Студія "Дебют"

Літературна студія "Дебют" вже 30 років працює при Центральній міській бібліотеці. До студії входить більше 20 самобутніх поетів та прозаїків, різних за віком та уподобаннями, об'єднаних у прагненні до духовного спілкування і творчості. І молодим, і досвідченим є чому повчитися один в одного, адже поезія не має віку.

З-під пера студійців вийшло чимало творів, зігрітих душевним теплом, сердечною пристрастю, позначених індивідуальністю почерку. Завдяки плідній праці збагатилась їх творча палітра, змужнів талант, прийшло визнання не тільки на Приірпінні, а й на Україні та за її межами.
У творчому доробку дебютівців вже 63 власних поетичних збірок , 4 альманахи «Первоцвіт», та 2 тематичні збірки.
Вони публікувалися у колективних збірках, періодичних виданнях (у журналах: «Ренесанс», «Жінка», «Радуга», «Українознавство», «Рідна школа», «Прапор», «Дзвін»; альманахах: «Родник», «Первоцвіт», «Приірпіння», «Юрьев день», «Ukr, Ru, Ets», «Антологія сучасної української л-ри», «Магія кохання», «Лето фестивальное», «Pisateli – FB», «Сміється пелюстками літо»; газетах: «Ірпінський вісник», «Решетилівський вісник», «Голос України», (Нововолинська газ.) – «Наше місто», «Ірпінський вісник», «Бучанські новини», «Педагогічні вісті», «Боговиця», «Рідний край», «Свобода» - на Уманщині, «Молодь України», «Друг читача», «Вечірній Київ»; антологіях: «Киев.Русская поэзия ХХ век.» та ін.) та в інтернет-просторі.
Студійці є активними учасниками літературних вечорів, презентацій книг, зустрічей із молоддю, які проводяться бібліотекою.

На сьогоднішній день членами студії є:
Борщенко О.В.
Висоцька Н.В.
Горбачов Ю.А.
Зубенко О.П.
Козак В.Є.
Кузнєцов В.М.
Леонтович А.К.
Михайленко Л.Л.
Москаленко С.О.
Науменко М.В.
Ничипоренко О.І.
Пісний В.І.
Рибальська Н.В.
Рудик Л.С.
Симоненко В.Д.
Хорошева Л.М.
Чочуа Дж.О.
Юхименко Л.Ф.

 Дебют  Дебют

/Files/images/debyutvts/SAM_9299.JPG Студійці3


Борщенко

Борщенко Олександр Володимирович

Борщенко О.В. народився 11 січня 1938 року в місті Рокитне Київської області. Його шкільні роки пройшли в Узині. У 1961 році переїжджає до Ірпеня, де працює на заводі «Ірпіньмаш». Тут він занурюється в громадську роботу, пише вірші. Друкувався в періодичній пресі, журналі «Ренесанс», альманахах «Родник» та «Первоцвіт» (2003, 2007, 2013), «Приірпіння», в збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння», "Римований Ірпінь" (2018). Видав поетичні збірки — «Іду до вас», «Калинова зустріч», "Кубинський синдром", «Епітафії» (гумор), "Якби ж то знать...".

В студії «Дебют» бере участь з 1998 року. Переможець і лауреат кількох обласних і республіканських поетичних конкурсів. З 2011 року член Конгресу літераторів України.

Чому?

Не полюбилась, не полюбилась.
Але чому?
Навіть не снилась, навіть не снилась
Мені чомусь. У ніч німу
Та от зустрілась, та от зустрілась
Як була. Не підійшла
Руки, як милість, руки, як милість,
Не подала.
Не посміхнулись, не посміхнулись
Твої уста.
В душі проснулась, в душі проснулась
Пустота.
Не зупинилась, не зупинилась –
Перейшла.
Не залишилось, не залишилось
В мені тепла.
Така красива, така красива,
Та не моя.
Чи ти щаслива, чи не щаслива –
Не знаю я.
Забули мову, забули мову
Усі слова.
До тебе слово, до тебе слово
Не ожива.
05.03.2019.

***

Дуже хочеться… вишень
Вам не хочеться вишень? В січні?
Ще не думали. А мені
Вони сняться, червоні вічно
Перед боєм в короткому сні.
Червоніє у двір над тином
Спілих ягід вишневий салют.
Мама просить: «Нарви їх, сину,
Я вареників наліплю».
Дістаю, та ніяк не дістану.
І боюся гілля зігнуть.
І до мами звертаюсь: «Ще рано,
Бачиш, виші якраз цвітуть».
Розпустились в холодний січень –
Аж до обрію білизна,
Бо не хочеться вишням свідчить,
Що в Донбасі іде війна.
В білім цвіті нейтральна зона
І воронок глибокий біль.
Їхній снайпер із терикона
Серед наших шукає ціль.
А вогонь з того боку більша,
Кров пропалює мерзлий сніг…
А мені дуже хочеться… вишень,
Так, як миру хочеться на війні.
28.12.2018

Якби ж то знать

Літа летять на крилах журавлів.
Ми їх без болю в серці проводжаєм.
Тих літ не жаль, а жаль, що ми не знаєм
Ще скільки нам ходить по цій землі.
Чи довго цілувать земну красу? -
Якби ж то знать. Якби ж то знать зарані
Які ми в черзі - перші чи останні
Прямуєм до Всевишнього на суд.
Літа летять, мов птиці, навпростець.
І наша вже коротшає дорога,
І ми все ближче відчуваєм Бога,
І просимо відстрочити кінець.
Щоб встигнуть зазирнути у вікно
В нікому невідоме, потойбічне
Побачити - чи колосом пшеничним,
Чи бур’яном зійде наше зерно?
Щоб встигнути дійти до каяття,
Пробачити і болі і печалі.
А журавлі летять у сині далі.
І грішних нас тримає ще життя.
27.02.1997р.


Висоцька

Висоцька Ніла Василівна

Висоцька Н.В. народилася 1940 року в селищі Кіровськ Донецької області. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім.ТІ Шевченка. Працювала по спеціальності у Донбасі, Києві та на Камчатці. Проживає в Ірпені. Видала три російські збірки: «Последний раз живу на свете» (2001), «Несобственные времена» (2002), «Суть» (2005), та три українські: «Запрошую до долі» (2001), «Душа почувається вдома», «Кобзарівна (2009), "Ірпінь невичерпний" (2019). Твори останніх років друкувалися в журналах «Радуга» (1999, 2002, 2005), «Жінка» (2003), в альманахах «Первоцвіт» ( 2003, 2007, 2013), «Юрьев день» (2005), «Ukr.Ru.Ets» (2006), альманасі «Приірпіння» за 2003-2005 і 2011 роки, антології «Киев. Русская поэзия. XX век» (2005), у збірках «Все начинается с любви» (2005), «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010).
Бере участь в студії «Дебют» з 2000 року. Член Конгресу літераторів України з 2009 року.

В.Г.

Завівся в передмісті дикий Пан.
Ой, очі-поторочі та й хитрющі!
Накине перелатаний жупан,
На ліс і річку наведе туман
І знову заповза в цілющі кущі.

Природа – рідна матінка його.
А він їй син і найвірніший учень,
І символ за ознакою всього,
Що Бог створив. А Пан усе озвучив.
2015 р.

