Юхима Белінського, 27-річного Федора Дьогтяря, 28-річного Олексія Лапіна, 42-річного Єфима Бєлінського та багатьох інших. Від авітамінозу вмирали 60-70-річні люди, а також 3-річний і 5-річний хлопчики.

Опитування старих людей, які пам’ятають 1932-1933 роки, дозволило скласти приблизне уявлення про жахливі події того часу. За спогадами старожилів, Голодомор в Ірпені не набув таких жахливих масштабів, як у селах України. Статус робітничого селища врятував Ірпінь від колективізації і голоду. Однак продовольче становище в Ірпені було тяжким. Люди рятувалися тим, що вирощували на городах, тримали кіз.

Старожилка Ірпеня Світлана Михайлівна Подолянко згадувала, що її дід, Павло Тимофійович Подолянко, купив борошно у торгсіні, зварив галушки і помер від завороту кишок у травні 1934 року. Збереглася довідка про його смерть. Торгсіном називалися спеціальні крамниці, які були створені ніби для того, щоб іноземці купували там харчі за золото. Насправді туди йшли помираючі від голоду селяни і віддавали за хліб золоті прикраси, якщо вони у когось ще залишилися.

Найбільша у Приірпінні смертність, зокрема дитяча, була у дачному селищі Ворзель, де в 1933 році з метою рятування дітей від голоду було відкрито дитячий будинок для сиріт, засновником якого, за завданням Київради, став лікар-педіатр Михайло Маркович Городецький. Про велику чуйність і організаторський талант цієї людини ходили легенди. Співробітники називали його наставником та вчителем, а діти – своїм батьком. Він справді намагався врятувати кожну дитину з тих, що підкидали помираючі від голоду люди, або ще живих маленьких дітей, яких знаходили на трупах матерів. Однак, ці діти були такі виснажені, що врятувати вдавалося далеко не всіх. З 18 березня по 25 вересня 1933 року в дитячому будинку померло 283 дитини віком від 9 місяців до 4-х з половиною років. Найпоширенішими діагнозами дитячих смертей називали запалення легень, запалення кишок, кір та коклюш, бо лікарям забороняли вказувати причиною смерті голод.

Судячи з деяких імен, батьки значної частини дітей були невідомі, тому маленьких сиріт називали співробітники в міру своєї уяви. Ось хоча б декілька: Кім Октябринський, Юхим Підозрілий, Дуся Жахлива, Лариса Декабристка, Валя Неізвєстний, Маруся Ворзельська, Паша Красуня, Олена Соловей, Паша Полтавка, Оля Неділя, Алік Цить, Жорж Городецький…

Краєзнавство. Голодомор

У фонді нашої бібліотеки є цілий ряд книг про страшні роки голодомору, зокрема книги, в яких подані свідчення очевидців. Серед них - двотомник під загальною назвою «Сльоза пекучої пам’яті», де вміщено практично всі зібрані на Київщині свідчення очевидців голоду та художні твори літераторів трьох поколінь про цю національну трагедію.

Так, у другому томі книги є спогади Галини Свалєвої (Чужми), жительки села Пилиповичі Бородянського району, якій на час Голодомору було 12 років. Ці спогади теж пов’язані з Приірпінням. Вона згадувала, що в 1933 році батько, щоб якось рятувати родину, поїхав у Гостомель до свого двоюрідного брата, який працював на фермі і міг дістати трохи м’яса. Батько наївся надміру і дорогою додому помер. Сама Галина, щоб вижити, рвала щавель, ходила в ліс по гриби та ягоди, продавала їх у Києві і купувала хліб та пшоно. З нього готувала борщ із такими складовими: вода, дві ложки пшона і щавель. Взимку зі своєю сестрою вони жебракували в Мироцькому, Рубежівці, Гостомелі.

На сьогодні, завдяки свідкам та історикам, ми вже знаємо досить правди, щоб зрозуміти, яка велика частина населення України лежить в могилах. Ми ніколи не зможемо повернути втрачені життя, але ми повинні пам’ятати ті страшні уроки минулого.


«ЗБЕРЕЖЕМО ПАМ'ЯТЬ. ЗБЕРЕЖЕМО ПРАВДУ»

«Ірпінь літературний про голодомор»

Д.Кулиняк

Кулиняк Данило Іванович (1948-2016 - поет, публіцист, історик, еколог, лауреат премій «Золоте перо» (1993), «Незалежність» (2003) та премії імені Олександра Олеся (2012), заслужений журналіст України, дисидент. Проживав в Ірпені з 1991 по 2016 рік.

У збірці поезій Д.Кулиняка «Підводний материк» вміщений Триптих «Тридцять третій рік».

Балада про зраду

(Розповідь очевидця)
Ми до голоду майже звикли.
Працювали на фермі втрьох.
Але шлунки порожні кликав
Ще зелений колгоспний горох.
Поповзли, щоб ніхто не бачив,
Ми у хащі його густі.
Я побачив, що Федір плаче –
В нього з голоду вмерли всі.
Ми наїлися, як ніколи…
Аж крутилася голова.
Та в контору доніс Микола,
Хоч із нами горох він рвав…
Голова на коні приїхав
І кричав, що «вредителі» ми
І що ми – «соціальне лихо»
Й не минути нам Колими.
Ми гороху були вже не раді,
А Микола, який зробив
Перші кроки по стежці зради,
Кусень хліба на нас заробив.

