Актори, режисери

- Петрусенко Оксана Андріївна

- Тогобочний Іван Андрійович

Петрусенко Оксана Андріївна

- українська оперна співачка, народна артистка УРСР(1939), кавалер ордена «Знак пошани» (1936), найвидатніша представниця української вокальної школи (лірико-драматичне сопрано).

Її голос був голосом-символомУкраїни того часу. Величезного діапазону, соковитий, унікально виразний, сріблястого тембру. За двадцять років Оксана Петрусенко створила на сцені понад 50 образів, серед яких були справжні шедеври.

Народилася Оксана Петрусенко 5 лютого 1900 року в бідній родині Андрія та Марії Бородавкіних. Дитячі та юнацькі роки Ксенія Бородавкіна провела в Севастополі. Батько Ксенії помер, коли дівчинці щойно виповнився рік. Родина жила нелегко. Бідували та недоїдали, і єдиною відрадою в тяжкому дитинстві маленької Ксенії залишалася пісня. Дівчинка мала дуже гарний голос, залишений у спадок від батька. Військовий капельмейстер, з дочками якого подружилася Ксенія, допоміг влаштувати обдаровану дівчинку в прогімназію. Ксенія старанно вчилася, однак родині жилося дуже сутужно, і Ксенії довелося залишити гімназію. З чотирнадцяти років вона стала вже годувальницею в сім’ї, влаштувавшись на роботу спочатку в Севастопольський порт, а потім на взуттєву фабрику.
Дівчина охоче брала участь у самодіяльних гуртках, згодом співала в аматорському українському хорі, яким керував Георгій Йосипович Загало.
Чим більше Ксенія захоплювалася художньою самодіяльністю, тим сильніше ставало бажання присвятити себе сцені. І, коли у 1918 році їй запропонувала місце у хорі пересувної української трупи Степана Глазуненка, дівчина поїхала з ними.

Так почалася професійна кар’єра видатної співачки. Потім були Херсонський український музично-драматичний театр, де вона прийняла сценічний псевдонім Оксана Петрусенко, навчання у Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, була улюбленою ученицею П.Саксаганського, знову повернення до пересувної трупи українського театру, та Казанський оперний театр, де вона стала солісткою. Восени 1929 року О.Петрусенко запросили до Свердловського оперного театру і тут ще більше розкрився талант молодої співачки.

З 1931 року Оксану Петрусенко виступає у Самарі, в «Середньоволзьку крайову державну оперу». А вже у 1934 році О.Петрусенко запрошували до себе на вигідних умовах декілька провідних театрів СРСР, серед яких був і Ленінградський театр опери і балету. Однак, співачка відмовилася, бо сумувала за Україною, мріяла повернутися на батьківщину. І, нарешті, наприкінці червня 1934 року О.Петрусенко отримала запрошення на прослуховування. 14 липня 1934 року Оксана Андріївна з родиною приїхала до Києва і з вокзалу попрямувала до театру. В той же день співачка була прийнята солісткою театру.

Але слава й визнання киян не далися їй так само легко, як в інших містах. У Києві у той час сяяли Зоя Гайдай, Олександра Ропська, Зоя Гончарова, Марія Литвиненко-Вольгемут. Тож київська публіка спершу полюбила і оцінила Оксану Петрусенко як виконавицю народних пісень та романсів. А в театрі успіх все ще змушував чекати на себе. Перші три місяці в театрі співачка завойовувала публіку, виступаючи в «Аїді».

Зали під час виступів Оксани Петрусенко завжди були переповнені, а музичні критики замовчували її творчість аж до березня 1936 року. Вона була не академічною співачкою, а самобутньою.
Тріумф О.Петрусенко відбувся під час декади українського мистецтва і культури у Москві, в березні 1936 року. Чотири наступні роки були суцільним успіхом. Цей період в київській опері був епохою Оксани Петрусенко. Злет її був стрімким і запаморочливим, а слава і визнання були всенародними.

Однак, обставини життя і творчості в театрах швидко змінюються. Почалися масові арешти і в Києві. Були арештовані авторитетні партійні керівники, які опікувалися О.Петрусенко, Андрій Хвиля та Іона Якір, застрелився Панас Любченко. У липні 1937 року співачку звільнили з театру. А у вересні 1937-го О.Петрусенко перебувала на краю прірви.
На щастя її врятувала подруга, московський режисер по звукозапису Алла Бегічева, яка на той час приїхала до Києва зробити записи видатних українських митців. Тієї ж ночі Бегічева умовила О.Петрусенко негайно поїхати до Москви до Климента Ворошилова за «підтримкою».
Незабаром співачку поновили в театрі. Ї знову публіка аплодувала їй стоячи.

В 1939 році талант співачки був належним чином оцінений:за видатні заслуги у розвитку українського радянського оперного мистецтва уряд надав їй почесне звання народної артистки УРСР.
Зі справжнім тріумфом проходили концерти О.Петрусенко у містах Західної України у вересні-жовтні 1939 року. Саме тут, у Львові, О.Петрусенко зустріла своє найбільше і останнє кохання - Андрія Чеканюка, редактора відомої республіканської газети «Комуніст», на шість років молодшого від неї, одруженого, батька двох дітей. Однак, він над усе дорожив кар’єрою, тому нічого не збирався змінювати у своєму житті. А коли дізнався, що Оксана носить під серцем його дитину, злякався і втік, одцурався і її і дитини.

31 травня 1940 року Оксана Андріївна співала останню у своєму житті виставу — «Запорожець за Дунаєм».
8 липня 1940 року О.Петрусенко народила другого сина, якого назвала Олександром. Пологи пройшли нормально. 15 липня її мали виписати з лікарні. Вона почувалася добре, була радісною і щасливою, попросила подруг підготувати їй з сином зустріч на дачі в Ірпені, куди їх пообіцяв відвезти Михайло Донець. А о 14 годині раптово померла. Лікарі констатували – інфаркт.