В. Неклюєву

Іще нікого так я не вивчала:
Як злочин розплітала, чи вінок.
Іще нікого так я не читала:
З останніх і до перших сторінок.

Іще ніколи так не чатувала
На мене пустка, а чи самота.
Іще ніколи так не відчувала,
Що саме я – нестрінута ота…
28.12.2016

Ліричний сад
Який врожайний сад!
Усі можливі фрукти
І вищого ґатунку виноград,
Щоби десертом здобрити продукти.

Міфічний сад Артема Мазуренка,
А поряд хата мазана, проста.
Любив співати, шанував Шевченка.
Там мешкала його сім`я свята.

Тичина жив на Дачі у кімнаті.
Не випускав пера і пензля з рук.
Соромився, що у сусідській хаті
Ховав кохану – Ліду Панарук.

А Рильський рив з Артемом два озерця,
Блукав у поетичному саду…
Бурчав дружині: «Катю, ти не сердься,
Не сердься, Катю, хутко не прийду».

Смішна подія, аж карикатура:
Був теплий день – не дощ, не сніговій,
Коли в саду вигулював Сосюра
Свою Марію в шубі дорогій.

Іще талант, чий поступ не учнівський,
Чия садиба близько, на виду,
Розважливий Михайло Вериківський
Диригував у власному саду.

Як жаль… Максиме, Павле та Володько,
Що півстоліття Вас між нас нема.
Бо сам-один, Василь Голобородько
У Мазуренків яблука зніма.
2018 р.

***

Добридень, старість. Ось і я
Поза наказом.
Осіннє сонце осія
Нехай нас разом.

Крізь нетрі зла і кабали,
Хвороби, війни
Не всі дістатися змогли
В твої обійми.

Чи кращі дані вихідні,
чи то порода,
Ми поєднались, і мені
Ти – нагорода.

Буття, поразок, перемог
Остання ступінь,
Поніжимось отут удвох
І нумо – в сутінь.


Зубенко

Зубенко Олександр Петрович

Народився 1959 в с. Микуличі Бородянського району на Київщині. Закінчив Авіаційно-технічне училище цивільної авіації в м.Славянську.
На даний час працює авіатехніком на ДП «Антонов».
Бере участь в студії «Дебют» з 2007 року. За цей час ним у співавторстві випущено два диски пісень на вірші поетів студії «Дебют»: «Хочу меду» (2007), «Осіння пісня» (2011) на музику і у виконанні Олександра Зубенка.

Україна

Тебе як рідний краю не любити,
Твої рівнини, гори і моря,
З джерел цілющу воду пити й пити
Повторювати з трепетом слова.

Приспів:
Україно, ненько, Україно!
Наша матір, рідна сторона.
Де б не був, зі мною Україна –
В моїм серці тільки ти одна.

Тебе як рідний краю не любити,
І небо синє й співи солов’я.
Поля пахучі, що можуть сп’янити
І дзвінкую пісню, що луна здаля.

Вітерець-пустун

Все життя тебе чекав,
Скрізь кохану виглядав,
Може і знайти б не зміг,
Якби вітер не поміг.

Вітерець-пустун гуляв
З тебе хусточку зірвав
Я її з землі підняв
І усміхнено віддав.

Ти хустиночку взяла,
Руку ніжно подала:
Познайомилися ми –
Тепер разом назавжди!

А вітер з тобою грає,
Волосся твоє торкає
Немов дитина пустує,
З тобою ніжно жартує.

Літо

Зазеленіли поля за селом
Дихнуло повітря духмяним теплом.
У синьому небі співають пташки
І літо вітають вони залюбки.
Дивує природа своєю красою:
Земля розкошує квітами й травою
Затримати хочеться літечко – стій!
Промінчиком сонечка довше нас грій!


Горбачов

Горбачов Юрій Андрійович

Горбачов Юрій Андрійович народився 1935 року в Краснодарському краї, але з 3 років і до закінчення вузу жив у Ростовській області. 1960 року переїхав на Україну, в Ірпені – з 1963 року. По професії – інженер-електрохімік. У нинішній час на пенсії. Друкувався в колективному збірнику, газеті „Ірпінський вісник” та альманасі „Первоцвіт”.

Женщинам

Вы вместе все – букет прекрасных,
Благоухающих цветов,
Неповторимых, очень разных,
Пришедших к нам из лучших снов.
Вам от души желаем счастья
В делах высоких и земных,
Не потерять над вами власти
Всесильных чар – мы знаем их.
И говорим вам без утайки:
Не можем обойтись без вас
И, как нескромные зазнайки,
Ждём: то же скажете о нас.
Пусть наши шутки не невинны,
Пусть мы срываемся порой –
В делах больших за вас горой:
Мы ваши рыцари.
Мужчины.

8 марта

Прекрасны женщины всегда:
И в будни, даже в непогоду,
Но почему же мы тогда
Так жадно ждем «начало года»?
«Началом года» называем
Мы робкие шаги Весны,
Когда и сами оживаем
И путаем, где явь, где сны.
А Женщины… Без слов все ясно:
Впрямь соревнуются с Весной –
Так по-особому прекрасны
В такой короткий праздник свой!
Тут рамки зимние тесны:
Для животворного цветенья
Так ждете Счастья и Весны
И наших робких поздравлений.
Ах, где бы вдохновенье взять,
Прилив энергии, азарта,
Чтоб каждый день Вас поздравлять,
Как раз в году – Восьмого Марта!

Бабушкам

Как ни хитри, не обойдешь
Проблему воспитанья внуков,
Как ни гадай, не разберешь –
Искусство это иль наука.
Мы ценим ваш нелегкий труд:
Невидный, милый, славный,
Ведь в мире бабушку зовут
«Большою мамой», – значит, главной.

Львиная семейка

Папа-лев суров и строг:
Первым ест «Мясной пирог»,
После наедятся львятки.
Маме-львице лишь остатки
(Говорят, остатки – сладки).

Зайка
У зайчонка много мам
Разбрелися по кустам.
Лишь любую сыщет он –
Сразу и обед, и сон.
Видно, вырастет зазнайкой
Этот многомамный зайка.


Козак

Козак Вікторія Євгенівна

Народилася 6 квітня 1962 року у м. Львові, у цьому ж році родина переїхала в м. Ірпінь. Закінчила ветеринарний факультет сільськогосподарської академії (тепер Національний Аграрний Університет). За фахом – лікар-ветеринар.
Вірші почала писати у студентські роки.
Друкувалась в збірниках: «Первоцвіт» (2007, 2013), «Сузір’я», «Сміється пелюстками літо» та ін. Автор книги «Душа стремится в облака» (2017). Учасниця і призер багатьох літературно-музичних конкурсів, на яких презентувала власні пісні. Член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», учасниця студії «Дебют».

***

Барвиста осінь!
Квітка полум’яна!
Голівки пижма –
золотий пісок.
Кминами, кропом,
полинами тьмяна –
Всміхнений ніжно
Стиглий колосок.
Блищать на гілці
Краплі винограду.
Угорка синя
В неба просить барв,
Карпати сизі
Осінь стрінуть радо.
Велику силу
Дар земний надбав.