Підводний Патерик. Кулиняк

На базарі

Рік тридцять третій. Голод.
Раннє літо. Вперемішку із мертвими лежать
Живі ще, спухлі. А над ними вітер
Розгойдує великий транспарант.
Об’єднані в колгоспі сірі маси
Селян вже в «світле майбуття» ведуть.
Хтось попередив: "Не купуйте м’ясо
Ви на базарі – людське може буть."
А на червонім транспаранті: «Перша
Фаза соціалізму успішно завершена»!

П’яний дід

П’яний дід у осінній ранок
Тихо сів біля мене на лаву.
«Де набрався старий так рано?» -
Ворухнулася думка мляво.
«Внучку! Ти вже пробач старому.
Трохи випив я, - мовив дід. –
України і свого дому
Я не бачив аж тридцять літ!
Зараз я підмітайло, видиш?
Чи, по-писаному, двірник.
Та за що півжиття відсидів? -
В нього з стогоном вирвався крик. –
Та чи міг я тоді мовчати
В тридцять третій голодний рік,
Коли сина рубала мати?
Не забути цього повік!.
І сказав я, що Сталін – сука,
Коли голод такий зробив.
Двадцять років за це відстукав –
Лиш за те, що людей любив».
Й заспівав: «Страна моя родная!
Есть большие реки и моря.
Я другой такой страни не знаю,
Где вокруг - тюрьма и лагеря…».
«То щасливий ти, що не знаєш,
Як «гуманна» наша тюрма.
Я дізнався в колимськім краї –
Є чорти, але Бога нема».

Л.Череватенко

Череватенко Леонід Васильович (1938-2014) - поет, перекладач, мистецтвознавець, кіносценарист, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (2002). Проживав у місті Буча з 1955 по 2014 рік.

Є страшні поетичні рядки в книзі Леоніда Череватенка «Закляте залізо»:

Спогади про 1933 рік

Закляте залізо. Л.Череватенко

…Ще
Нівроку, в нас було не найгірше:
В сусіднім селі не знайшлося, кому
й ховати. А наша сільрада вділила
спеціального чоловіка – Івана
Буртового (такий собі злидень,
П’яничка й ледащо), ну, а мене,
Тоді ще підпарубка, оприділили
Помагати. Я на стайню пішов,
Запріг кобилку свою (ще звалася вдома
Зірка, нині ж мала інше ім’я: Пятілєтка),
І ми поїхали.
Ми до хатів зазирали,
З яких смерділо, скидали на воза мерців,
Завозили в яр і там присипали землею.
Так – день у день. За це годували щербою,
Насипали по мисці обом, а часом
Ще й хлібця по скибці давали. Отже
Я вижив. Бо й ноги були попухли
І зуби хитались.
Та не забуду ніколи:
Маньку Вдовенчиху витягли ми на подвір’я,
Бачу: ворушиться, крекче, поводить очима,
Силкується проказати.
«Жива ще Манька,-
Підказую Йванові. – Чуєш, вона щось
Белькоче!» - «Нічого, - сміється, - поки
Довезем до яру небогу, вона
Й опрягнеться, не белькотатиме більше».
Довезли, скотили, наче скотину, донизу,
Притрусили землею. Кінець.
На бригаду поїхали годуватись.
Іван Буртовий на німців служив
Поліцаєм. А тоді повернулись Совєти,
Повели у район Івана – і там
Пришили йому гаплик.

М.Стельмах

Стельмах Михайло Панасович (1912-1983) - видатний український поет, прозаїк, драматург, фольклорист, публіцист і сценарист. Проживав у Ірпені по вулиці Жовтневій, 85 на власній дачі з початку 50-х років ХХ ст. до 1983 року.

Свій відомий роман «Чотири броди» письменник писав 13 років (з 1961 по 1974 рік) в Києві та Ірпені. Це стало першою публічною розмовою про факт «незрозумілого» голоду 1932-33 років в Україні, за що роман протягом чотирьох років не публікували ні в літературних журналах, ні у видавництвах. На нього було написано 5 негативних рецензій, текст довелося «порізати» до рівня, більш прийнятного з погляду тодішньої ідеології. Зрештою компартійна влада в романі вийшла безневинною, а голодомор спричиняли «шкідники» і «недобиті» націоналісти місцевого розливу. Та хоч і в такому карикатурному вигляді радянський читач отримав певний мінімум інформації про голодомор в Україні.

В 1981 році М.Стельмаху за цей роман було присуджено Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Чотири броди. М.Стельмах

Пропонуємо уривок з роману:

«Настав лихий рік. Був сякий-такий урожай у цьому літі, та й не стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокіп Ступач нагримав на хліборобів, що «м’якими культурами» діло не обійдеться, і звелів вивезти все жито і всю пшеницю, що залишилась, на посів.

Правда, з посівним Ступач перестарався – і жито, і пшеницю привезли на посів: знайшлась додаткова робота і людям і державі. Обсіялося село печаллю, та й почало лягати і вставати з журбою.

Зажурилася і Оксана: як же їй перебути з дітьми? На які тільки частки не дробила свій убогий присівок, усе виходило на одне: не перезимує вона. І знову лічила кожен качан кукурудзи, кожен снопок квасолі, кожну маківку і чманіла від тієї лічби, бо не було головного – хліба. Якби ж знаття, посіяла б торік житечка на городі, але горе наперед знаку не подає. Тепер діти мали від неї більше сумовитої ласки, та менше їжі…»

Ю.Бедзик

Бедзик Юрій Дмитрович (1925-2008) – український письменник і публіцист, лауреат премії імені Андрія Головка (2000), заслужений працівник культури України (2001). Проживав на дачі у Ворзелі по вул. К. Лібкнехта, 16 з 1988 року по 2008 рік.

