Повернутися до звичайного режиму

ключ

Композитори:

- Будник Микола Петрович

- Вериківський Михайло Іванович

- Лятошинський Борис Миколайович

- Ревуцький Левко Миколайович


Будник

Микола Петрович Будник –

знаний український кобзар, бандурист, майстер народних музичних інструментів, художник і поет, який в історію традиційної культури увійшов як легендарний панотець Київського кобзарського цеху, носій глибинного розуміння автентичності кобзарства.

Народився Микола Будник 3 лютого 1953 року в селі Сколобів Володар-Волинського району Житомирської області.
Чотирнадцятирічним хлопцем пішов він із села в широкий світ у пошуках свого місця в ньому. Міняв професії, місця роботи й перебування. Довгий час працював фрезерувальником на київському заводі “Арсенал”. Захоплювався малюванням. Сенс життя Микола Будник знайшов у відродженні кобзарства.
Саме від Г.Ткаченка з 1980 року Микола Будник почав переймати виконавську школу бандури, і, як він вважав, «традицію перейняв із уст в уста».
Мистецтвознавець Михайло Хай пригадував: «Миколу Будника не випадково доля звела із Георгієм Ткаченком, він був єдиним передавачем гри на традиційній бандурі, коли вона вже не звучала взагалі в 60-х роках...».

Гуслі. Будник Він відновив 17 типів традиційних народних інструментів, серед них вересаївська кобза, кобза по Рігельману, недбайлівська бандура, шоломовидні гуслі, деякі типи колісних лір тощо. На фото гуслі шоломоподібні та кобза вересаївська роботи Миколи Будника (1992-94рр.).

Кобза. Будник Микола Петрович Будник з 1991 по 2001 роки проживав у Ірпені на вулиці Українській, 56, у будинку, придбаному на кошти кобзарського товариства.

Молодь з усієї України, яка цікавилася кобзарською традицією, переважно студенти, старшокласники, їхала вчитися в Ірпінь до Будника. Вони вчилися виготовляти кобзи, бандури, торбани, ліри, гусла та інші старовинні музичні інструменти і водночас навчалися кобзарству. Тут відбувалися вечорниці, відзначалися народні свята.

Іван Малюта у спогадах писав: «Це був воістину Божий чоловік без статусу ченця, надзвичайно добрий, м’якої, лагідної вдачі. У його хатині знаходили притулок новітні, з різними уподобаннями, «прочани», які вишукували літературно-мистецькі «храми». У невимушеній обстановці співали, стругали, малювали, дискутували, читали вірші і тут же відпочивали. Ну чим не ірпінський «Монмартр»?

На початку 1990-х років Мирослава Дячинська створила чудовий телефільм «Шлях до тебе» про М.Будника, як музичного майстра.
Микола Будник був обдарований від природи ще й у віршуванні та малярстві.
Тонкі прозорі акварелі Будника-художника вражають філософським сприйняттям світу і символічністю мистецьких та світоглядних концепцій. А його поезії, натхнені баченням дива серед сірих буднів і Всесвіту в звичному довкіллі, здавна ставали афоризмами для тих, хто його бачив і знав.
В 1997 році у Київському музеї Івана Гончара була представлена виставка робіт М.Будника «Прощання з кометою».
«За волю треба платити», - зауважив якось Микола Петрович. Свою свободу вільного художника майстер оплачував відсутністю родини, постійної роботи, а отже і стабільних заробітків. Були в його житті і кризові періоди. І як підсумок – вкрай розхитане здоров’я.
В останні роки життя Микола Петрович хворів, але не вживав жодних заходів. Чинив пасивний опір будь-якому втручанню в своє життя – воно було для нього Грою, і правила він обирав собі сам.

16 січня 2001 року Микола Будник помер, не доживши лише трошки більше півмісяця до свого 48-річчя. Не збулася його мрія кобзарювати, мандруючи з братчиками Україною.

З метою увічнення пам’яті видатного Майстра в Ірпені 8 лютого 2007 року на будинку по вулиці Українській, 56, де він проживав, було встановлено меморіальну дошку.