***

Набуте влітку,
Дозріває в осінь.
Життєвий досвід
Трішечки гірчить.
Осіння квітка –
Мов небесна просинь
Життя безмежного,
Яке триває мить.

***

Моя відрадо! Днесь цькують тебе
Розпеченії люттю вовчі зграї.
Слабка їх зброя. Марно. Відтепер
Любов у Всесвіт квітами вростає.
Пророщена із зернятка добра,
Колисана співучістю натхнення.
Слова пісенні сонце добира,
Плекає та боронить сьогодення.
У вчинках заздрих – долі їх дітей.
Все повернеться тим, хто шле прокляття.
Недоброзичливість та злість людей
Згорять, мов хмиз у полум’ї багаття.
Весна зелену розплете косу,
Струмками дні стікатимуть в долину,
Брудне до річки правди віднесу.
Розчиняться наклепи часу плином.
Любові вічної не загасить
Ні вітру, ні дощу, ні млі осінній.
Життя земне, допоки світ стоїть,
Любов’ю живить стебла і коріння.
18.04.2016

***

Нитка за голкою, нитка за голкою –
Хрестик в канву почуттів.
Нитка за голкою, нитка за голкою –
Ось і доріжка в житті.

По ниточках-доріжках я піду,
Узявши хрест, призначений від Бога.
Прийму усе: і радість, і біду,
Хоч в полум'ї та попелі дорога.

Нитка за голкою, нитка за голкою –
Хрестик в канву почуттів
Нитка за голкою, нитка за голкою –
Нові доріжки в житті.

Зі мною поруч друзі й вороги.
Вони допомагають рівно шити.
Канву тримають п'яльця-береги,
Хреста не дозволяють залишити.

Нитка за голкою, нитка за голкою –
В хрестик вкладу почуття.
Нитка за голкою, нитка за голкою –
Шию я власне життя.

Так тяжко іноді підвестися і йти,
Що кольорів не розрізняю зором,
Мій хрест тоді, як посох у путі,
Нагадує, що шлях іде угору.

Нитка за голкою, нитка за голкою –
В хрестик вкладу почуття.
Нитка за голкою, нитка за голкою –
Зшиється повість життя.

* * * *
Благодарю за каждый день,
За то, что жизнь идет по кругу,
За то, что с мужем и теперь
Мы вместе, и верны друг другу.

Пускай любовь не горяча
Не путаясь у страсти в сетях
Все меньше рубим мы сплеча
И реже ссоримся при детях.

Мне трудно свой язык унять,
Чтоб не играть роль первой скрипки,
А он не может не пенять
Мне на болтливости ошибки.

Хочу любимого сберечь
От своей едкой укоризны,
Чтоб радость ежедневных встреч
Хранить до окончанья жизни.

У нас различны типажи
Но коль сошлись по общей крышей
Терпи, молись, язык держи
Бог обязательно услышит!


Кузнєцов

Кузнєцов Володимир Миколайович

Кузнєцов В. М. народився 19 квітня 1943 року в м.Немирові Вінницької області. Після загибелі батьків виховувався в дитбудинках Вінницької області.
Закінчив Іллінецький сільськогосподарський технікум. Працював у Бучанському радгоспі. В даний час на пенсії. Проживає в смт.Гостомель Член літературної студії «Дебют». Вірші друкувалися у збірнику «Первоцвіт» (2013).

***
На краю села струмочок,
Де росте калина;
Де красується дубочок
Стояла дівчина.

Вона вийшла зустрічати
Милого з походу.
Пішов милий воювати
Торік у негоду.

Вона його проводжала
І встигла сказати:
Я люблю тебе, коханий
І буду чекати.

Ой скажи мені, дубочок,
Що в долині видно.
Чи не чути там дзвіночок,
Може, їде рідний?

Зашелестів їй дубочок:
«Скачуть козаченьки.
Попереду найгарніший
Любий мій, миленький».
31.01.2019

Грати вміє
(Пісня)

Ой, подружко, скрипка грає
За чотири хати.
То мій милий витинає
Дає мені знати.

Він зове мене до танцю,
Бо так домовлялись.
Бачилися ми з ним вранці
І перемовлялись.

Ой, подружко, помагай-но
Чобітки озути.
Біжимо туди негайно,
Де скрипочку чути.

Танцювати будем довго,
До самого ранку.
Мене милий проведе
До рідного ганку.

Поцілуночки солодкі –
Моє серце мліє…
Ой, які ж то гарні нотки
Милий грати вміє!
18.02.2019

Шапка заважає

На льоду сидить рибалка
А чомусь без шапки.
Чи ти звик без неї змалку?
Чи пропив у Гапки?

Тут мороз під 30 шпарить
І замерзнуть можна.
Постраждаєш, Ваня, даром
Скаже тобі кожний.

Слово честі, не хизуюсь
І страждаю тяжко.
Але в шапці не почую
Як гукнуть до пляшки!.


Леонтович

Леонтович Августа Костянтинівна

Народилась 29 липня 1933 року в м. Києві.
Закінчила філологічний університет Київського педагогічного інституту ім.Горького.
Довгий час працювала у Ворзельській школі № 5, пізніше в Ірпінських школах вчителем української мови і літератури. Ветеран праці. Учасник бойових дій за участь у партизанській боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
Прозу пише давно.
Друкувалась в газетах «Ірпінський вісник», «Решетилівський вісник», «Голос України» та Нововолинській газеті «Наше місто», та в альманасі "Первоцвіт" (2013).
Член літературної студії «Дебют».