Роман Юрія Бедзика «Гіпсова лялька», написаний за живими свідченнями і документами тієї страшної пори, розповідає про життя знедолених селян в період голодного 1933 року.

Уривок з роману:

Гіпсова лялька. Ю.Бедзик

«Кондратюк, лежачи біля притихлої дружини, дивився некліпно на низький сволок, думав. Щось із його селом поробилося, було знати в ньому якісь дивні і негарні зміни. Мовби приляканість у всьому, сторожка обережність. Змигнуло в пам’яті, як іще тоді, коли в Харкові вчився на вчительських курсах, мав він розмову з одним статечним курсантом – той теж якимсь дивом опинився на курсах і все бідкався, що не хоче вертатися до себе в сільську школу. Чому? Та все ж через нові порядки. В двадцять дев’ятому році, мовляв, їхнє село накрили мокрим рядном. Ну, що позганяли до артільного двору всіх коней, всіх корів, овечок, а подекуди навіть і кіз – це ще, думалось, перемелеться. Хоч, виявилося, потім, майже вся худоба і все тягло на зиму передохли. Але ж навесні, коли треба було братися до сівби, почалася в них у селі справжня катавасія. Одразу порушилися всі сівозміни, всі смужки селянські були зведені в один великий лан, хто де сіє, хто до чого береться, кому що болить – не розбереш, не втямиш.

Подумати тільки, ячмінь висіяли аж четвертого червня! Коли ж таке було? Де ж це раніше траплялося, щоб з яриною затягувалося до жаркого літа? Тому менше, як половина лану тільки й зійшла, а решта – пусте, голі місця, і так кругом, куди оком не кинь. А зведення ж дали на гору про повний засів. І на ті зведення давай сповна хлібоздачу. Отож з «року великого перелому», як назвав його Сталін, все у них в селі і переломилося: упав врожай, разів, може, у двічі, чи, й у тричі, упало все. «І якщо хочете знати, - доходив дядько до сумного висновку, - вперше, люди почали недоїдати. Тоді власне і голод почався…».


17 листопада 2020 року

Майстер українського слова

Кочур

17 листопада виповнюється 112 років від дня народження українського поета, перекладача, історика і теоретика художнього перекладу, громадського діяча, лауреата літературної премії ім. М.Рильського (1989) та Національної премії України ім. Т.Шевченка ( 1995, посмертно) за перекладацьку діяльність Кочура Григорія Порфировича.

З 1962 по 1994 роки він проживав у Ірпені по вул Баумана, 12 (з 1997 року вул.Кочура).

Г.Кочур перекладав твори письменників трьох континентів, 30 країн світу і 26 століть, від Архілога і Алкмана до наших днів.

Він є автором книг перекладів «Відлуння» (1969), «Друге відлуння» (1991), «Третє відлуння» (2000), збірки оригінальних поезій «Інтинський зошит: Вірші табірних років» (1989), а також праць з теорії перекладу, статей про світову літературу, про видатних українських перекладачів (М.Зерова, М.Лукаша та ін.).

В краєзнавчій кімнаті Ірпінської центральної міської бібліотеки ім. М.Рильського можна ознайомитися з даними книгами, а також знайти матеріали про життєвий та творчий шлях Майстра.

Твори Кочура Г.П. Твори Кочура Г.П. Твори Кочура Г.П. Твори Кочура Г.П.

Твори Кочура Г.П. Твори Кочура Г.П. Твори Кочура Г.П. Твори Кочура Г.П.


13 листопада 2020 року

Дем’ян Попов – основоположник вітчизняної гомеопатії

Д.Попов

13 листопада виповнюється 121 рік від дня народження відомого лікаря-гомеопата Дем’яна Володимировича Попова.

Народився він 13 листопада 1899 року в селі Гапонівка (тепер Яблунівка) Лохвицького повіту Полтавської губернії в сім’ї козака Володимира Порфировича Поповича. Укорочення прізвища Попович на Попов відбулося при видачі Дем’яну свідоцтва про закінчення церковно-парафіяльної школи.

Закінчив Лохвицьке комерційне училище, потім Одеський медичний інститут, по закінченню якого короткий час працював у Молдові, а згодом завідував сільською лікарнею в селі Устинівка Кіровоградської області. Саме тут, в маленькому сільському стаціонарі Д.Попов почав застосовувати гомеопатичні ліки.

Результати виявилися настільки несподіваними і вражаючими, що Д.Попов в 1935 році залишив хірургію і вирішив цілком пов’язати своє життя з гомеопатією. Оселився в Києві, збудував невеликий будиночок по вул. Комінтерну. 1935 рік вважається роком виникнення Київської гомеопатичної школи.

Під час Другої світової війни Д.Попов працював головним лікарем польового шпиталю, був нагороджений орденом Бойового Червоного прапора. Після війни повернувся до Києва, і решту життя працював лікарем-гомеопатом.

Гомеопатії Д.Попов присвятив 51 рік і за цей час прийняв близько мільйону пацієнтів. Дем’ян Володимирович був співчуваючим, розуміючим лікарем. Працював легко, з посмішкою. Його закоханість в гомеопатію була природною, знаходження потрібних ліків здавалось простим і легким, хоч було цілком зрозуміло, що за цією легкістю заховані глибокі знання та інтенсивна багаторічна праця.

