Повернутися до звичайного режиму

Видатні люди – наші сучасники

- Бережко-Камінська Юлія Миколаївна
- Висоцька Ніла Василівна
- Вольвач Петро Васильович
- Войцеховський Станіслав Іванович
- Есаулов Олександр Юрійович
- Жикол Анатолій Васильович
- Жупанський Олег Іванович
- Закордонець Леонід Олексійович
- Ірванець Олександр Васильович
- Катричко Михайло Онисимович
- Ковалів Юрій Іванович
- Коскін Володимир Олексійович
- Кулиняк Данило Іванович
- Околітенко Наталія Іванівна
- Собчук Валентин Миколайович
- Столяров Олександр Миколайович
- Шкода Вадим Григорович
- Шумейко Володимир Вікторович
- Яцюк Володимир Макарович


Бережко-Камінська Юлія Миколаївна -

Бережко-Камінська

відома українська письменниця, журналіст, член Національної спілки письменників України, Всеукраїнської літературної асоціації «Конгрес літераторів України», Міжнародної організації «Жінки за мир в усьому світі».
У творчому доробку авторки сім поетичних збірок: «Є задля чого нам жити» (2000), «Контрасти» (2009), «Між видихом і вдихом» (2010), «Так хочеться жити» (2015), «Сад (Зриме і незриме)» (2017), «Пошепки і вголос» (2017), (яка була номінована видавництвом «Український письменник» на здобуття Шевченківської премії 2017 року), «Невідворотне» (2019). Її поетичні твори увійшли у 55 літературних збірок. Понад 500 журналістських і літературних публікацій авторки в регіональній та всеукраїнській пресі.

Народилася Юлія Бережко (Бережко-Камінська) 29 травня 1982 року в селі Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області. Мати поетеси, Ніна Семенівна Бережко, у дівоцтві Бойко, веде свій рід від Катерини Бойко, сестри матері Тараса Шевченка. Катерина вийшла заміж за чоловіка із прізвищем Бойко. Вона і є прабабусею Ніни Семенівни. У Моринцях мешкав батько Ніни Семенівни, Семен Федорович, праправнук Катерини Бойко. Свій знаменитий родовід Юлія Бережко-Камінська простежила до сьомого коліна.
Юлія навчалася в Чорнобаївській санаторній школі-інтернаті, паралельно закінчила музичну школу по класу фортепіано і скрипки.
Писати вірші почала з 7 років, завершуючи 1-й клас. З 8-го класу майбутня поетеса почала пробувати свої сили в журналістиці.
З 1998 по 2000 роки майбутня поетеса навчалася в Академічному ліцеї при Херсонському державному педагогічному університеті.
З 2000 по 2006 рік навчалась у Київському Національному університеті ім.Т.Г.Шевченка, здобула звання магістра.

У 2001 році Юлія вийшла заміж за Володимира Камінського і з того часу її прізвище стало подвійним: Бережко-Камінська. Взимку 2007 року молода родина, в якій уже було двоє діток, переїхала до Ворзеля, де працювала у Центрі культури «Уваровський дім», (який розмістився в колишньому маєтку графині Уварової).
Пізніше, Юлія Миколаївна обіймала посаду директора Центрального будинку культури. Вона стала засновником і керівником культурно-просвітницького проекту «Мистецький центр «Камертон».
У Будинку культури з’явилися близько 30 студій, клубів і гуртків. Щовихідних тут проводилися концерти і мистецькі акції, а відомим кінорежисером Олександром Столяровим був започаткований перший у місті дитячий театр Андерсена. Одночасно Юлія вела рубрику «Камертон душі» в газеті «Вісті Приірпіння».

У 2009-2012 роках Юлія Миколаївна поєднувала роботу з навчанням в аспірантурі Київського Національного університету ім.Т.Шевченка.

У 2012-2014 роках вона повертається в журналістику і стає співзасновником і головним редактором місцевого соціально-аналітичного журналу «Пульсар Приірпіння», і згодом - головним редактором газети «Про Ірпінь».
З 2015 по вересень 2019 року Юлія Миколаївна працювала головним редактором газети «Ірпінський вісник».

Журналістську роботу вона успішно поєднувала з літературною діяльністю. У 2015 році поетесу прийняли до лав Національної спілки письменників України. На той час вийшли друком чотири її поетичні збірки.