Лікарі

У невеликому селі на Полтавщині купила я собі стареньку хатинку, 52 сотки землі – чорнозему, садок. Щаслива! Стала упорядковувати все. Важко приходилось одній серед чужих людей. Але згодом все налагодилося, познайомилась з людьми. Знайшлась мені і робота вчительки в школі, завідуючої. Діток мало, класи комплекти, наочності майже нема. Навіть глобуса позичала у школі із сусіднього села. А як інакше пояснити, яка наша планета Земля? Автобуси не ходили і довелось мені везти той глобус у «попутці» - маленькому тракторці з маленькою кабінкою. Глобус в кабінці не вміщався. Мусіла його тримати в руці за вікном, так і приїхали. Дехто сміявся:
– От вчителька приїхала – то глобуса тракторцем тягне, то додаткові заняття придумала. Самій дома нічого робити, тримає дітей після уроків, а їм і дома хватає роботи, а не тільки навчання.
Ага, мені «дома нічого робити» – 52 сотки городу і все інше...
Навчати було складно. Не всі мали зошити, підручники, не всі виконували домашні завдання, деякі часто пропускали уроки. Як могла налагоджувала роботу. В класі тепло, затишно, пошили нові штори, на вікнах квіти, з'явились виготовлені дітьми невеликі стенди, газета. Йду на роботу з радістю. Все налагоджується. А дома? Настала глибока осінь, холод, газу ще не пощастило провести. В сусідньому селі знайшла пічника. Склали грубку під газ, але поставили решітки і все як для опалення дровами. А дров то нема. Хмизком, гіллям, що назбираю, не дуже нагрієш хату. Холод, дощі – от я і застудилась. Лежу хвора – ангіна, температура, так самотньо. В хаті темно – пізній вечір, за вікном вітер виє, дощ. Аж хтось стукає у вікно...
– Відчиніть!
– Ну хто там? Так важко вставати. Нехотя йду.
– Хто там? Аж заходить Оленка (учениця) та її мама Валя. Я знову лягла, включили світло. Тримають вони коробку від взуття...
– Оце, Костянтинівна, моя доця заставила мене до Вас іти, бо у Вас ангіна, а вона чула, що, якщо подихати на жабу, то ангіна пройде, а жаба здохне. І в одну душу «йдем та йдем шукати жабу, бо вчителька ж хвора». Ледве знайшли ту жабу.
І відкривають коробку, підносять до мене, а там... здоровенна вирячкувата жаба дивиться на мене. Я так жахнулась, але жаба сиділа смирно. Оленочка до мене:
– Не бійтесь, ой дихайте, дихайте ж.
І такими ясними добрими очима дивиться на мене дитина.
Мені нічого не лишалось як дихати, хоч з острахом, на ту жабу. Подякувала за турботу та піклування. Пішли задоволенні – полікували вчительку, тепер все буде добре.
І дійсно мені стало на душі так тепло, ніби і в хаті потеплішало і дощ та вітер не такі сумні за вікном і не так самотньо стало...
Я видужала чи то від тієї здоровенної жаби, чи від ліків, а, мабуть найбільш від душевної теплоти, турботи цієї дитини та її мами. Одне слово –«лікарі». А ще тепло мені стало і від того, що моя любов до дітей, до своєї роботи, старання зробити щось добре, корисне – відгукнулось добром до мене.
Вже немало років минуло, як виїхала я з села, але не забули мене. Іноді дзвонять, нещодавно мама Валя подзвонила мені, спілкувались, згадували і «лікування». Ось ці спогади надихнули мене на написання цього оповідання.


Михайленко Л.Л.

Михайленко Лариса Леонідівна

Михайленко Л. Л. народилася 24 квітня 1962 р. в м. Донецьк. За освітою – психолог.
Перші вірші почала писати ще у старших класах. З 2009 по 2012 роки була керівником поетичної студії «У каміна». Друкувалась в поетичних збірниках: «Крилате слово» м. Донецьк, золотая серия «Писатели в интернет – пространстве» (2017, 2018) м. Київ.
В 2014 р. переїхала з родиною до м. Ірпінь. Член поетичної студії «Дебют».

Щастя кожному дається

Щастя кожному дається,
Навкруги лише поглянь,
Як воно тобі сміється
В очі, повні сподівань.

Як бере тебе за руку
І веде в казковий світ.
Як дарує крапель звуки
І весняний первоцвіт.

Як у захваті малеча
Міряє калюж глибини.
І на сильних тата плечах
Осягає височини.

Першим променем зігріє,
Заглянувши у вікно.
І усім дає надію,
Бо не жадібне воно.

Не тримай його в полоні,
Не будуй йому хатину,
А лише візьми в долоні,
Подаруй комусь частину.

Щастя кожному дається,
Тільки особливість має,
Знов до того повернеться,
Хто його в собі шукає.

Я на війні ніколи не була

Я на війні ніколи не була.
Відводив Бог від кулі і від втечі,
Та навіть уявити не могла,
Що рідний край затягне сіра мла,
І ляже тягарем на людські плечі.

Війна нещадна, наче з неба грім,
Землі вхопила, й гайда панувати.
Змінились друзі, рідне місто, дім,
Все те, що рахувала я своїм,
Війна так легко може руйнувати.

На себе кожен ковдру натягав,
Та ноги все одно у всіх померзли.
Хто похапцем валізи пакував,
Хто винних, хто обдурених шукав,
А дехто, аж тремтів дістати жезли.

Тягнулись черги довгі, мов життя,
А в них життя маленької людини.
Хто біль в душі несе, хто каяття,
Хто в серці злість, а в голові сміття,
Але ж усі ідуть до України.

Від того суму боляче й мені.
Несе людей, як човники в негоду.
Що бачать в тій туманній далині,
Чи буде край запеклої борні
І де кінець далекому походу.

Заплющу очі, ніби сон зійшов,
Як в дощ травневий місто поринає,
І вже не чути про війну розмов,
Але в тім сні гублюсь я знов і знов,
Бо місто є, а начебто немає.

Щось потрібно змінити…

Щось потрібно змінити в своєму житті,
Бо воно не дається нам двічі.
І збагнути не встигнеш, як на покуті
Хтось за тебе запалює свічі.

Витрачаєш на побут здоров’я своє,
А про Бога і згадки не маєш,
І радієш від щастя, що в тебе все є,
Та лиш мить і тебе вже немає.

Віджени метушню і про душу згадай,
Бо не тілом живемо єдиним.
І до Бога стежину нарешті пізнай,
А до тебе він знає стежину.

Відлітають у вічність нестримні роки,
Повторити життя неможливо.
В серце Бога впусти і на відстань руки
Попроси в нього віри та сили.

І спасіння душі попроси, і тепла,
Що розтопить гріхів твоїх кригу.
Розійдеться журлива холодна імла,
І ти станеш білішим від снігу.


Науменко

Науменко Марина

Народилася 22.03.1988 року в місті Ірпінь, де й понині проживає. За освітою – соціолог, закінчила НАКККіМ (2010 р.). З 2010 року навчається в аспірантурі Інституту соціології НАН України. З серпня 2012 року працює в Благодійному фонді «Фонд громади Приірпіння» керівником молодіжних проектів. Є керівником та співзасновником ініціативної групи «Лісова Брама».
З квітня 2012 року є членом літературної студії «Дебют». Почала писати в дитинстві. Пише оповідання, п`єси, есе та вірші.

Мой мир

Мой мир… он создан для меня и мной.
Он необычен, иногда и нелогичен.
А зачем? Зачем ему нести в себе законы человека?
Ведь он несет в себе единство неба.
Ведь он есть суть всего… для одного,
А для иного просто ноль.
Но ноль ведь тоже хорошо,
Ведь ноль есть знак, пространство и волна…
А может быть он просто щель в другие измеренья?

Мой сон

Мой сон… Он - лишь фрагмент того, что существует параллельно с нами.
Он – лишь туман того источника, который спрятан в нас.
Он – отголосок музыки Вселенной.
Он – часть меня, глубокой сферы бытия.
Он – лишь отрывок из рассказа, его транслирует душа.
Мой сон… На самом деле он реален…Просто реальность эта нам в яви не дана…
Музика звідусіль

* * * *

Людина – ніби музичний інструмент...
Натиснеш на клавішу душі – іде звучання.
На іншу натискаєш – знов, але інакше.
А може Бог і є той музикант,
Який на наших душах грає...
Музика...музика пронизує архітектуру.
Птахи відлітають у небо.
Птахи у повітрі складаються в різні фігури...
В птахів є своя архітектура...
Помахи крил – музичне звучання...
Я милуюся архітектурою,
А птахи байдуже пролітають повз...