Д.Попов

В 1947 році Дем’ян Попов придбав в Ірпені невеликий будинок з земельною ділянкою (тоді це був Ленінградський провулок, з 1993 року - вулиця Дем’яна Попова). Тут він залюбки проводив свої вихідні дні, часто спілкувався з письменниками з Будинку творчості, лікував місцевих жителів, які з вдячністю і любов’ю згадували цю прекрасну, чуйну людину і талановитого лікаря.

23 липня 1990 року Дем’ян Попов після короткочасної хвороби відійшов у Вічність. Похований на Байковому кладовищі.

Людська і професійна сутність Д.В.Попова закарбована на його надгробнику: «Подібне виліковується подібним» - девіз гомеопатії, якому лікар був вірним все життя і «Поспішай повільно» - глибока мудрість, залишена нащадкам античним світом, в якій весь Дем’ян Володимирович з його зосередженістю і виваженістю вчинків.

Дем’ян Попов став унікальною фігурою в вітчизняній гомеопатії. Його ім’я занесено до Української радянської енциклопедії.

Дві його дочки, а також онуки успішно продовжили почату справу. Загальний стаж сім’ї Попових в гомеопатії - понад 120 років. З 1991 року в Києві працює Центр гомеопатії ім. Дем’яна Попова, яким зараз керує його онук Дем’ян Попов.

Тетяна Дем’янівна Попова та її син були гостями нашої бібліотеки і залишили в подарунок свої книги, серед них - дві книги спогадів про Дем’яна Попова. Це книги:

1. Amor at labor. Любовь и труд / Сост. Т.Д.Попова. - К.: Дух і літера, 2008. – 288 с.

В книзі зібрані спогади колег відомого гомеопата, рідних, друзів, пацієнтів та вислови самого Дем’яна Володимировича, взяті із рукописних джерел

2. Попов А. Характерник / Антон Попов. – К., 2017. – 285 с.

Це автобіографічний роман про життя та долю легендарного київського лікаря-гомеопата Д.Попова, гострий, пригодницький сюжет якого заснований на реальних подіях. Твір повністю документований сімейним архівом.

Д.Попов Дем\'ян Попов. Гомеопат


11 вересня 2020 року

Культурно-освітній розвиток Ірпеня на початку ХХ століття.

Перша бібліотека Ірпеня

Ще на зорі існування Ірпеня його жителі вміли організовуватись для задоволення своїх адміністративних, господарчих і культурних потреб. Так в серпні 1906 року в селищі виникло Товариство благоустрою, у якому діяли комісії: з громадських споруд, з назв і впорядкування вулиць, ревізійна та інші. В 1908 році були внесені зміни до статуту Товариства, яке заявило, що бере на себе турботи, зокрема з відкриття церкви, навчальних закладів, влаштування парку, освітлення вулиць, постійного чи тимчасового клубу, вистав і концертів, а також літературних читань. На проведення таких читань потрібно було просити не лише дозвіл начальника місцевої поліції, а й попечителя навчального округу. Кошти Товариства складалися з численних внесків, зокрема членських у розмірі 3-х карбованців на рік, добровільних пожертвувань, зборів від вистав, читань, концертів, а також відсотків від прибутків із базару, парку тощо.

З метою відкриття в Ірпені народного училища, тобто школи, у травні 1909 року була створена училищна комісія, яку очолив голова комітету Товариства благоустрою М.Ожеговський. На утримання училища було виділено 500 карбованців. Решту коштів зібрали жителі селища. Для училища найняли за 200 карбованців на рік будинок Пир’яні на вулиці Вокзальній. І вже 30 серпня 1909 року відбулося його урочисте відкриття. Плата за навчання одного учня становила 3 карбованці на рік.

При училищі була відкрита бібліотека, яка вважається першою бібліотекою Ірпеня. За документами фонду Канцелярії київського губернатора, які знаходяться в Київському обласному державному архіві, в переліку книжкових магазинів, лавок і бібліотек Київського повіту на 01 липня 1911 року значиться бібліотека селища Ірпінь. У графі «Звання, ім’я, по батькові і прізвище власника» вказано: «При Ірпінському народному училищі». Як далі розвивалася в Ірпені бібліотечна галузь ми дізнаємося лише зі спогадів, які залишила нам старожил міста Ірпеня, краєзнавець Євдокія Тимофіївна Брикс, яка згадувала: «На початку 1920-х років в Ірпені, в колишньому будинку полковника-білогвардійця по вулиці 4-та лінія було відкрито клуб залізничного відомства, де у двох кімнатах знаходилася бібліотека на громадських засадах, якою завідувала Юлія Миколаївна Старинська. Книги для бібліотеки були зібрані жителями селища». Офіційною датою відкриття публічної бібліотеки в місті Ірпені вважається січень 1945 року.

В підготовці публікації використана книга А.Зборовського «Історія Ірпінського краю» та краєзнавчі матеріали з фонду Ірпінської центральної міської бібліотеки ім.М.Рильського.


14 серпня 2020 року

Курортна історія Приірпіння

дача ЧоколоваДача Чоколова

Ірпінь, Буча і Ворзель розташувались на одній із мальовничих північно-західних околиць Києва. М’який клімат, густий ліс, чисте, насичене фітонцидами повітря сприяло розвитку їх як курортних селищ. А близькість до Києва та наявність залізниці спонукали багатьох заможних людей будувати тут дачі. До наших днів збереглася будівля однієї з перших дач в Ірпені – маєток І.І.Чоколова та дореволюційна дача, яка я є одним із корпусів нинішнього санаторію «Ірпінь».