Похорон Оксани Петрусенко став небаченою для Києва траурною процесією, в якій взяли участь понад сто тисяч осіб не лише з Києва, а й з усієї України. Домовину з її тілом люди несли на руках через усе місто.
Поховали легендарну співачку 17 липня 1940 року у Києві на Байковому кладовищі.

Оксана Петрусенко в Ірпені

Життя О.Петрусенко, як і багатьох інших діячів української культури і мистецтва, було пов’язане з Ірпенем.

5 вересня 1935 року співачка купила в нашому місті у власника Олексія Гольдуса за 1700 карбованців половину будинку, покритого залізною покрівлею. Це було дві кімнати, веранда і сіни. Дача займала кілька соток землі, де вирощували городину і квіти. Були тут ще сарайчик для палива, криниця та льох.
Знаходилася дача на розі вулиць Романівської, 27 (нині Соборна) та Ірпінської, 9 (нині Гагаріна). На фото вгорі Ви можете бачити приміщення колишньої дачі О.Петрусенко в Ірпені.

Андрій Олексійович Іванов, її приятель і колега, згадував: «Дача їй була потрібна не для примхи, а для здоров’я, бо ж у неї були хворі легені… Вона таки придбала собі малесеньку дачку в Ірпені поблизу моєї, і там проводила все своє дозвілля…». Відомо, що ще у двадцятирічному віці у О.Петрусенко лікарі виявили закриту форму туберкульозу легенів.

Оксана Андріївна любила свою ірпінську дачу, розкішну природу, яка її заспокоювала і лікувала.
Ось якою запам’ятав її Андрій Олексійович Іванов: «Часто прийшовши до нас по росяній траві (ходила завжди босоніж), вона й сама, задоволена прогулянкою, починала ніби випромінювати життєдайне світло…».
«Знаєте, Андрію Олексійовичу, оце йшла лісом і співала. А голос ллється так легко, привільно, що й на серці мені якось легко та просторно…», - ділилася Оксана Андріївна своїми відчуттями з приятелем.

Перебуваючи в Ірпені, Оксана Петрусенко на запрошення друзів та шанувальників – Ю.Яновського, П.Панча, А.Шияна, О.Копиленка, В.Сосюри, П.Тичини, М.Рильського та інших - гостювала в Ірпінському будинку творчості письменників. Тут відбувалися цікаві зустрічі, дискусії, розмови, в яких брала активну участь О.Петрусенко. На їх прохання Оксана Андріївна завжди співала, і всі присутні могли насолодитися її чудовим співом. З великим задоволенням співав з нею Павло Тичина, який мав теж гарний голос.

Приємно усвідомлювати, що наше місто у свій час мало щасливу нагоду бачити на своїх вулицях цю легендарну жінку, «українського соловейка», і слухати її незвичайної краси голос.

Щоголів (псевд. Тогобочний) Іван Андрійович

– український драматург, актор, режисер і антрепренер.

Майбутній майстер сцени народився 24 листопада 1862 року в містечку Городище на Київщині (тепер - місто Черкаської області).
З 1879 року брав участь в аматорських виставах у Кременчуці, Харкові, Катеринославі.
Результатом наполегливої самоосвіти стала перша п'єса "Свиняче серце" (1884р.), яка була згодом поставлена у харківському театрі. Іван Щоголєв грав у ній одну з ролей. Після вдалого дебюту драматург продовжував писати під псевдонімом Тогобочний. В 1896 році були написані п’єси «Загублений рай» та «Жидівка — вихрестка».

З 1899 року – на професійній сцені у Харкові.
З 1907 по 1910 рр. І.Тогобочний керував Товариством українських акторів, виступав у містах Росії.
В 1910 році разом з дружиною Інною Канчиєловою він переїхав до Києва, де став актором Лук'янівського народного дому. В 1911 році екранізував драми «Жидівка-вихрестка» та «Наймичка».

Після 1917 року організував професійну трупу театру мініатюр.
В 1919 році Київський губернський відділ робітників мистецтв відрядив Івана Щоголєва з дружиною до Стеблева. Тут у клубі цукрозаводу Іван працював режисером, а Інна – акторкою.

І.Тогобочний - автор більше 30-ти оригінальних драматичних творів, а також інсценівок за творами Гоголя, Шевченка, Золя та ін., кращі з яких: «Душогуби» (за романом Е. Золя «Тереза Ракен», (1898); «Мати-наймичка» (1899) та «Кохайтеся, чорноброві» (1901) - за поемами Т. Шевченка «Наймичка» та «Катерина».
П’єси І.Тогобочного «Борці за мрії» (1903) та «Бунтарі» (1906) відносяться до реалістичної соціальної драми. У п'єсах «Чаклунка» (1905) та «Смерть за свободу» (1921) відображені події революції 1905-1907 рр. та жовтневого заколоту 1917 року.
На жаль, значна частина творчого доробку І.Щоголєва-Тогобочного зникла разом з іншими речами подружжя, коли в них вилучали "зайву" київську квартиру.
В Києві п'єси І.Щоголєва-Тогобочного були видані в 1972 році.

Після Стеблева творче подружжя Щоголівих працювало у клубах Корсуня, а після 1927 року - Бучі (під Києвом),де І.Тогобочний керував драматичним гуртком.
Після переїзду до Ірпеня основним місцем роботи літнього й хворого І.Щоголєва стала цегельня, де він був нічним сторожем. Тут він застудився і помер 9 жовтня 1933 року.