* * * *

Почерпнути чоботом рідке небо.
Це неможливо?
Та ні! Воно живе в калюжі…
По небу плавають човни.
Це неможливо?
Та ні! Це паперові човники дитячі…
Хвилі бентежать спокій неба.
Це неможливо?
Та ні! Це хлопчик кидає каміння в рідке небо..
Воно відповідає, реагує…
Воно живе… в он тій малій калюжі…


Ничипоренко

Ничипоренко Олена Іванівна

Народилася 13 квітня 1951 року в смт. Іванків Київської обла¬сті. Закінчила Київський торгівельно-економічний інститут. Проживає в Ірпені. Працює начальником Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради. Друкувалася в газетах, журналах. Альманасі «Первоцвіт» (2007, 2013), збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010). Автор поетичних збірок «Криниця душі моєї» (2006), «На життєвих перехрестях» (2006).
В студії «Дебют» бере участь з 2005 року.

Лист до матері

Не плач, матусю, рідна не журись...
На все спокійно й зважено дивись.
Я тут воюю, щоб ти мирно спала,
Щоб ненька Україна не страждала,
Щоб не горіли визрілі хліба...
Хіба не варте це життя,
Хіба не вчила ти мене патріотизму,
Любить людей і берегти Вітчизну.
Виконую тут я твій заповіт.
З передової шлють тобі привіт
Мої брати, які завжди зі мною,
Але не ті, які пішли війною
І сіють смуту, горе і біду.
Сміливо завтра з ними в бій піду,
Безстрашно буду ворога душити,
Не дам йому ні дихати, ні жити,
Ні царювати на землі моїй...
Ні в місті, ні в маленькому селі
Землі своєї не дамо ні п’яді.
Не плач, матусю, я ще на параді
Жовто-блакитний стяг наш понесу
За наш народ, за цю земну красу,
Якої в світі більш ніде не має,
І світ увесь шанує нас і знає,
Бо ми любов’ю сповнені по вінця
Бо ми народ великий – українці!
Та хто до нас зі зброєю прийде
Тому не буде прощення ніде!

***

То тут, то там здригається земля:
Вулкани, катастрофи, землетруси.
І чим зарадити тут можу я,
Маленька я у світі зла й спокуси.

У світі, де не гребують нічим.
Ліси рубають і водойми нищать.
Ото ж природа плаче і кричить –
Ну що ж нащадкам ми своїм залишим?

Все рідше ходим босі по землі,
Від сонечка ховаєм свою шкіру,
Бо без кінця розказують нам ЗМІ
Про нашу екологію шкідливу.

Але якби ми всі, всі, як один
Любили й берегли свою природу,
То чули б чистого повітря дзвін,
Пили джерельну кришталеву воду.

Сміливо брали ягоди й гриби.
Купалися в озерах і ставочках.
О Господи, прошу, ти зупини
Тих, хто постійно ллє смолу у бочку.

У бочку з чистим соком, як зоря,
Хто вирубав смереки у Карпатах,
Хто заливає нафтою моря,
Хто нам подарував цей «мирний» атом?

***

Моя рука в твоїй руці,
Губ ніжний дотик на щоці.
І щем у серці, як колись,
Не квапся, любий, зупинись...
Давай завмрем... Немов на світі
Лише для нас це сонце світить,
Для нас співає пташка в полі.
Давай сплетем в одну дві долі,
На мить запалимо свічу,
Нап’ємось щастям досхочу.

Ірпінь

В житті так поталанило мені,
Що я живу в чарівнім Ірпені –
Між соснами, ялинами, дубами,
Між кленами, березами, садами,
Де дятли нам вистукують роки,
Де по деревах бігають білки,
Де зранку росами вмивається трава
Й від свіжості п’яніє голова.
Душа співає, серце тріпотить,
І хочеться кохати, мріять, жить,
Любить життя, всіх ірпінчан любить.
Хай і надалі славиться Ірпінь,
Нехай ніколи негараздів тінь
Не увійде до вашої оселі,
Щоб всі були щасливі і веселі,
Щоб з року в рік красиво й урочисто
Ми всі вітали наше славне місто.


Пісний

Пісний Валерій Іванович

Народився в Києві 1941 року. В Ірпені мешкає з 1952 року.
Закінчив Ірпінський гірничо-паливний технікум у 1959 році, пізніше Київський політехнічний інститут. Працював у Київметробуді , в Інституті зварювального виробництва.

Учасник студії «Дебют» з 2012 року. Вірші друкувалися в альманасі «Первоцвіт» (2007, 2013). Лауреат фестивалю-конкурсу «Поетичний десант в м. Словˊянськ» (2019). Автор поетичної збірки «Козацькі роздуми». Член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України».

Про золоту рибку

Заважає все старому –
Тут болить і там не так,
На печі щось не лежиться,
Давлять ребра на боках.
Баба лає без причини,
Треба з хати геть тікать,
Встав, тихенько помолився,
Пішов сіті витягать.
Тут на березі чудово:
Ранок ще боронить тишу,
Ось-ось сонечко раптово,
Визирне як з нірки миша,
Пеститься душа спокоєм,
Тиша серденько ласкає,
Вітер грається водою,
Коси вербам заплітає.
Тягне сіті крок за кроком,
Нема риби, один мул.
Раптом щось вхопило око,
У вухах почувся гул,
Ще потяг – і бачить рибку,
Уся золотом аж сяє,
Взяв ласкаво, поклав в свитку.
Рибка в голос промовляє:
– Отпусти ты меня, старче,
Я тебе еще сгожусь,
Выполню твои желанья.
Позавидует вся Русь!
Дід хитнувся очманівши,
Охопив старого сполох,
Голос риби чує вперше,
Та ще й мовить як той ворог.
Лиш оговтавшись потроху,
Рибу до очей підніс
І крізь зуби промовляє,
Рибу хапнувши за хвіст:
– Ах ти, бісова проказа,
А на вигляд така мила,
Як це ти сюди, зараза,
З закордону приблудила?
Кинув рибу на колоду,
Сплюнув в слід їй разів з два,
Копнув, щоб злетіла в воду,
Каже гнівнії слова:
– Не бажаю твоїх послуг,
Нині сам собі керую,
Маю волю й незалежність…
Ночви бабі сам влаштую!

Про реформи

Щоби виправдать незгоди
І бюджетну нестабільність,
Зверху втілюють народу
Про реформну необхідність.

Реформують усіх нині,
У поліції й освіті
Тепер взялись в медицині,
Щоб були найкращі в світі.

Тепер тільки захворів –
Не біжи до лікарів.
Тай до викликів додому
Діла вже нема нікому.

Пропонують такий акт:
Скласти з лікарем контракт,
Де болить, зверніть увагу,
Прикладіть оту бумагу.

Все. Пройти хвороба мала,
Так, як бабка пошептала.
Ще, додам вам по секрету,
Метод є по інтернету.

В скайпі сидить лікар-ас
І чекає саме вас,
Покажіть там, де болить,
І болячка зникне вмить.
І по новій цій методі
Геморой не буде в моді.