 ІрпіньДореволюційна дача, нині сан-рій "Ірпінь"

У 1920-ті роки почали створюватися перші санаторно-оздоровчі заклади у Ворзелі. Цьому значною мірою сприяли спостереження за позитивними результатами лікування осіб із захворюваннями серця і нервової системи, проведені академіком М.Д.Стражеском, який називав Ворзель «українським Кисловодськом». Площа курорту становила 800 гектарів, з яких 525 га займав ліс, який майже на дві третини складався з хвойних дерев.

У 1929 році тут вперше був побудований пансіонат з водолікарнею, на базі якого в 1932 році організовано санаторій. А в 1938 році Ворзель був оголошений курортом республіканського значення.

В Ірпені перші будинки відпочинку були відкриті в 1930 році у приміщенні колишніх приватних дач «Блакитної» та «Білої».

Біла дача, ІрпіньБіла дача

Будинок творчостi письменників, корп.№1Будинок творчостi письменників, корп.№1

З 1936 року в Ірпені почав діяти Будинок творчості письменників. Цікава його історія заснування. Відкритий він був у колишньому маєтку київського громадського діяча і підприємця Івана Івановича Чоколова (вулиця Стельмаха, 20), який в 1905 році одним із перших збудував на підвищеному березі річки Ірпінь двоповерховий маєток в стилі неомодерну для своєї коханої жінки. Після жовтневого перевороту цей будинок став власністю нової держави. Починаючи з 20-х років в літній період тут знаходився будинок відпочинку київських профспілок. У 1935 році з ініціативи поета Івана Гончаренка на його базі було вирішено створити Будинок творчості письменників. І в 1936 році маєток І.Чоколова разом з прилеглою територією був переданий у власність Спілці письменників України.

Будинок творчості письменникiв - будиночок МалишкаБудинок творчості письменникiв - будиночок Малишка

Будинок творчостi письменникiв корп.1 - балкон ЯновськогоБудинок творчостi письменникiв корп.1 - балкон Яновського

Письменники оселялися не лише в корпусі №1, так званому центральному, а й в чотирикімнатній хатині, колись призначеній для прислуги, та в кількох невеликих будиночках на дві кімнати, зведених у двадцяті роки київськими профспілками. Так, Олександр Довженко жив у третій кімнаті першого корпусу, любив прогулюватись у надвечірній час лугом над річкою. Увагу його привертала стара розлога сосна, що росла на піскуватому березі. Вона нагадувала письменникові рідну Сосницю. Пізніше це дерево назвали Довженковим.

У другій кімнаті першого корпусу любив зупинятись Олесь Гончар. На балкончик, який знаходився на другому поверсі корпусу, любив виходити Юрій Яновський. А Андрій Малишко, як правило, оселявся в невеличкому будиночку біля четвертого корпусу, який згодом прозвали «будинком Малишка».

Митці приїздили в ірпінський Будинок творчості з різних куточків України і світу. Тут вони ділилися особистими історіями, черпали натхнення один від одного. В холодну пору року вони гріли серця розмовами біля каміну, влітку плавали на човнах, ловили рибу, а вечорами збиралися біля маленького багаття під ірпінськими соснами. Саме тут можна було спостерігати і за волейбольними та більярдними баталіями відомих поетів.

Старожил Ірпеня Євдокія Тимофіївна Брикс згадувала, що письменники в години відпочинку запрошували молодь грати на волейбольну площадку. Любили спілкуватися з молоддю, читали вірші, багато розповідали, цікавилися їхніми успіхами в навчанні, в роботі. На території Будинку творчості в довоєнні роки був розташований великий горіховий гай.

Із спогадами про ірпінський Будинок творчості письменників можна ознайомитися в книгах Олекси та Олександра Ющенків «Поїзди гудуть за Ірпінню…» та «Ірпінський Парнас» Володимира Коскіна, які є у фонді Ірпінської центральної міської бібліотеки ім.М.Рильського.

Ворзель, дача артистки Г.БорисоглiбськоїВорзель, дача артистки Г.Борисоглiбської

В 1940 році відома українська артистка Ганна Борисоглібська передала свою садибу площею 11 гектарів з двоповерховим будинком у власність Спілці композиторів України, з якого розпочалась розбудова Будинку творчості композиторів. До нашого часу збереглися: 21 будиночок на дві або три кімнати та пансіонат з кімнатами для співавторів – для спільної праці композиторів, письменників, вокалістів, режисерів. Саме тут з’явилися більшість творів видатних композиторів К.Данькевича, Г.Майбороди, П.Майбороди, А.Штогаренка, О.Білаша, Є.Станковича, І.Шамо. Тут розучували нові пісні О.Пахмутова і Ю.Гуляєв, працювали композитори з різних республік колишнього СРСР. Будинок творчості композиторів функціонував на свої кошти. Путівки були пільгові. У заяві митці обов’язково вказували, які твори будуть писати, а коли від’їжджали – складали звіт.

Будинок творчості композиторів. О.Пахмутова у Ворзелi. 1985р.БТК. О.Пахмутова у Ворзелі, 1985р З\'їзд композиторів, 2005 р.З'їзд композиторів, 2005 р.

