Майстри декоративно-прикладного мистецтва

- Заводова Н.Г.

- Корженівська Г.С.

- Плеско С.М.

- Рябчук І.І.

- Федорова Т.С.

Корженівська Ганна Степанівна –

народна майстриня, займається вишивкою картин, ікон, рушників, серветок у техніці «хрестик».

До Вашої уваги деякі роботи Ганни Степанівни:

Заводова Ніна Георгіївна –

народна майстриня, займається виготовленням штучних квітів, вишивкою стрічками, виготовленням побутових виробів технікою «печворк», розписом сувенірів.

Роботи Ніни Георгіївни

Плеско Світлана Миколаївна –

народна майстриня, займається бісероплетінням та машинною вишивкою картин.

До Вашої уваги деякі роботи Світлани Миколаївни:

Рябчук Іван Іванович –

майстер декоративно-прикладного мистецтва, стипендіат Київської обласної державної адміністрації за 2015 рік.
Нагороджений грамотою Національного реєстру рекордів (2018) за найбільшу колекцію вишитих фрагментів творів Т.Шевченка.

Народився Рябчук І.І. в 1941 році в селі Петрівське (колишній Юшків ріг) Таращанського району на Київщині. Після війни родина перебралася до Умані. Батько-фронтовик, який закінчив біологічний факультет Дніпропетровського університету, працював викладачем в Уманському педучилищі ім. Т.Г.Шевченка, а мати завідувала бібліотекою Уманського педінституту ім. Павла Тичини.

Іван Рябчук у 1959 році закінчив Львівське музичне училище, потім вступив у Ніжинський педінститут ім. Гоголя. З третього курсу студента Рябчука забрали в армію. Доучувався він вже після відбуття строкової служби. Іван Рябчук з 1970-го по 2009-й рік викладав хорове і оркестрове диригування в Уманському педучилищі, водночас грав на домрі в оркестрі народних інструментів цього ж училища. Оркестр був лауреатом різних конкурсів.
Життя так склалося, що у 2009 році довелося переїхати до Ірпеня. Та звичайно, без музики не зміг, відразу пішов до церкви співати, бо мав практику церковного співу. Дізнався, що в Будинку культури є змішаний хор ветеранів «Пам'ять». А при хорі є чоловічий ансамбль козацької пісні «Хортиця». Іван Іванович бере участь в обох колективах. Часто виступають. Отже, весь час у музиці.

На сорокаріччя Івана Івановича мама вишила рушник із побажанням: «Хай щастить тобі, сину». Мами вже немає, а її побажання щастя – перед очима сина. І ось тепер, вже ірпінчанин, Іван Рябчук має дивовижне, як для чоловіка, хобі – він вишиває. За життя мами Іван Рябчук не вишивав. Тільки допоміг трохи вишити тло на іконах. А коли мами не стало, почав вишивати. Іван Іванович захопився творчістю Тараса Шевченка, і це стало найголовнішою темою його витворів, на яких голкою і ниткою вишиті не просто тексти Кобзаря – певний настрій – зміст, де складовими також є орнаменти, візерунки, зображення.

Тож маємо справу з вишитим Кобзарем у картинах, кожна з яких – з індивідуальним оздобленням, форматом, отже, обличчям.

Спочатку Іван Іванович вишив портрет Тараса Шевченка і вірш «Заповіт». Потім вишив вірш «Думи мої», потім - «Тече вода». Нині в доробку Івана Рябчука біля 40 вишитих поезій з «Кобзаря» Тараса Шевченка. Вишиті роботи обрамлені оригінальними орнаментами і мереживом. Майстер витрачає на одну вишивку від одного до трьох місяців. Встає раненько і береться за вишивання. Як тільки випаде вільна хвилина, зразу бере до рук полотно. Крім вишитих поезій Іван Іванович вишиває серветки, рушники, сорочки.