Козак – це воїн патріот

Козак – це воїн патріот
Козак – це генетичний код,
Козацтву – імідж наш тримати,
Козацтву – наш народ єднати,
Козацтво – спритність і кмітливість,
Козацтво – сила, жартівливість.
Козак в бою, або в дозвіллі
Завжди козак на гребні хвилі
В поході він, або в Січі
Завжди нагострені мечі.
От стали в круг, як в полі брані
В жупани й шаровари вбрані.
Один у центрі, вус за вухо,
«Кидайте, хлопці! Де та муха?»
Комаха тільки задзижчала
Мечем махнув і долі впала.
Оце то так! Круг гомонить,
Ти ба, там ще один стоїть.
Вже оселедець скинув з лоба,
«Кидайте ще, поки є злоба!»
Бджола дзижчить, луна аж лине
Бац-бац – чотири вже частини.
Кущ ще гнучкіше репетує,
А в центрі третій вже панує.
Де він там взявся? Звідки? Як?
В руках – нічого, просто так.
Заліз у свитку, щось шукає
Сулію звідти враз виймає.
Всі реготять, за боки взялись,
Давно в Січі так не сміялись.
А той стояв і щезнув вмить,
Де був – сулія лиш стоїть.
З’явивсь і зник, як заманеться
Бо характерником зоветься.

Друзям

Пам’ятаєте, разом ідем,
Переходячи з весен у літо,
Далечінь, як священний Едем,
Вабить нас найяскравішим світом.

Поруч річкою щастя тече,
Нам всміхаються зорі і квіти.
Місяць – легінь двом з нас на плече
Тихо сів, спокусивши спочити.

Безгомінно складається вік,
Беззупинним потоком днів,
І хоч просимо з року у рік:
«Зупинись!» - час не слухає слів.

Не стелило життя килими,
Не водило лиш в сонячні луки,
Тож, надибавши злі капкани,
Ще міцніше стиснемо руки.


Рибальська Н.В.

Рибальська Наталія Володимирівна

Рибальська Н. В. народилася 24 березня 1960 року в м. Таганрог (Росія). З 1962 року мешкає в Ірпені.
В 1977 році закінчила середню школу № 2, в 1983 – Ірпінський сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку.
Працювала у сфері дуже далекій від літератури. Поезія стала порятунком від сірої буденності та станом душі. З 2015 року є членом студії «Дебют» .
Вірші публікувались в часописах «Чорнильна хвиля» та «Барви», в альманахах «Антологія сучасної української літератури», «Магія кохання». «Лето фестивальное», «Pisateli – FB»; у збірках: «Поезія, натхненна жінкою» (проект «Клубу поезії» Є. Юхниці), «Римований Ірпінь» (2018).
Автор поетичних збірок «Жизнь в строчках» та «Люблю…».

***

«Синку рідненький, молюся щодня –
Хай буде лагідна доля твоя.
Навіть якщо і не дзвониш так довго,
Шлю я молитви гарячі до Бога»

Матері знати важливо, що діти
Ніжністю, щастям та благом зігріті.
Серце віддасть і за доньку й за сина…
Хоч вже болить дуже втомлена спина,

А її очі вже майже не бачать,
Мати всміхається, потайки плаче…
Тільки чекає дітей своїх в гості,
Тільки щодня щастя в Бога їм просить.

Час непомітно і швидко спливає,
Мати все молиться, мати чекає…
Не запізнитись би дітям дорослим
І завітати до матері в гості,

Щоб не було потім в них каяття –
Дуже коротким буває життя…

***

В моїх долонях паростки весни…
Ще січень, лютий, заметілі білі.
Та я сховаю паростки в теплі.
Зігрію диханням, поки вони безсилі,

Посплять в колисці…
Треба почекать,
А потім відпустити в світ щасливий,
Щоб паростки схотіли розквітать,
Раділи сонцю, вітру, краплям зливи.

Який же аромат у них легкий…
В передчутті чудес душа співає.
У стебел рух ще сонний, боязкий…
Весну в долонях ніжно я тримаю…

***

Мабуть, від себе зцілення немає –
Вночі в думках своїх я все блукаю,
Шукаю щось,
Чи хочу щось забути?
А може потребую я спокути
За всі гріхи
Чи справжні, чи уявні?..
А тут і осінь – норовлива пані.
Її вважають скринею із смутком,
Нагадуванням, що не все забуто.
Що є платня за справи та думки…
Вона ж плете із листя килимки,
Дощем змиває біль, журбу і тугу,
Знімає з нас навроки та напругу.
Ласкаво в очі хоче зазирнути,
Щоб ми могли в тепло її пірнути.


Рудик

Рудик Людмила Семенівна

Людмила Семенівна народилася 22.05.1940 року на Житомирщині в родині вчителів.
В 1947 – 1957 рр. навчалася у школі № 20 м. Кам’янець-Подільський, а у 1962 році закінчила педагогічний інститут у цьому ж місті. Працювала вчителем історії та української мови і літератури в селищних школах Тернопільщини і Чернівецької області.
З 1964 року викладала українську мову і літературу в Київській школі № 55, з 1975 року в Ірпінській школі № 17 та з 1995 року у 12-ій школі м. Ірпеня.
Друкувалася в збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010), альманахах «Приірпіння» (2011) та "Первоцвіт" (2013). Видала збірку «У поезії душа моя» (2010).
Член студії «Дебют» з 2006 року.

Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Я вірю в майбутнє твоє, Україно!
Ти – серце Європи, моя Батьківщино,
Визнання прийде світової спільноти,
А тим, хто не вірить, покажем ще, хто ти.

Я вірю, я знаю, я впевнена в цьому:
Народ мій здолати не вдасться нікому.
І буде в віках, як твердиня, стояти
Моя Україна, земля моя – мати,

Наш Ірпінь

Міста чудові в Україні,
Один з найкращий – наш Ірпінь,
Всіх зачаровує і нині.
Щитів князівських має тінь.

Там, де були болота і ліси,
І де трава чіплялась за пісок.
Зростало місто дивної краси,
А в лісі чувся солов'їний голосок.

Обійми лісу-красеня й ріки
Зачарували багатьох киян:
Здоров'я і наснагу їм несли,
І чистого повітря океан.

Із року в рік зростав Ірпінь,
Селились люди звідусіль,
І вздовж, і вшир, і в височінь
Лунала музика з весіль.

Ірпінь поетів надихав
На щиру працю з творчим злетом,
І хто сюди вже приїжджав.
Ставав романтиком й поетом.

Ми дуже любимо Ірпінь,
І нашу школу, й рідний дім.
Йому знання і сили віддамо,
Щоб місто усміхалося усім.

Пісня

Пісень у світі є багато.
Вони лунають без кінця.
Та хочу я про ту сказати.
Що так хвилює нам серця.

Вона від колиски до скону.
Бо так вже влаштований світ.
Підлегла своєму закону
І ширить батьків заповіт.

Ця пісня для мене єдина,
Її проспівала Чурай,
Співає моя Україна
Про землю святую – наш край.

У ній і звитяга, і подвиг,
і ненависть в ній, і любов.
І нам не забути ніколи
У битвах пролитую кров.

Піснями живе Україна,
Тим чарам немає кінця.
І мова її солов'їна
Співа і бентежить серця.

Пісні хай лунають без ліку,
І хвиля прибоями б'є.
Як пісня у серці довіку
Ім'я, Україно, твоє!

Рушник

Рушник – це поетичний символ України.
На ньому хліб і сіль – достаток у родини.
Не знайдеш хати, щоб не прикрашали рушники,
Це символ миру, злагоди й здоров'я на віки.