Юлія Миколаївна переможець і лауреат багатьох літературних конкурсів, зокрема: спеціальна відзнака від Мистецької агенції Територія «А» Анжеліки Рудницької за поетичний твір «Вітер у вітах дрімає впокорено». (Міжнародний конкурс «Коронація слова» 2019, червень); лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника (2017); лауреат премії «Літературний Олімп» – І місце у номінації «Поезія» (Ірпінь, 2017); переможець Київського обласного конкурсу «Людина року» в номінації «Молодий журналіст» (2017) та багатьох інших.


Всоцька

Висоцька Ніла Василівна –

поет, автор шести збірок поезій українською та російською мовами. Автор багатьох нарисів про видатних митців, які проживали і творили в Ірпені.

Народилася 14 лютого 1940 року в селищі Кіровськ Донецької області в родині вчителів.
Перший вірш «На смерть Сталіна» написала в 13 років. В 1957 році в газеті «Соціалістичний Донбас» була надрукована добірка віршів майбутньої поетеси.
Після закінчення середньої школи з 1958 по 1963 рр. навчалася на механіко-математичному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Тут вона відвідувала літературну студію, публікувалася в університетській газеті. На жаль, вірші цього періоду не збереглися.
В 1963 році після успішного закінчення університету Н.Висоцька була направлена на роботу програмістом в Алчевський гірничо-металургійний інститут.
З 1969 по 1970 рр. викладала програмування в Донецькому політехнічному інституті.
З 1970 по 1982 рр. Ніла Василівна працювала програмістом в одному із київських проектних інститутів. В ці роки вона багато мандрувала по країні, була також в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Болгарії.

В 1983 році Ніла Василівна зустріла своє кохання – геолога Валерія і поїхала з ним на Камчатку. Тут, на польовій базі «Самоцвіти», народився їх син Антон. Коли хлопчику виповнилося два роки, родина переїхала в Петропавловськ-Камчатський. Ніла Василівна знову почала працювати програмістом. Одночасно вона стала членом літературного об’єднання «Земля над океаном». Друкувала свої вірші в камчатських газетах, журналі «Далекий Схід», літературному щорічнику «Камчатка».

Після виходу на пенсію в 1994 році Ніла Василівна повернулася на Україну, оселилася в Ірпені, в батьківському гнізді свого чоловіка. Тут її душа відчула творчу ауру багатьох видатних поетів, письменників і художників, які проживали в Ірпені в різні часи.
В 1999 році Н.Висоцька прийшла в літературну студію «Дебют», яка працює в Ірпінській міській центральній бібліотеці.

Ніла Василівна Висоцька - автор шести поетичних збірок і багатьох публікацій в донецькій, камчатській, далекосхідній та київській періодиці. Її вірші включені до поетичних антологій Києва 2003 та 2007 рр.
Більше як півстоліття пройшло з часу перших публікацій Н.Висоцької. За цей час її творчість безперервно вдосконювалась. Віртуозне володіння словом властиве їй з ранньої молодості. Поетичні засоби Н.Висоцької – інструмент осягнення оточуючого світу і самопізнання, спілкування і самовираження. На всі події, які хвилювали її чутливу душу, вона реагувала швидко і безпосередньо. В її віршах можна побачити відображення всіх значних подій її життя і оточуючого суспільства. Кохання і розлука, зрада і вірність – тема багатьох її поезій, виражена дуже щиро, відверто і, без сумніву, майстерно.
Поетичній манері Н.Висоцької властиве оригінальне поєднання повсякденного з високим, духовним. В її віршах однаково поетично зображені рідні донецькі степи, київські вулиці, камчатські сопки, океанське узбережжя, околиці ірпінського будинку та багатьох інших куточків колишнього Радянського Союзу, де вона встигла побувати, намагаючись пізнати оточуючий світ. А цикл віршів про Камчатку є справжнім гімном природі цього краю.