Після Другої світової війни, в 1944 році, почалося відновлення курорту. В 1945 році у Ворзелі відкрився військовий шпиталь, який згодом був затверджений як перший ворзельський будинок відпочинку, а в 1947 році переріс у перший санаторій загального типу, який незабаром отримав назву «Україна».

Здійснювався благоустрій Ворзеля. Так, восени 1951 року було розширено і поглиблено для прогулянок на човнах та купання ворзельський став, а навесні 1959 року на вулицях селища та в будинках відпочинку було посаджено тисячі фруктових і декоративних дерев та кущів.

На середину 1960-х років в Ірпені, Ворзелі та Бучі діяло цілий рік вісім санаторіїв, серед яких – два кардіологічних для дорослих і ревмокардіологічний для дітей, п’ять - для хворих на сухоти. Крім того, діяли ще 10 будинків відпочинку.

 ДружбаВорзель. Санаторій "Дружба  Ірпінь"Санаторій "Ірпінь", Ірпінь  ДубкиБуд. відпочинку "Дубки", Ірпінь.  ПеремогаБуд. відпочинку "Перемога", Ворзель.

Щороку на курортах Приірпіння відпочивало понад 70 тисяч дорослих і близько 40 тисяч дітей.

В оздоровницях Приірпіння були бібліотеки, клуби, кінозали, танцювальні майданчики, а в будинку відпочинку «Дубки» - спеціальний телевізійний майданчик на 200 глядачів.

Станом на 1 січня 1985 року у Приірпінні діяло 12 санаторіїв і профілакторіїв, серед яких кардіологічний санаторій «Ірпінь», дитячі санаторії «Ластівка», «Ясний», «Лісний» в Ірпені; кардіологічні «Україна», «Зірка» та дитячі «Орля», «Сонячний», «Прапор» у Ворзелі; а також 8 будинків відпочинку.

З метою оздоровлення дітей влітку діяли піонерські табори. Так, в 1985 році у Приірпінні їх було 38 і підпорядковувались вони великим київським підприємствам – Київській кінокопіювальній фабриці, кондитерській фабриці ім.К.Маркса (теперішня «Рошен»), Управлінню південно-західної залізниці, виробничому об’єднанню «Медапаратура», «Украгазбуду» тощо.

 АрсеналВорзель. Піонертабір "Арсенал"  ЗоряВорзель. Піонертабір "Зоря"

В Ірпені було 13 піонерських таборів, серед яких «Дружба», «Дружний», ім.Макаренка, ім. Гагаріна.

У Бучі 13 – серед них «Сонячний», «Салют», «Лучистый», ім. Матросова.

У Ворзелі 12 - «Зоря», «Берізка, «Сосновий», «Юність» та ін.

Аварія на Чорнобильській АЕС, а потім економічна криза завдали тяжкого удару курортам Приірпіння. Багато закладів оздоровлення були практично знищені.


10 серпня 2020 року

Дата в історії

Похилевич

10 серпня 2020 року виповнюється 204 роки від дня народження українського історика, краєзнавця Лаврентія Івановича Похилевича (1816-1893), який присвятив своє життя дослідженню історії населених пунктів Київської губернії. Він є автором книги «Сказання про населені місцевості Київської губернії або Статистичні, історичні і церковні нотатки про всі села, містечка і міста, які знаходяться в межах губернії», виданої в 1864 році.
У 2005 році, до 190-річчя від дня народження автора, книга була перевидана.

Текст книги поділяється на розділи відповідно до повітів єпархії: Київський, Радомишльський, Сквирський, Бердичівський, Липовецький, Уманський, Звенигородський, Таращанський, Васильківський, Канівський, Черкаський, Чигиринський. Основний текст супроводжується додатками і правками, алфавітним списком міст, містечок, сіл та урочищ, що згадуються у книзі, із зазначенням сторінок, де про них йде мова.

Похилевич

В книзі є цікавий матеріал про населені пункти Приірпіння: Мостища (стор.18), Біличі, Романівка (стор.19), Стоянка, Любка (стор.20), Гостомель (стор.86), Яблунька (стор.88). Про Ірпінь матеріалів не має, бо він виник на початку 1900-х років завдяки будівництву залізниці Київ-Ковель.

Дана книга знаходиться в читальному залі Ірпінської центральної міської бібліотеки, і всі бажаючі можуть з нею ознайомитись.

Народився Лаврентій Похилевич 10 серпня 1816 року в селі Горошків Таращанського повіту Київської губернії (нині Тетіївського району Київської області) в родині священника Івана Мануйловича Похилевича, який походив зі старого родового духівництва.

Лаврентій Іванович навчався в Київській духовній семінарії, після закінчення якої деякий час служив священником у рідному селі, а потім двадцять п’ять років працював у Київській духовній консисторії (орган єпархіального правління), одночасно обіймав посаду правителя справ Київського губернського комітету із забезпечення утримання православного сільського духівництва. В 1860-х роках він брав участь в роботі Київського статистичного комітету, де розпочав свою дослідницьку діяльність.

60-ті роки ХІХ ст. стали початком розвитку краєзнавчого руху, до якого залучалися широкі кола інтелігенції і духовенства. Одним із проявів цього руху стала книга «Сказанія о населенныхъ местностяхъ Кіевской губерніи…», над якою автор працював майже 10 років.