Хліб-сіль на рушнику: так друзів зустрічають,
Весільним рушником дітей благословляють,
Шанують щиро ним народження дитини,
В останню путь випроводжають ним людину.

Ці кольори для них серцями обирали,
Щоб чорні і червоні квіти розцвітали.
Червоний – дивовижні радість і кохання,
А чорний – сум і жаль, або важке зітхання.

Прадавній символ, що пройшов роками,
Оселі наші прикрашатиме віками,
Бо він – ознака незрадливості й любові,
І віри в те, що прийдуть врешті дні чудові.


Симоненко

Симоненко Володимир Дмитрович

Народився 18 липня 1951 року в с. Іванівка Богуславського району Київської області. Навчався в технікумі, політехнічному інституті, служив у ЗС України. Учасник бойових дій, ліквідатор аварії на ЧАЕС.
У студії «Дебют» з 2006 року. Голова Ірпінського осередку Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Друкувався в місцевій пресі, альманахах «Первоцвіт» (2007, 2013), «Сміється пелюстками літо…» (2012), «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010). Автор збірок віршів «Первісток» (2007), «З чистого листа» (2009), «З Україною в серці» (2011), «Світ на крилах», «Кімната неба», «Селфі для тебе».
Лауреат 8-го Міжнародного поетичного фестивалю «Пристань менестрелів» у м. Балаклава (2011). «Звезда Рождества» в м. Запоріжжя (2014), «Малишкові стежки» (2013).

****

Ареал людини - Ойкумена,
Тут живуть великі і малі.
Є відомі. Більше – безіменні,
Знають їх лише серед рідні…

Я – дотичний навіть до великих:
Був у дружбі з ними, далебі.
Зовні – пересічних, простоликих
Геніїв, талантів. У журбі

Я прощався з ними не навіки.
Тільки тимчасово, як усі…
Хай земля не давить на повіки.
Зрячі Душі линуть в небесі…

…Згадуєм щасливих і веселих.
Вірних, щедрих, гострих на перо.
Десь далеко, в зоряних оселях,
Вічність – творча, а не «стоп», «зеро»…
17.05.2019

Над нами…

Знову хмари сунуть коридором
Між Луб’янським лісом й Ірпінем.
Все розмокне скоро, мабуть скоро,
Попід густо сіяним дощем…

Заколише монотонний шелест,
День у день, без блиску громовиці.
Водонос, нестомлюваний велет,
Береги наповнює в Ірпінці.

Пилу й бруду позбулися дати,
Під тонким уже календарем.
Я прийшов Майдан пошанувати.
Між людей погамувати щем.

Дерев’яний щит, коктейль бензину
Проти куль і газу, і кийків.
Кожен, хто у пекло кинув шину,
Буде жити в пам’яті синів.

Десь отам, захмарно, небесами
Сотня їх, розстріляних, летить.
Кожен рік, в ці дні, вона із нами.
Десь отут, плече в плече, стоїть…
21.11.2015

Сміливим жінкам

Розтрощений світ, фрагментарний,
Мін і розтяжок тенета.
Кодекс не вміщує карний,
АТОшного, злого портрета.

Разом з солдатами, поруч,
Воюють дівчата.
Важкий із набоями пояс
І міць автомата…

Війна тут безжально лютує,
Вгризається вовком.
Та Вашу красу не змарнує,
Щербатим осколком.

Усі Ви сміливі, чарівні,
Так хочете щастя!
Знайдете, я вірю, все рівно.
Доля у кожної вдасться.

Підтримка із тилу постійно:
Хоч літня пора, хоч зимою.
Воюй, наш герою, спокійно:
Кохання жіноче з тобою.

…Небо зимове струсило
Сніги до остатку.
Вертай, березневая сило,
Як з Рогу Достатку!

Тому і на свято весняне
Жіноцтву на фронті – любові,
Кохання, цілунків, пошани.
Ми Вас захистити готові!
28.01.2016

***

Захищаймо, хлопці, волю!
Та ходімо боронить,
Рідний край і свою долю.
Не дамо занапастить!

Землю мὀю, неньку мὀю,
Україну над усе!
Відстоїмо у двобої,
Ворог кару понесе!

Ще почує край наш рідний
Яблуневої весни.
Військо йде і крок залізний,
Викарбовують сини!
25.02.2016


Хорошева

Хорошева Людмила Миколаївна

Народилася у м. Вільнюс (Литва) 16.06.1949 р. З 1956 року живе в м.Ірпінь. 1966р. закінчила ЗОШ № 2, 1972 року закінчила хімічно-технологічний факультет КПІ. Працювала за фахом. Пенсіонерка.
З 2003 року бере участь у роботі поетичної студії «Дебют».
В творчому доробку збірки віршів «Джерела духовні», «На волне души», «Моя двомовність», «На камені віри», «Помаранчеві спогади», віршований календар «Воцерковлення», «Недільна школа». Друкувалась в альманахах «Первоцвіт» (2007, 2013) і «Сміється пелюстками літо…» (2012), а також в газетах краю.
З 2011 року учасниця творчої спілки Конгрес літераторів України.

На життєвому повороті

Вимірюємо час трудами,
Не зупиняючись ні миті,
І накопичуєм роками
Усе, що не вдалось здійснити:

За добре гідно не віддячено,
Про головне не говорили,
Душа марніє, неосвячена –
Дивися, сонечко на схилі!

Шалене виникне бажання:
Минулі повернуть роки,
Щоб кожна мить, немов остання,
Була прожита залюбки:

У спілкуваннях і молитвах,
Без зайвого, а в тім, що суть.
Нажаль, що втрачене в гонитвах,
Не в нашій владі повернуть.

Самотній пілігрим

Самотність в натовпі – такий нестерпний жах,
Немов у хижій зграї заблукалий птах.
Любові, Віри і Надії щирий вияв –
Розбите серце й пісня на вустах…

До Правди путь терниста і крута,
Слабкому ненависна ця мета,
Та лицар зрадою не оскверниться:
Життя безцінне, але Честь – свята!

Зірками мерехтить безодня неба.
Самітнику супутників не треба.
Ніч напуває чаром пілігрима,
Що мандрував дорогою… до себе.

Героям України

Ми в боргу перед Вами, героїчні мужі і хлоп`ята:
Чоловік і синок, і онук, і сусіди, і друг!
Кров`ю Вашею сплачено наші будні спокійні і свята –
Наш доземний уклін за пісні, що лунають навкруг.

Колискову співають на сон дітлахам матусі і бабусі,
Із піснями веселими дітки водять в садках хоровод.
Україну бороните Ви у шаленій військовій напрузі –
І з подякою молиться у церквах за Ваш подвиг народ.

Ви – герої: із плоті і крові, а дух Ваш незламний із криці.
Бережи Вас, Господь, на військових дорогах, де б не були.
Вам на честь і на славу дзвонять святі віковічні дзвіниці,
На пошану схиляються золочені святі куполи.

Передвесно

«Глобальне потепління – снігу вже не буде.» –
Прогноз засмучував. Враз завірюха, буревій!
Зима «Щедрівками» несе дарунок свій –
Ірпінь застелений пухнастим килимом по груди.

В Ірпінській поймі бешкетує хуртовина:
Сапфіри сипле, сіє, віє і мете.
Враз заяскравішало сонце золоте –
З-за моря лине ластівка-весна невпинно.