Вериківський

Вериківський Михайло Іванович –

видатний композитор, диригент, педагог, Заслужений діяч мистецтв УРСР (1944), професор Київської консерваторії (з 1946). Разом з П.Козицьким, Б.Лятошинським, Л.Ревуцьким він стояв біля колиски української радянської музичної культури, заклав її фундамент і успішно розвивав її кращі традиції протягом чотирьох десятиліть.

Народився М.Вериківського 21 листопада 1896 р. в місті Кременець Тернопільской області в родині міщан Івана Андрійовича та Явдохи Якимівни. З 1912 по 1914 роки навчався в семикласному комерційному училищі, а з 1914 року прийнятий в Київську консерваторію у клас контрабасу Ф.Воячека. Та через рік, заняття були перервані призовом в армію, а поновлені тільки у 1918 році.
Під час навчання Михайло Іванович керував Українським національним хором (1920-1924 рр.) та з 1921 року став членом Музичного товариства імені М.Д.Леонтовича. Після закінчення консерваторії з 1926 по 1928 роки працював диригентом у Київському оперному театрі, а потім по 1935 рік – диригентом Харківського оперного театру. У цьому ж театрі у 1931 році відбулася прем’єра першого українського балету, автором якого був Вереківський «Пан Каньовський». Велика спадщина митця охоплює майже всі жанри, багато з яких саме він почав розробляти в українській радянській музиці. Так, крім балету, він перший створив національну ораторію «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку»(1923), багато зробив для розвитку національної опери - побутово-фантастична опера «Вій»(1936), опери «Сотник»(1938) і «Наймичка»(1940) за творами Т.Шевченка.
Крім того, М.Вериківський є автором перших українських кантат і симфонічних сюїт («Веснянки»(1924), хорової поеми «Гайдамаки»(1919), творів для скрипки, романсів на слова Т.Шевченка, І.Франка, П.Тичини, М.Рильського, Г.Гейне, хорів («На майдані»), музики до драматичних спектаклів та кінофільмів «Назар Стодоля» та «Устим Кармелюк». Тож не даремне друг і колега М.Вериківського Пилип Омелянович Козицький назвав його «талановитим заспівувачем» української музичної культури.
У 1935 році залишив роботу в театрі і звернувся у своїй творчості до оперної музики (опери «Сотник», «Закоханий соцький»). У цьому ж році переїхав з родиною до Києва, а пізніше, через рік, у 1936 р. оселився з родиною в Ірпені по вулиці Піонерській, 12. Тут, у 1940 році Михайло Іванович написав один з кращих своїх творів – оперу «Наймичка».

Та настала війна і композитор з родиною поїхав з рідної землі в евакуацію до Уфи. Тут, у Сибіру 15 листопада 1943 р. в Іркутську відбулася прем’єра опери «Наймичка». Повернувся до Києва тільки у 1944 році. У цьому ж році йому було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України.
З 1944 по 1960 рік М.І.Вериківський очолював кафедру диригування в Київській консерваторії.

Ірпінь в житті М.Вериківського

Вериківський Життя і творчість М.І.Вериківського було тісно пов’язане з Ірпенем. Оселився він з родиною у нашому місті в 1936 році. Придбав будинок по вулиці Піонерській №12 (на фото сучасний вигляд). І завирувало тут творче життя: часто збиралися молоді письменники, поети, грали, співали. Саме в цьому будинку зародилося кохання між дочкою Вериківського Іриною та молодим поетом Костем Герасименком. Вони через деякий час одружилися. Але щастя зруйнувала війна. Кость Герасименко загинув на фронті.

Письменник Терень Масенко згадував, як вони з М.Рильським ходили в гості до М.Вериківського: «…Останній рік життя Рильського в Ірпені, напередодні переселення до Голосієва… Максим Тадейович запропонував піти в гості до Михайла Івановича Вериківського. Довго йшли зеленими завулками… Будиночок Вериківського стояв у густому непролазному саду…Композитор… сердечно зрадів Максиму Тадейовичу. Він усіх зустрічав ласкаво, але з особливою увагою ставився по поета. Люб’язність господаря повна любові, поваги. Відвідини стали для нього маленьким святом».
Багато задумів Вериківського народжувалося в тиші маленького садка на дачі в Ірпені. Та не всім їм судилося бути здійсненими.

14 червня 1962 р. помер у Києві на 66 році життя. Похований на Байковому кладовищі.