Однією з основних тем творчості Н.Висоцької є Батьківщина, її минуле, сучасне і майбутнє. В багатьох віршах відчувається тривога і біль людини, чиє серце зранене уламками зруйнованої держави, в якій народилося і прожило більшу частину життя покоління її сучасників. Поезія Ніли Висоцької відображає погляди покоління, прилученого до культури двох народів: українського і російського.
В творах Н.Висоцької звучить також і тема високого призначення поезії і поета в суспільстві. Всією своєю творчістю вона захищає «поезії високий ідеал».
ЇЇ поезія легка, гармонічна і природна, як дихання. Саме вона характеризує Нілу Висоцьку, її особистість, її талант.
«Воістину талановита людина, талановита і в друзях»,- сказав у передмові до однієї з книг Н.Висоцької член спілки російських письменників Віктор Кудлін. Без відома Ніли Василівни друзі набрали, відкоректували і надрукували скромним, але таким дорогим тиражем збірки : «В лучшем из миров» (60 примірн.), «Суть» (100 примірн.), «На отшибе» (5 примірн.), «Душа почувається вдома» (100 примірн.).
На сьогодні поетеса продовжує плідно працювати. Пише нові вірші, веде активну краєзнавчу роботу – досліджує ірпінський період життя та творчості письменників, які проживали в Ірпені. В результаті цих досліджень нею було написано ряд статей про М.Носова, Б.Пастернака, Л.Костенко та ін., які друкувалися в місцевій та республіканських газетах.


Вольвач Петро Васильович -

Вольвач П.В.

український учений-садівник, агроеколог, історик аграрної науки, академік Української академії екологічних наук (1999), доктор філософії в галузі біології (1998), дійсний член НТШ, член НСПУ, симиренкознавець, лауреат премій ім. Л. П. Симиренка НАН України (2012) і Дмитра Нитченка (2010), Кримського відділення НАН України (1993 р.), голова Всекримського товариства вчених, заслужений діяч науки і техніки АРК. Голова Кримського осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка, стипендіат Президента України (2006).
Нагороди: Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2006); Медаль Юрія Переможця УПЦ Київського патріархату.

Народився 15 грудня 1938 в селі Вольвачівка (нині Новопрокопівка) Токмацького району Запорізької області. Закінчив 10 класів Новопрокопівської середньої школи, потім Запорізьке ремісниче училище механізації сільського господарства а у 1963 році і Кримський сільськогосподарський інститут у місті Сімферополі, факультет плодівництва та виноградарства за фахом ученого-агронома.

Після закінчення інституту Вченою радою був рекомендований на наукову роботу і направлений до Кримської помологічної станції ВІР, у якій працював до вступу в аспірантуру Всесоюзного науково-дослідного інституту рослинництва імені академіка Миколи Вавилова (м. Ленінград). Наприкінці 1968 року у цьому ж інституті успішно захистив дисертацію з імунітету плодових культур.

Після аспірантури отримав направлення на Кримську помологічну станцію ВІР (м. Бахчисарай, Севастополь). Працював на посаді старшого наукового співробітника та заступника директора з наукової роботи (до травня 1972 року). За період роботи на Кримській помологічній станції вперше у колишньому Радянському Союзі здійснив імунологічну оцінку генофонду плодових культур до інфекційних захворювань, виділивши цілу низку цінних сортів-донорів природної стійкості. Зазначені дані нині широко використовують селекціонери у багатьох країнах світу.

У відповідності з розпорядженням Ради міністрів УРСР наприкінці 1972 року мав отримати з сім'єю житло в Оболонському районі м. Києва. Проте, через знайомство з тогочасним опозиційним до радянського режиму молодіжним середовищем та участь у громадських акціях потрапив у поле зору КДБ, проходив по агентурній справі «Блок». Був звільнений з роботи і висланий до Мелітополя.
До 1977 року працював старшим науковим співробітником Мелітопольського інституту зрошуваного садівництва.
З 1978 по 2001 рік працював у різних науково-дослідних установах Криму.

Із здобуттям незалежності України Петро Вольвач ініціював створення Південного наукового центру агроекології Міністерства сільського господарства України. Центр здійснював агрохімічне обслуговування кримських господарств, надавав науково-методичну допомогу тепличним господарствам, здійснював контроль за якістю рослинницької продукції, вивчав вплив зрощення кримських земель на радіаційне забруднення довкілля та сільськогосподарської продукції. За ці дослідження обраний академіком Української академії екологічних наук. Посаду директора цього Центру обіймав до виходу на пенсію за віком у 2001 році.

Крім професійної Петро Васильович вів активну громадську діяльність. Так, у 1989 році він балотувався кандидатом в депутати Верховної ради УРСР. Від громадських організацій Криму, Народного руху України та «Нашої України» висувався кілька разів кандидатом у депутати Верховної Ради України та Верховної Ради АР Крим.
Також, він один з організаторів Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Всеукраїнського товариства учених «Крим з Україною», двох Конгресів українців Криму, першої на теренах півострова української газети «Кримська світлиця», української гімназії у м. Сімферополі, Собору рівноапостольських князів Володимира та Ольги УПЦ Київського патріархату у м. Сімферополі. Він був делегатом і учасником всіх шести Всесвітніх форумів українців. Упродовж 15 років очолює Кримську філію наукового товариства ім. Тараса Шевченка.