Перші виставки майстер провів в м. Умані, де жив і працював. Згодом виставки відбулись в Ірпінській міській центральній бібліотеці, Ірпінському краєзнавчому музеї. Свої роботи Іван Іванович часто виставляв на святкових заходах в м.Ірпені.
Географія виставок вишитих поезій на полотні «Вишитий Кобзар» поширювалась по всій Україні: Бориспільський державний історичний музей, Обухівський районний краєзнавчий музей, Ржищівський обласний археологічний музей, Боярський районний краєзнавчий музей, Канівський музей декоративно-прикладного мистецтва стали прихистком для творчого доробку І. Рябчука. Радо приймали творчість майстра у м. Біла Церква.
За сприяння кінорежисера Петра Олара відбулась серія виставок на Івано-Франківщині (с. Криворівня, музей І. Франка, м. Верховина, музей «Гуцульщина») та на теренах Чернівецької області (м. Сторожинці та в Чернівецькому художньому музеї). На горі Говерла Іван Іванович започаткував вишиття «Рушника Європейської єдності».

Цікавою і змістовною були творчі подорожі до країн Прибалтики. За підтримки української громади у Литві відбулись виставки у м. Вільнюс, м. Таураге, м. Тракай.

За сприяння конгресу українців у Латвії відбулась виставка у м. Рига та м. Єлгава (український культурний центр «Джерело»)

Іван Іванович активно працює над вишиттям нових полотен і мріє про нові виставки-мандрівки.

Федорова Тетяна Семенівна –

заслужений майстер народної творчості України ( 2009), лауреат премій імені Данила Щербаківського (2009), Київської обласної імені Петра Верни (2013) та мистецької премії «Київ» в галузі народного декоративного мистецтва імені Сергія Колоса (2018), член Національної спілки майстрів народного мистецтва (1998), член Національної спілки журналістів України (1984), майстер декоративно-прикладного мистецтва з 1994 року (Національна спілка художників України).

Нагороджена багатьма дипломами, грамотами, а також Почесною грамотою Міністерства культури і мистецтв України «За сумлінну працю та високий професіоналізм» (2003). У доробку Тетяни Федорової як журналіста чимало – літературних та мистецтвознавчих публікацій.
З 1992 року працює у царині етнографічної ляльки та ляльки в історичному костюмі.

З 1952 року мешкає у Ірпені.

Народилася Тетяна Федорова 24 жовтня 1944 року в м. Умані Черкаської області. Мати – Олена Марківна Федорова ( у дівоцтві – Тищенко) – домашня кравчиня, полюбляла народні пісні та приказки, які були у неї про запас майже на кожну подію.
В 1952 році батька перевели на службу до Києва, і сім’я, хоч і мала право на помешкання в столиці, оселилася в містечку Ірпінь, поближче до природи.

Ще з дитинства у Тетяни проявився інтерес до творчості. Вона не лише полюбляла вирізати з паперу ляльки та одяг до них, а й брала участь у танцювально-хорових колективах при Ірпінському міському будинку культури. В старших класах захопилась «майструванням» новорічних костюмів, не раз вигравала конкурси на краще карнавальне вбрання.

1961-го Тетяна Федорова закінчила Ірпінську середню школу №1 імені Макаренка та стає студенткою Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчила у 1969 році.

27 років свого життя (1970-1997) Тетяна Семенівна присвячує видавничій, журналістській та громадській роботі. Працює літературним редактором у Міністерстві зв’язку України, редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро», художнім редактором видавництва «Здоров’я», кореспондентом, а потім завідуючим відділом «Художньої літератури та мистецтва» в тижневику Держкомвидаву «Друг читача», заступником головного редактора газети «Ми» (першого в Україні приватного видавництва «Оберіг»).
Обіймаючи посаду референта у Секретаріаті Української всесвітньої координаційної ради (УВКР, 1993-1997), Тетяна Семенівна опікувалась організацією конференцій та інших міжнародних зібрань українців, публікувала статті про видатних діаспорян. У колі її обов’язків було також забезпечення зарубіжних гостей сувенірами. Заповзятливі підприємці тої пори пропонували сувенірний ширвжиток. Проте у Тетяни Семенівни фігурки носатих, череватих козаків з чарками і прапорцями викликали іронію.
Ще на початку 1992-го син Євген Москаленко якось жартома порадив їй самій робити сувеніри, наприклад ляльки. Думка сподобалась і…захопила уяву.