Лятошинський

Лятошинський Борис Миколайович –

видатний український композитор, диригент, педагог, член Спілки композиторів. Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім.Т.Г.Шевченка (1971). Вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці.
Талановитий педагог, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І.Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є.Станкович, О. Канерштейн.

Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський народився 22 грудня 1894 (за новим стилем 3 січня 1895) у Житомирі в сім'ї інтелігентів: його батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала.
З ранніх років Бори́с виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — для фортепіано, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913. У цьому році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.
Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 року — Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Із вдячністю згадував роки навчання у Р.Глієра, у його спогадах про Глієра читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Творчі зв'язки з Глієром Лятошинський підтримував, з часом вони переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років сам композитор виділяв як цілком зрілі два: Струнний квартет № 1, ор. 1 і Симфонію № 1, ор. 2.
З 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року — веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитори Г. П. Таранов, П. Т. Глушков.

20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст.
У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, П. Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 4).
Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру відзначена першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького.

30-ті роки — важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931–1932) та Симфонію № 2 (1936).
У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт») і оперу «Щорс».
Через драматургічні вади лібрето та перекручення деяких історичних фактів, опера «Щорс» ішла на сценах кількох театрів України недовго. Нова редакція «Щорса», здійснена І. Белзою (під назвою «Полководець»), також швидко зійшла зі сцени. І все-таки окремі номери та сцени опери, зокрема заключна сцена й увертюра, і сьогодні виконуються з успіхом у концертах та по радіо.

Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів.
Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935–1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях — Київській і Московській, де також обіймав посаду професора.
У 1939 році Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.
У квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий авторський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом. Автор сам продиригував свою Симфонію № 2, танці з опери «Золотий обруч» і сюїту з опери «Щорс» для хору й оркестру.

З початком війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де вже знаходилась Московська консерваторія, де він продовжив викладацьку роботу. Тоді ж у Саратові організувалася радіостанція «Тарас Шевченко», яка вела свої передачі для партизанського підпілля України. В них постійно брав участь Лятошинський разом із своєю дружиною Маргаритою Царевич.
Композиторська праця Бориса Миколайовича воєнних років була дуже плідною. За три роки він написав «Український квінтет», Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев'яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри, обробив більше вісімдесяти українських народних пісень.
Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х роках став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

Влітку 1944 року Лятошинський повернувся на Україну і відразу ж включився у музичне життя Києва. З 1944 і до самої смерті (1968) він жив у будинку письменників Роліт, де встановлено меморіальну дошку композиторові. Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті, викладає у Київській консерваторії.

З 20-х років по 1968 рік Лятошинський Борис Миколайович жив у Ворзелі по вулиці Леніна, 52. Цей будинок належав батьку Маргарити Олександрівни – Олександру Кузьмичу Царевичу – лікарю-педіатру за фахом, який деякий час обіймав посаду голови Ворзельської селищної ради. Спокійна, щира, творча атмосфера будинку дуже імпонувала Борису Миколйовичу. Тут він знайшов улюблену родину, щирих друзів і колег – напроти садиби проживав композитор Сергій Сергійович Жданов, який був у дружніх стосунках з Лятошинським. Навколишня природа чарувала душу композитора, надихала на створення величних музичних творів. На одній з будівель садиби, що збереглася було встановлено меморіальну дошку.

Кінець 40-х — 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів — Симфонія № 3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз'єднання», поема «На берегах Вісли», Концерт для фортепіано з оркестром. Ваговим вкладом в українську хорову творчість повоєнних років стали хори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна.
Серед останніх творів Б.Лятошинського — симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема».

Помер 15 квітня 1968 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Українським режисером В'ячеславом Скворцовим у 1994 на честь митця створено стрічку «Борис Лятошинський».


Ревуцький

Ревуцький Левко Миколайович -

український композитор, педагог, музичний і громадський діяч. Герой Соціалістичної праці (1969р.) Разом з Б. Лятошинським Ревуцький вважається найвпливовішим діячем української музичної культури своєї епохи. Він виховав цілу генерацію нинішніх українських композиторів: М.Дремлюгу, В. Гомоляка, О. Андреєва, Г. Жуковського, Г. Майбороди і П.Майбороди, В. Кирейка, А. Филипенка, С. Жданова, А. Коломийця, О.Зноско-Боровського, Л.Левитова, В. Рождественського, Л. Грабовського та ін.