Ще у студентські роки Петро Васильович розпочав вивчення творчої спадщини видатної української родини Симиренків. Значною мірою посприяв поверненню в українську історію кількох її видатних представників, зокрема, всесвітньо відомих українських учених-садівників та помологів — Левка Симиренка та його сина професора Володимира Симиренка.

Ініціатор створення на батьківщині Симиренків, на Черкащині меморіального музею «Родини Симиренків» та прийняття спеціальної Постанови ВР України про вшанування пам'яті видатних українських учених-садівників. За ініціативою Петра Вольвача та Миколи Ковальчука здійснено відродження Симиренківської Свято-Троїцької церкви та родинного цвинтаря навколо неї. Цю церкву у 1859 році відвідував Тарас Шевченко.

Петро Вольвач є упорядником, автором, видавцем та науковим редактором праць Л. П. Симиренка, а також багаточисленних власних видань та публікацій у українських та російських видавництвах.


Войцеховський

Войцеховський Станіслав Іванович -

член Національної спілки художників України, Заслужений художник України

Войцеховский Станіслав Іванович народився 13 березня 1939, у селі Чепелівка Київской області. У 1969 році закінчив Український поліграфічний інститут ім.І.Федорова.

Картини українського художника Станіслава Івановича Войцеховського експонувалися в 62-х країнах світу. Особливість їх у тому, що виконані вони в техніці маркетрі (інкрустація по дереву), яку називають ще інтарсією. Для цього майстер використовує шпон (тонкі пластини дерева), що поставляються в нашу країну однією з відомих західних фірм. Маючи академічну освіту, художник працює в різних техніках та матеріалах, проте перевагу віддає маркетрі. Член Національної спілки художників України з 1985 року, Заслужений художник України, Станіслав Войцеховський мав безліч персональних виставок у столиці, де постав як один з найцікавіших сучасних художників. А мешкати художник вважає за краще ближче до природи – у Ворзелі.

Стилістика образів мистецтва маркетрі Станіслава Войцеховського пов'язана з малюнком дерева на його зрізі, з властивою йому нез'ясовністю і, таким чином, таємничістю, неназваним. Кожен шматочок шпону повинен бути ретельно відібраний, щоб зайняти єдине, саме йому призначене місце картини. Це велика і надскладна творча задача. Таємничість малюнку доповнюється таємничістю темного кольору (художник часто використовує шпон червоного і чорного дерева), та світлими кольорами.
Художник-монументаліст, С. І. Войцеховський часто дивиться на нашу планету здалеку, відсторонено, глобально. Іноді йому хочеться дізнатися, як саме Господь Бог творив Землю – цей складний живий організм. Його картина «SOS!» представлена ​​в залі засідань одного з європейських парламентів. Це навіть і не земне застереження, це здається криком, зверненим до самого Господа Бога.

14 стацій Іісуса Христа. Войцеховський Одним з найбільш значущих творів художника є «14 стацій Ісуса Христа» (на фото). Це чотирнадцять картин, на яких зображено 14 зупинок (стацій – у перекладі з італійської) Ісуса Христа дорогою на Голгофу. Виконані в техніці інтарсії, вони вражають майстерністю й філігранністю виконання. Чотирнадцять картин розміром 40х60 мм справляють враження намальованих фарбами, а не зібраних з найдрібніших шматочків дерева.

Виставка. ВойцеховськийЦікава історія «14 стацій» Станіслава Войцеховського. Вони неодноразово виставлялися в 2002–2003 рр.. в Києві – у виставковій залі Київського відділення Національної спілки художників України, в столичному Будинку актора, в художній галереї Київського політехнічного інституту. Після чого опинилися в приватній колекції одного з українських магнатів. Пізніше автор виконав копію свого твору в Європі. Там «14 стацій» виставлялися в одній з церков під Бонном і теж опинилися в приватному зібранні, на цей раз одного з німецьких колекціонерів.На фото виставка художника у картинній галереї НТУУ «КПІ» ім. Г.Синиці, 2014р.
Інші найбільш відомі картини "Целитель", "SOS", "Цветы", "Внучка", "Космос".
В творчій біографії митця є не лише станкові картини, а й великі проекти з дизайну інтер’єрів, зокрема корпусів Національного авіаційного університету, роботі над якими він присвятив декілька років; створення пам’ятного знака Героям Лютізького плацдарму (спільно з архітектором В.Климиком) в с. Нові Петрівці; єдине у своєму роді оформлення церкви Святого Іоана Хрестителя на розі вулиці Гарматної та бульвару І.Лепсе в Києві та інші.
Надзвичайно сучасні за формою і глибокі за змістом роботи майстра спонукають до роздумів і самозаглиблення. Недарма ж багато з них присвячені сюжетам християнським та історико-міфологічним.