Тетяна Семенівна розуміла, що примітив не може гідно представити Україну і, оскільки вже почала розробляти концепцію української ляльки на практиці, круто повернула свою долю.
Так, після понад 20-річної роботи у журналістиці, вона знайшла своє друге покликання. Своєрідним поштовхом до цього став ще й неймовірний попит і ажіотаж навколо американської ляльки Барбі. Тетяну Семенівну обурювала ця штучна популяризація чужої культури і нехтування своєї, рідної.
І ось вона першою в Україні у формі етноляльок, як назвала їх сама майстриня, інтерпретувала зразки народного одягу різних регіонів України, а також історичного костюма, відтворила у такий спосіб світ народної культури, нашої героїчної історії, показала український світ з його міжнародними зв’язками. Цей світ ніби спонукає глядача осмислити його і знайти себе в ньому.
Створенню кожної ляльки передувало скрупульозне вивчення народного вбрання. Лялькарка звертається до глибинних витоків, занурюється в етнографічну літературу, альбоми, листівки, відвідує музеї і художні антикварні салони.

Перші вісім років майстриня робила лише маленькі, 18-20 сантиметрові порцелянові ляльки за допомогою сина, який саме захоплювався керамікою. Згодом вони разом почали освоювати більший розмір ляльок - 32-35 см.
Кожна лялька виготовлена майстринею в одному примірнику, більшість із них об’єднані в серії різних часів та епох. Це, зокрема, представники верств населення періоду Київської Русі, українського козацтва, образи українських міщанок початку минулого століття, народні строї сусідів України – пари в національному одязі республік колишнього СНД, а також країн порубіжжя, - поляки, чехи, словаки, угорці.

Протягом подальших кількох років були створені й знакові постаті у формі ляльок: полковник Іван Богун, козак Мамай, гетьмани Байда-Вишневецький, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші.
Є в доробку Тетяни Семенівни і кілька багатофігурних композицій. Насамперед, це - «чарівна скриня». Коли її відкриваєш, то постає лялькове дійство з 18 персон під назвою «Українське весілля минулих літ»,- зараз ця робота у приватній колекції киянки Ольги Тюріної. Згодом були створені «Різдвяний вертеп», який експонується в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї, та імпровізація на тему української народної пісні «Що в нашого Омелечка…».
За картинами славетних митців 16-18 ст. майстриня інтерпретувала серію ляльок «Доба Відродження», де поряд із знатними французами, німцями, італійцями, поляками, англійцями та іспанцями представила наших князів Острозьких, підкресливши цим, що історію України слід розглядати в загальноєвропейському контексті. За живописним полотном видатного художника Федора Кричевського, який теж колись мешкав в Ірпені, зробила ляльку «Наречена».
Тетяна Федорова «ілюструє» ляльками літературні твори. Вона запропонувала лялькову візуалізацію героїв Шевченкових «Гайдамаків» («Ярема і Оксана») та поеми «Сотник» (« Настуся і Петро»), «Лісової пісні» Лесі Українки («Мавка і Лукаш», «Перелесник», «Польова царівна»).

На сьогоднішній день, за 25 років творчості, доробок заслуженого майстра народної творчості України Тетяни Федорової налічує понад 500 ляльок. Більшість з них - у приватних колекціях США, України, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Іспанії, Ізраїлю, Італії, Лівану, Росії, Китаю, Угорщини, Сінгапуру, Японії.

«…Кожна моя лялька, - розповідає майстриня – це біографія. В ній – епоха, етнос, історія особистості, соціальний стан, індивідуальний характер. І надзавдання – зробити все це настільки виразним, промовистим і значущим, щоб, як казав Огюст Роден, розкрити душу моделі, відділивши правду від фальші… Мою творчість живить потяг до гармонії в людському житті, - звідси й кредо: намагатися виражати своїми роботами прекрасне, не відділяючи художню форму від художньої думки...».

Подорож до Сінгапуру залишається для Тетяни Семенівни одним із найяскравіших вражень Посол України в Сінгапурі Віктор Маштабей сам знайшов в Інтернеті сайт майстрині і запросив її взяти участь у тамтешніх «Днях української культури». Так у травні 2008 року Тетяна Федорова зі своїми ляльками презентувала Україну в цій далекій заокеанській країні.

Так поїздка до далекої заокеанської країни, висока оцінка її доробку тамтешніми відвідувачами виставки були новим поштовхом до подальшого творчого розвою пані Тетяни. Сприяло цьому, звісно, активне спілкування з інтернетспільнотою: спочатку завдяки власному сайту (www.etnolyalka.net.ua), а згодом і її сторінці на Faсebook.