Ревуцький Левко Миколайович народився 20 лютого 1889 у селі Іржавець на Чернігівщині.
Батько — Микола Гаврилович — здобув освіту в духовній семінарії, проте священиком не працював, а був сільським вчителем. Мати — Олександра Дмитрівна (дівоче прізвище Каневська) ще за шкільних років навчилася гри на фортепіано. В пансіоні села Римарівців Гадяцького повіту музичної освіти вона набувала у німецького вчителя Блюмеля. У її репертуарі були твори Бетховена, п'єси Шопена, Шуберта і Шумана. Олександра Дмитрівна також вільно володіла французькою і німецькою мовами.
За спогадами самого композитора, у чотири роки він вивчив ноти, у нього проявився абсолютний слух, за що його жартома прозвали Камертоном, з п'яти років навчається гри на фортепіано. З 1898 року Ревуцький з своїм старшим братом Дмитром навчається у Прилуцькій гімназії. В ці роки він знайомиться із шедеврами світової та української літератури, зокрема під час під час концертів Ревуцький виступав із читанням уривків із «Євгенія Онєгіна» Пушкіна.
Із 1903 був зарахований до київської приватної гімназії Г. Валькера та, одночасно до музичної школи Миколи Аполлоновича Тутковського. Там він навчається грі на фортепіано у М. Лисенка. З 1907 студіював право в Київському університеті. З того часу походять його перші твори для фортепіано: соната, прелюдії, вальси і концерт для фортепіано з оркестром.
У 1913—1916 роках вчився композиції у Київській консерваторії в класі композиції Р. Ґліера та класі фортепіано у С.Короткевича і Григорія Ходоровського. 1916 року Ревуцький паралельно закінчує консерваторію та Київський університет (факультет права).

У 1916-18 роках перебував в армії. 1919—24 викладав у школі і керував сільськими хорами в Іржавці і Прилуках. В цей період була написана кантата «Хустина». З 1924 у Києві викладач Музично-драматичного інституту імені М.Лисенка, з 1934 — Київській консерваторії. З 1935 - професор.

Гостро критикований за фортепіанний концерт (1934), Ревуцький обмежив свою композиторську творчість, зосередившись майже винятково на професорській діяльності, редагуванні раніше написаних творів та громадській діяльності у Спілці композиторів України. Він — член оргбюро СРКУ (1932-39), оргкомітету СК СРСР (1939-48), голова правління СКУ (1944-48).

Під час Другої світової війни Ревуцький був керівником кафедри історії й теорії музики Ташкентської консерваторії. По закінченню війни — повернувся до Києва і продовжував викладати до 1960 року.

Левка Ревуцького було обрано депутатом Верховної Ради України ряду скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з редагування та підготовки до друку творів М. Лисенка, яку було успішно виконано. У лютому 1969 року у зв’язку з 80-річчям від дня народження та за визначні творчі заслуги Лев Миколайович Ревуцький був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

Ревуцький автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, у новій редакції 1940, один з найкращих творів композитора), два концерти для фортепіано. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в українській музичній літературі. Також у творах менших форм (фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано) Ревуцького дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано, в яких особливо цікаві фортепіанні партії, трактовані наскрізь самостійно (окремі збірники «Галицькі пісні», «Сонечко», «Козацькі та історичні пісні»).
Значний внесок Л.Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень. У його творчій спадщині близько 120 оригінальних обробок.
Ревуцький багато зробив для популяризації творчості М. Лисенка. Він був редактором повного видання творів М. Лисенка. Львом Ревуцьким була здійснена фундаментальна редакція, а також доповнені й оркестровані деякі номери його опери «Тарас Бульба». Також Л. Ревуцьким здійснена редакція фортепіанного концерту В.Косенка.

Композитор проживав в Лісовій Бучі по вулиці Пушкінський з 1951 по 1970-ті роки. З метою увічнення пам’яті славетного земляка Бучанській школі мистецтв присвоєно ім’я Левка Ревуцького.

Помер композитор 30 березня 1977 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Кiлькiсть переглядiв: 2394