Окрема тема – музика. Вона невипадкова у творчості Станіслава Івановича: окрім художньої, він має ще й музичну освіту. І його побудовані на складних ритмах композиції, особливо напівабстрактні, неначе самі творять тихі мелодії в душах глядачів.

Шахи. ВойцеховськийУпродовж усього життя Станіслав Войцеховський не втомлюється вчитися, шукати і знаходити нові засоби для втілення своїх задумів. Тож до свого сімдесятип’ятиріччя, яке нещодавно відзначив, він підійшов з великим набутком нових творів, помітне місце серед яких займають картини, написані в новій для нього техніці акрилового живопису. Серед них – портрети членів його сім’ї та відомих діячів української культури, роботи на релігійні сюжети і серія «Знаки Зодіака» тощо. А ще – тематичні різьблені шахові набори: «Слов’яни», «Прибульці», «Амазонки», «Монстри». Кожна фігура цих шахів і шахові столи є витвором високого мистецтва (на фото).

Так само, власне, як і кожен твір, у творчому доробку майстра.


Есаулов Олександр Юрійович -

Есаулов О.Ю. письменник, Дипломант Міжнародної асамблеї фантастів «Дитячий Портал» 2006 року.
Відзначений IV премією Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронації слова» (2009).
Його книжки неодноразово були номіновані на премію «Книга року ВВС».
За участь в роботах з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС нагороджений орденом «За заслуги 3-го ступеня».

Пише російською і українською мовами. Написав близько 20 книжок, друкувався в українських видавництвах «Теза» та «Зелений пес». У доробку письменника книги як для дорослих, так і для дітей, серед яких «Антівірус», «Канікули для Інформи» (лауреат «Еврокон-2006), «Вихідний формат», «Таємниця Великого Сканера», «Кіднепінг», «Зоряна електричка», яка стала дипломантом «Коронації слова 2011». Свої книги з російської на українську мову перекладає сам.

Народився в Росії. Жив і працював у Прип’яті.

Перша його книжка про аварію 1986 року на Чорнобильській АЕС «Чорнобиль: літопис мертвого міста» вийшла у 2006 році, коли О.Есаулову було вже 52 роки.
Чорнобильська катастрофа застала Олександра Есаулова на посаді заступника голови Прип'ятського міськвиконкому. Його основним завданням у перші два дні після вибуху стала евакуація жителів міста Прип'ять. Події тих днів пізніше О. Есаулов описав на сторінках своїх романів «Хазяїн Зони» (2008), «Гіркі води» (2008) та «Мамо, а що це було?» (2016).

З 1999 до цього часу О.Есаулов - технічний директор Інституту підтримки експлуатації АЕС.

Нині проживає в Ірпені.


Жикол Анатолій Васильович -

Жикол А.
поет, прозаїк, критик, лауреат премії «Літературний Олімп» (2018). Член НСПУ з 1986 року. За вагомий внесок у розвиток культурно-духовної сфери нагороджений Почесною грамотою Київського міського голови (2010), Грамотою виконкому Ірпінської міської ради (2017), грамотами НСПУ.

Анатолій Жикол народився 13 липня 1949 року в селі Бобрик Врадіївського району Миколаївської області.

В 1973 році закінчив філологічний факультет Харківського університету та журналістське відділення ВПШ.

Працював у газетах Миколаївської, Одеської, Харківської областей, завідувачем відділів журналів «Україна» та «Київ», а також в газеті «Прапор перемоги».

Автор поетичних та прозових книг: "Білий день" (1979), "Тепые горсти гнезд" (1982), "Коріння блискавок", "За гратами дощу", "Від Христа до мене" (1999), «Око безодні» (2009), «Суїцид свічі» (2008); «Тінь Дамокла» (зб. «Перезва», 2014), «Ковчег» (2013), «Читання світанків» (2017), «Знак бекара» (2017), художньо-документальної повісті "Птаство Пілата проти слов'ян" (1999), а також низки літературознавчих та критичних статей в періодичних виданнях.
Проживає в Ірпені.