У передмові Л.Похилевич наводить наступні джерела і способи збирання матеріалів: інформація селян про минуле своїх сіл, зібрана автором під час подорожей теренами Київської губернії; власні розвідки; статистичні дані про кількість жителів в різні роки, а також дані про стан парафій і церков, отримані з архівних справ Київської консисторії; дані про власників і кількість землі, що числиться за ними, взяті з архівів казенної палати і губернського комітету із забезпечення духівництва; дані про кількість землі, придбаної у власність селянами на підставі царського маніфесту від 19.02.1861 року, взяті із журналів губернського присутствія у селянських справах, що друкувалися «Київськими губернськими відомостями» тощо.

В 1865 році Петербурзькою академією наук книга була удостоєна Малої Уварівської премії. Вже тоді вона була визнана бібліографічною рідкістю і до нашого часу залишається кращою краєзнавчою роботою такого роду в історії Київщини.

25 серпня 1864 року Л.Похилевич закінчив службу в Київській духовній консисторії і в останні роки своєї кар’єри служив у Київському повітовому суді, де виконував обов’язки засідателя. В 1869 році вийшов у відставку. В 1877 році придбав 445 десятин землі при селі Воздвиженськ (нині Любимівка Вишгородського району Київської області), де провів останні 16 років життя.

Помер Л.Похилевич 18 березня 1893 року. Похований у церковній садибі, з вівтарного боку тамтешньої церкви Здвиження Хреста Господнього. Металевий литий надгробок на могилі прикрашений зображенням розгорнутої книги з написом: «Сказанія о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи». Поруч з зображенням вміщено напис: «Надворный Совѣтникъ Лаврентій Ивановичъ Похилевичъ / Автор «Сказаній о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи». 10.VIII.1816 - 18.III.1893 год».

Похилевич Похилевич Похилевич

Похилевич Похилевич Похилевич


30 червня 2020 року

«Ирпень – это память о людях и лете…»

Пастернак Б.
Відлуння ірпінського літа ознаменувало перелом у творчості і особистому житті видатного російського поета, прозаїка, перекладача творів Т.Шевченка, І.Франка, В.Шекспіра, Й.В.Гете, лауреата Нобелівської премії 1958 року Бориса Пастернака.

90 років тому, влітку 1930 року, він відпочивав в Ірпені по вул.Пушкінській, 13 (зараз №47) з дружиною та шестилітнім сином в компанії друзів.

Ірпінський Будинок де у 30-х р. проживав Пастернак Б.

В січні 1929 року Б.Пастернак познайомився з директором Московської консерваторії, блискучим піаністом Генріхом Нейгаузом, який до 1922 року викладав у Київській консерваторії, та його дружиною Зінаїдою Миколаївною. Нові знайомі запросили Пастернаків на літо 1930 року під Київ і найняли їм дачу в Ірпені.В кінці травня дружина Б.Пастернака, Євгенієя Володимирівна, з шестирічним сином Женею, Нейгаузи з двома синами, Асмуси та велике сімейство молодшого брата Пастернака, архітектора Олександра Леонідовича, прибули до Ірпеня. Бориса Леонідовича затримали в Москві літературні справи. В Ірпінь він приїхав 22 червня.

сім\'я Б.Пастернака

Кожна родина знімала окрему дачу. Часто влаштовували пікніки на лісовій галявині. Було багато галасу, музики, поезії. Купалися в озері, інколи ходили далеко в незаселений ліс, прямуючи по стежині через поле. При нагоді ірпінське товариство вибиралося до Києва, блукали по визначних місцях, відвідували концерти Г.Нейгауза.

Після одного з таких концертів, який відбувся 15 серпня 1930 року в літньому театрі Купецького саду (біля нинішньої філармонії) ірпінські дачники в піднесеному настрої до ранку блукали по Володимирській гірці, а потім пішки йшли до Ірпеня.

Наступного дня Борис Пастернак запросив друзів до себе на звану вечерю і прочитав їм «Баладу», присвячену Генріху Нейгаузу. В ній був відтворений той концерт, той натхненний київський вечір. Потім Пастернак прочитав ще одну баладу без присвяти. Балади були датовані 16 серпня 1930 року. В них закарбувалось все ірпінське літо, як захоплююча музично-поетична театральна вистава, де діючими особами були члени відпочиваючих сімейств, сюжетом – їх взаємовідносини, а декораціями – оточуюча природа.

Нейгауз З.

В Ірпені розквітло велике кохання Бориса Пастернака до Зінаїди Нейгауз. На той час поету було сорок років, а їй тридцять три. Пізніше він зізнався: «Я був одружений, у мене був семилітній син, у Зінаїди Миколаївни теж було двоє синів. Мій потяг до неї був болісний. Я ні про що інше не міг думати, рвався до неї і боявся цих зустрічей, і зневажав себе, і змушував себе приходити на побачення в знак кари за боягузство». Зінаїда Миколаївна відповіла йому взаємністю. Рішуче освідчення Пастернака сталося у вагоні експресу Київ-Москва у вересні 1930 року, коли дачники поверталися з відпочинку до Москви.

Одразу ж після повернення Борис Пастернак написав вірш «Літо» і присвятив його Ірині Сергіївні Асмус. А невдовзі, поет приніс Нейгаузам переписані на чистовик ірпінські балади – першу, присвячену Генріху Густавовичу, та іншу - з присвятою Зінаїді Миколаївні, і зізнався другу у коханні до його дружини.

Пастернак Б.