Замети мляво тануть і скресає крига.
Бурульки-пальчики прозорі крижані
Торкають ніжно ноти поетичні весняні
На срібно-кришталевих клавішах відлиги.


Чочуа Дж.О.

Чочуа Джемалі Отарович

Народився 25 грудня 1960 року селі Чхороцку, (Грузія). Закінчив Московський хіміко-технологічний інститут ім. Д. І. Менделєєва.
Автор книг: «Ялтинський схід», «Миті життя», «Поляна казок", "Білі зірки", "Ялтинське літо".
З 2009 р. член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Лауреат міжнародних поетичних фестивалів, голова літературного товариства ім. А. П. Чехова в 2011 р (м. Ялта), керівник Ялтинського літературно-громадського союзу (з 2011 по 2018 роки), голова оргкомітету Міжнародного Ялтинського музично-поетичного фестивалю «ЯЛОС», автор інтернет-проекту і видавець журналу «Літературне Дозвілля». З жовтня 2018 року проживає в Ірпені.

За графином вина золотого

За графином вина золотого
Посидим, никуда не спеша,
И от слова, как небо простого,
Вдруг откроется настежь душа.

И закатится солнце за горы,
Остановится миг у окна,
И затянет тихонько в миноры
Опьяняющий запах вина.

Я тебе пожелаю удачи,
Чтоб не падал от тяжести бед
И ты знаешь? Мы стали богаче!
Жизнь прибавила несколько лет...
Припев:
Эх, звените бокалы, звените
За щедрым, радушным столом.
Не молчите друзья, говорите
И делитесь друг с другом добром….

Мы растворимся в блеске звёзд

Я утонул в твоих глазах,
Я ими, видно, околдован,
И белый замок в небесах
На синем фоне нарисован.

Слетает снег к моим ногам,
Пушится мягкая дорога,
Я за любовь всю жизнь отдам
И напишу стихов немного.

Моя душа горит огнём,
Твой голос в сердце льётся мёдом,
Мы беды все переживём
Назло назойливым невзгодам.

Не говори жестоких слов,
Не выгоняй меня из сердца,
Душа не знает берегов,
Ей хочется в любви согреться.

Пройдёт зима, растает лёд,
И расцветут в садах деревья,
Запахнет сладко терпкий мёд
И ты со мною будешь, фея.

Мы растворимся в блеске звёзд,
Среди затерянных вселенных,
Хоть мир серьёзен и не прост,
Но лишь с тобою он бесценный…

Крещение

Весенний день. Скатилось солнце в город.
И разноцветьем осветился сад,
И сердце жадно утоляло голод,
Вдыхая вишни майский аромат.

Над паствой во Владимирском соборе
Звездой сверкнуло белое перо,
Воскресло в разрисованном декоре
Невиданное множество миров.

И в празднестве церковного убранства
Крещения свершавшийся обряд
Раскрыл на миг закрытые пространства,
Где звёзды, словно люди, говорят.

И колокол вдруг ожил звоном нежным,
Как будто ветер колыхнул его,
И в синем небе голубь белоснежный
Собой украсил наше торжество.

И в день крещения свершилось чудо,
Хор ангелов, священная купель…
И, ослепив, привиделась кому-то
Святая золотая колыбель…



Юхименко Л.Ф.

Юхименко Лариса Федорівна

Лариса Федорівна Юхименко народилася 3 червня 1956 року у селищі Гостомель Київської області. У 1973 році закінчила Ірпінську середню школу №17. У 2006 році закінчила навчання у НПУ ім. Драгоманова, факультет української філології. Працює в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї.
Поезії, статті, дописи та замальовки авторки друкувалися у періодичних виданнях та альманахах «Приірпіння», «Первоцвіт» (2007), «Юрьев день», «Ренессанс», журналі «Жінка», збірці поезій «Римований Ірпінь» (2018).

Студійцям літстудії “Дебют”

Поет від реалій тікає до муз,
Та годі позбутись пекельної ноші,
Його розпинають, а він, як Ісус
Повторює: “Люди, які ви хороші!”

Не в'януть волошки в коханих очах,
Ромашкова повінь затопить пороші,
Затьохкає в серце напровесні птах:
“Шануйтеся, люди! Які ви хороші.

***

Смарагдовим вогнем палають віти,
Аж ген, майнув, дочасно зжовклий лист.
Серпом підтяте, відгуляло літо,
Плодам віддавши і жагу, і хист.

Пожухло на городах картоплиння –
У двері стука яблуками Спас.
В дорозі десь нудні дощі осінні,
То, певно, сумувати ще не час.

***

Літо бабине дрімає на осонні,
В голові кружляє легкий хміль,
Заспокійливо тамує біль
Всепрощаюче і мудре міжсезоння.

У садах наливно пахнуть груші,
Сивим пасмом стелиться туман,
Як бальзам, від застарілих ран
Літепло лікує хвору душу.

***
За народними мотивами

Коляд, коляд, коляда,
Хай обходить вас біда,
Із Різдвом Христовим
Будьте всі здорові!

Коляд, коляд, колядниця,
Серед столу паляниця,
Рушниками вбрана хата,
І щаслива, і багата,
А на покуті — Дідух,
Урожаю добрий дух.

Сам хазяїн – у жупані,
Господиня – важна пані,
Діточки, як янголятка,
А господа у достатку —

Із Різдвом Христовим
Будьте всі здорові!

В`ячеславу

Шістнадцять років –
Як же це багато!
Ще вчора гукало в колисці немовля…
Мо, ти здивуєшся,
Та хочу побажати
Тобі, мій син, – не будь таким, як я.

За тебе буду я молити Бога.
Хай сонячним твій буде небокрай.
Як будеш обирать собі дорогу,
То, схожу на мою, не обирай.

Попутний вітер хай твою лоскоче спину,
Нехай тебе невдачі обминуть.
Життя прекрасне! Все попереду, мій сину –
Щасти тобі, мій рідний, в добру путь!
05.08.1999

***

Біліє хусточка у райських кущах –
Тут моріжок, і м'ята, і підбіл,
Сидить матуся, кукурудзу лущить,
Зернята пружно сипляться в поділ.

Он батько проти сонця мружить очі,
Поставив міх картоплі, закурив…
Я так тієї кукурудзи хочу! –
І маминих, із печі, дерунів.

***

Ген, байраками, ярами
Долі котиться візок,
Як багато в ньому краму,
А все разом - дріб'язок:

Клопоти, клубки безсоння,
Лінь гармидером лежить...
Сивина торкнула скроні –
Важко возика котить.

***

Ця осінь причепилась, як сльота,
Під ноги шле листівки без конвертів,
До запитання про величність смерті
І про життя, що, врешті, суєта,

А відповідь негайна і проста –
Ці небеса, гостинно розпростерті.

Е т ю д

Відпалав золотий листопад,
Сірий морок засапано мрячить,
Різнобарвний скінчився парад –
Осінь тихо, приречено плаче.
Місяць в небі блідий, наче мрець,
Голі віти стирчать кострубато…
Все на світі свій має кінець,
Та, на щастя, всьому є початок.


 Дебют

Кiлькiсть переглядiв: 1373