Жупанський

Жупанський Олег Іванович -

поет, перекладач, видавець, Лауреат Премії імені Рильського.

Олег Жупанський народився 22 лютого 1952 року в селі Космач Богородчанського району Івано-Франківської області. Закінчив Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов.
З 1975 року по 1980 рік працював викладачем німецької та французької мов. З 1980 по 1984 рік – учитель, вихователь у Бучанській школі-інтернат. Потім по 1990 рік працював у видавництві «Веселка» редактором. З 1990 року – зав. Відділу поезії та мистецтв у журналі «Всесвіт», нині — головний редактор видавництва «Юніверс». У 2007 році разом із сином Олексієм заснував власне видавництво «Видавництво Жупанського», яке спеціалізується на виданнях перекладної художньої літератури та сучасної української прози.

Автор літературних перекладів з франц. мови (опубліковані окремими книгами). Член Спілки письменників України (з 1991). Володіє французбкою, німецькою мовами.

Автор збірок віршів «І відзоветься в мені…», «Розсипаний час».
Переклав з французької та німецької мов твори Жака Превера, Альбера Камю, Жана-Поля Сартра, Рене Шара, Філіппа Жаккотте, Жана Жене, Анрі Мішо, Райнера Марії Рільке, Андреаса Окопенка та ін.
У 2008 році став лауреатом Премії імені Рильського за переклад з французької твору Альбера Камю «Перша людина».


Закордонець

Закордонець Леонід Олексійович –

поет, член Національної Спілки письменників України (1997), лауреат літературної премії ім. А.Малишка (1999), лауреат обласної літературної премії ім. Г.Косинки (2005), заслужений діяч мистецтв України (2001).

Народився Л.О.Закордонець 11 травня 1941 року в селищі міського типу Білогір’я Хмельницької області в працьовитій багатодітній селянській родині.
Батько – робітник, мав ніжну поетичну душу, мати – перша на селі кравчиня. Від діда Л.Закордонець взяв працелюбство, одержимість і стійкий характер. В родині було шестеро дітей, і всі вони отримали вищу освіту. В дитинстві мріяв стати маршалом, як Будьонний, артистом, лікарем, політичним діячем, а став лікарем і поетом.
Віршувати Леонід Закордонець почав ще в десятирічному віці. Перший вірш називався «Партизанська пісня».
Ще в молоді роки Леонід Олексійович пройшов нелегку життєву школу. Вирішив присвятити себе професії лікаря. Чотирнадцятилітнім підлітком працював санітаром, потім, отримавши диплом фельдшера, трудився в сільському фельдшерсько-акушерському пункті, два роки служив у лавах радянської армії в медсанбаті під Львовом. Продовжував приймати активну участь в літературній діяльності. В армії з’явились перші зрілі поезії.

В 1958 році в районній газеті на Хмельниччині вперше опублікували вірш початківця. З 1961 року він публікувався в республіканській періодиці, колективних збірниках.
Вірші Л.Закордонця, надіслані в 1961 р. до «Літературної газети» були схвально сприйняті відомим критиком і літературознавцем Володимиром П’яновим і опубліковані на сторінках газети. Відтоді молодий поет час від часу зустрічався з авторитетним метром літератури, слухав і набирався сил. Леонід Закордонець вважав Володимира Яковича П’янова своїм хрещеним батьком в поезії.

Після проходження військової служби в 1963 році поступає в Дніпропетровський медичний інститут. Тут зустрічається з письменниками, відвідує літературну студію. Після другого курсу за сприяння Спілки письменників України, зокрема Олеся Гончара, перевівся до Київського медичного інституту.

Великий вплив на творчість Л.Закордонця мав Андрій Малишко, якому ще на початку своєї творчої біографії насмілився зізнатися, що пише вірші і отримав у відповідь стримане заохочення майстра: «Пишіть!».Леонід Олексійович відносить себе до покоління шістдесятників, яке в певному часовому зрізі епохи вибухнуло творчою непокорою у відповідь на репресивні заходи системи. Молодь зачитується Василем Симоненком, Миколою Холодним. Отже, його шлях не стелився квітчастим рушником. Був період, коли поета не друкували, але він не міг розлучитися з пером, що (як і цілюще слово лікаря) і понині залишається основним інструментом його нестишимої праці. Були хвилини болю, сум’яття, відчаю, розчарування, депресії. Проте ніколи не з’їдав сумнів, що обрав правильну дорогу. Завжди хотілося лишити після себе слід – не від щоденної марноти, а від щомиттєвої спраги життя, яка стимулювала пошук.