В листі від 20 жовтня 1930 року до двоюрідної сестри Ольги Фрейденберг Б.Пастернак писав:

«А лето было восхитительное, замечательные друзья, замечательная обстановка. И то, с чем я прощался в весеннем письме – работа, вдруг как-то отошла на солнце, и мне давно уже не работалось так, как там, в Ирпене».

Ирпень – это память о людях и лете,
О воле, о бегстве из-под кабалы,
О хвое на зное, о сером левкое,
И смене безветрия, ведра и мглы.
О белой вербене, о терпком терпеньи
Смолы; о друзьях, для которых малы
Мои похвалы и мои восхваленья,
Мои славословья, мои похвалы…
Б.Пастернак


Дата в історії

22 червня 2020 року
День скорботи та вшанування жертв війни в Україні

Початок Другої світової війни на Прирпінні у спогадах наших земляків

Ірпінь, старе фото, міст через річку Ірпінь під час війни

Лідія Тимофіївна Лосєва-Брикс:

«…Мені було тринадцять років, коли 22 червня 1941 року спалахнула війна. Пройшло лише кілька днів літніх канікул – і в одну мить закінчилося дитинство. Школа, піонерські пісні, ігри, рідна зелена вулиця – все зразу стало минулим…На станцію Ірпінь із заходу прибували потяги, відкриті товарні ешелони з біженцями. Напівроздягнені, перелякані жінки і діти, з суворими обличчями люди похилого віку. Ми виносили до цих потягів все, що мали самі: хліб, воду, ягоди, дещо з одягу.В кінці червня 1941 року в Ірпінь прибули військові частини Червоної Армії. Розмістилися на площі, де зараз знаходиться будівля міськради, на площі за залізничним вокзалом, де тепер Будинок культури, а також на вулицях ІІІ, ІV лінія та на багатьох інших. А на початку липня, вночі, військові частини пішли на захід назустріч війні…».

Павла Леонідівна Громова:

«На другий день війни мої рідні брати Микола і Леонід поїхали на фронт, а сестра Валентина пішла працювати в евакогоспіталь. А через декілька днів, залишивши на матір свої малолітніх дітей, і я пішла санінструктором у 25-й танковий полк, який в Ірпені грузився в ешелони…»

Олександр Петрович Ізугенєв, учасник бойових дій, полковник у відставці:

«Все ближче підходила лінія фронту до нашого краю. Організовувалась всебічна допомога фронту. Населення зносило облігації і золоті речі у фонд оборони. Закривались установи і організації. У ворзельських оздоровницях розташовувались госпіталі Червоної Армії.

Жителі Ірпеня з перших днів війни проявили великий патріотизм. Все чоловіче населення від 18 до 45 років прийшло на приписні пункти. На другий день війни пішли добровольцями на фронт близько 50 юнаків і дівчат, учнів 8-9 класів і випускників Ірпінської середньої школи. Їх направили спочатку у військові училища, а через 6-8 місяців навчання – на фронт. Ніхто з них живим додому не повернувся».

Доти в місті Ірпінь, війна

Михайло Лукич Височанський:

«В 1941 році я закінчив 8 класів Микулицької середньої школи. З початком війни чоловіків непризивного віку, жінок і нас, молодь, мобілізували на будівництво лінії оборони по річці Тетерів в районі села Мигалки, а після цього перевели на річку Ірпінь в район села Романівка. Ми копали окопи, рови сполучення, робили бліндажі. Робота була тяжка, переривалися лише для короткого відпочинку і щоб перекусити. Продукти харчування привозили з колгоспів, їжу готували тут же у великих казанах на вогнищах. Майже кожного дня німецькі літаки нас бомбардували або обстрілювали з кулеметів. Були убиті і поранені. Але ми не зупиняли роботу».

Ботченко Михайло Іванович, учасник бойових дій, полковник у відставці:

«Наш перший артилерійський дивізіон у складі трьох батарей займав вогневі позиції в лісі південніше села Романівка. Наша третя батарея мала завдання не допустити захоплення мосту через річку Ірпінь в районі Романівських бродів. Одночасно батарея вела безперервний вогонь по батареях противника в районі Стоянки, а також по скупченнях військ противника західніше Ірпеня та Стоянки. 11 серпня 1941 року фашисти за підтримки авіації почали атаку всього Київського укріпрайону. Наша батарея понесла великі втрати».

Ірпінь під час війни

Сердюк Олександра Олексіївна:

«Ірпінь був окупований 28 серпня 1941 року о 12 годині дня. Наступного дня жителів Ірпеня евакуювали в м.Радомишль Житомирської області і повернули на початку жовтня. Мій чоловік, Сердюк Тимофій Кузьмич, був комуністом, активістом. Його викликали в управу, звідти він не повернувся. Хтось із сусідів сказав мені, що його розстріляли німці, але де – невідомо. Ходили чутки, що він був розстріляний у Бабиному Яру».

Русінова Р.Л.:

«У нас в Ірпені був єдиний лікар, Купрюхин Михайло Михайлович, який лікував людей від усіх хвороб і, ризикуючи життям, допомагав жителям Приірпіння уникнути Німеччини. Фашисти не брали хворих, особливо з інфекційними хворобами. Моїй мамі лікар Купрюхин поставив діагноз - відкрита форма туберкульозу, а мені замість 12 років написав у довідці 10. Таким чином він допоміг нам уникнути лихої долі остарбайтерів».


Матеріали підготувала бібліограф з краєзнавчої роботи Ірпінської міської публічної бібліотеки Липська Я.Л.


Кiлькiсть переглядiв: 150