Я до вижитвання був прикутий,
Зазнавав не раз чуттів надрив.
Але все життя по правді й суті
Лиш одній поезії служив.

В 1968 році у видавництві «Молодь» вийшла книжка кращих поетів і прозаїків України «Вітрила». У ній Л.Закордонець заявив про себе як самобутній поет. А потім був період відносного затишшя. Його не друкували, бо його творчість дисонувала з ідеологічними напрямками влади. Він мав непростий характер і казав: «У мене хвороба: «ноги в колінах не згинаються і голова в покорі не схиляється».

Після закінчення в 1969 році Київського медичного інституту імені академіка О.О.Богомольця, працював лікарем-терапевтом в Київській обласній клінічній лікарні, з 1970 по 1972 рік - лікарем-терапевтом Бучанської поліклініки, з 1972 по 1975 рік - головним лікарем лікарні селища Коцюбинське. Згодом, після закінчення навчання в клінічній ординатурі Київського медінституту (1975-1977 рр.), працював заступником головного лікаря з медичної частини санаторію «Україна» в селищі Ворзель з 1977 по 1993 рік. В 1986 році брав участь у лікуванні потерпілих від аварії на ЧАЕС. З 1994 року був головним лікарем санаторію «Зірка» в тому ж Ворзелі.

Перша поетична збірка Л.Закордонця «Від сьогоднішніх днів твої брови» вийшла в 1991 році. Зате протягом останніх п’ятнадцяти років одна за одною виходили книги його поезій та збірка вибраних поезій «Над світом пройдених доріг».

На Приірпінні Леонід Олексійович проживає з 1965 року. Наш поетичний край припав йому до душі, став рідним. Тут він одружився в 25 років на красуні Наталії, яка нині працює вчителем математики в Ірпінській вечірній школі, тут народилися дві його дочки, які теж обрали професію лікаря. Він щасливий дідусь, має двох онуків.

ЗакордонецьЛеонід Закордонець – поет-лірик, поет-громадянин. Його твори, гострі і пристрасні, теплі й ліричні, торкаються найчутливіших струн людського життя. Він живе болями і радощами своєї держави України, свої поезії присвячує рідному народові, кожним своїм вагомим містким словом стверджує святість людської душі. Леонід Олексійович не виступає в ролі такого собі ура-патріота, який швидко зорієнтувався і почав заповзятливо утверджувати нову ідеологію. Осмислюючи нашу дальню і ближню історію поет одверто висловлює свої почуття великої печалі, гірко роздумує про нашу невтішну реальність. Вірші «Україні», «Народе мій», «Обличчям – до загрози», «Ми – не ми…», «Крізь роки і століття», «О, Україно!» є яскравим підтвердженням цих слів.

Леонід Закордонець - великий майстер глибокої інтимної лірики. Більшість його поезій присвячена головним чином почуттям і настроям, викликаним коханням і природою («Люблю тебе», «Я боюся», «І знову…», «Сніги», «Надії зорю засвіти», «Любові нашої місток», «Квіти» та ін.). Леонід Олексійович люблячий тато та дідусь. Ряд поезій він присвятив двом дочкам та двом онукам – «Людмилі», «Провесінь», «З доброї руки». Цілий ряд поезій Л.Закордонця присвячено благодатним пейзажам Ірпеня та Ворзеля.

А ті, хто любить українське поетичне слово, українську пісню не раз могли чути в мистецьких передачах Національного радіо, вірші поета Леоніда Закордонця та пісні на його слова, покладені на музику композиторами М.Катричком («Карадаг»), Ю.Рожковим («Люблю тебе»), В.Аксьоненком («Мамо, присядь»), С.Крижанівським («Молитва», «Вальс»), О.Бурмицьким («Акацій дух пливе духмяний»), О.Марцинківським («Скільки літ»).


Ірванець

Ірванець Олександр Васильович –

український прозаїк, поет, драматург, перекладач. Лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995 року. Стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995 року. Член журі театрального фестивалю «Боннер Бієнналє» 2000 та 2002 років.

Ірванець Олександр Васильович народився 24 січня 1961 року у Львові. Виріс у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 у 1976році та вступив до Дубенського педагогічного училища, яке у 1980 році закінчив. Після – вчителював. 1989 року – Московський Літературний інститут імені Горького. Один із учасників літературного гурту Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак). Підскарбій Бу-Ба-Бу. Одружений, дружина - художниця Оксана Цюпа.

Олександр Васильович автор книг віршів «Вогнище на дощі» (1987) і «Тінь великого класика» та інші вірші» (1991), «Вірші останнього десятиліття» (2001)

Окремі вірші було перекладено англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Роман «Рівне/Ровно» було перекладено польською мовою і вже двічі видано в Польщі.
Перекладає з білоруської, польської та англійської мов. У перекладах Ірванця побачили світ книжки Василя Бикова «Ходільці: оповідання» (2005), Уладзімера Арлова «Реквієм для бензопилки» (2005), Яноша Гловацького «Четверта сестра».

З початку 2000-х рр. працює в драматургії та прозі. П’єси Олександра Ірванця ставилися у Німеччині, Україні та Польщі. 2001-го збірка драматургії «Recording i inne utwory» в перекладах Пшемислава Томанка вийшла у краківському видавництві «Ksiegarnia Akademicka». Автор «П’яти п’єс».
Член білоруського ПЕН-клубу.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

На сьогодні, Олександр Васильович автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки.


Катричко

Катричко Михайло Онисимович –

професійний музикант, композитор, член багатьох творчих спілок, заслужений діяч мистецтв України, автор трьох пісенних збірок для дітей та юнацтва. Написав понад 250 пісень для сучасної естради, які виконують відомі співаки, народні артисти України: Р. Кириченко, В. Шпортько, М. Гнатюк, І. Попович, П. Мрежук, Г. Гаркуша, Ф. Мустафаєв, М. Коваль та ін.
Почесний громадянин Ірпеня.

Михайло Катричко народився 17 грудня 1943 року на Харківщині в селі Юрченкове. Дитинство провів неподалік Москви, куди переїхала їхня сім’я. Після загальноосвітньої школи закінчив музичну школу, потім – музичне училище, Харківську консерваторію.

Так склалося його нелегке життя, одного з п’ятьох дітей Катричків, що йому довелося рано підробляти. Але ще в дитинстві Михайло – керівник оркестру, акомпаніатор на баяні… З 15 років отримує заробітну плату і таким чином допомагає батькам.
Ще змолоду він мріяв жити у Києві. Тож після демобілізації з лав Радянської Армії, де також грав, він приїхав до столиці. Та без житла, прописки тоді фактично неможливо було отримати в ній роботу. Проте він не розгубився – шукав притулок неподалік Києва. І, нарешті, у 1968 році його взяли на Ірпінський комбінат прогрес «Прогрес» художнім керівником.
Завдання стояло так: організувати художню самодіяльність практично з нуля: не було ні клубу, ні інструментів. М. Катричко почав з того, що організовував людей, а репетиції відбувалися у гуртожитку, у бані, у цехах.
Перший концерт, присвячений Дню 8 Березня, мав відбутися за 2 тижні після початку роботи музиканта. Голова профкому Микола Ілліч Шапоренко звернувся до Михайла Катричка з проханням поставити номери художньої самодіяльності, аби зібрати якнайбільше людей, бо такі заходи народ уперто ігнорував, а якщо ходили, то тільки ті, кого, зобов'язували. Оскільки тоді Будинку культури не було, то «Прогрес» орендував зал у середній школі №3. Концерт відбувся «на ура» - тривав майже годину, люди щиро аплодували, а керівництво було вдячне за те, що композитор так майстерно упорався із цим завданням.

Після «Прогресу», Михайло Катричко прийшов працювати художнім керівником на «Ірпіньмашторф». Там також ніхто не займався художньою самодіяльністю. Директор В'ячеслав Новохацький сказав досить іронічно: «Ну, Михайло Онисимович, спробуй! У мене вже було три керівники, але нічого не зробили». Репетиції тривали по 7 - 8 годин. Розвісили афіші, що після урочистостей відбудеться концерт. І хоч ніхто не вірив, але концерт таки відбувся! Того дня прийшло дуже багато людей, яблуку ніде впасти. Виступали з великим ентузіазмом, зал ще довго нас не хотів відпускати артистів. Тоді на сцену піднявся директор, подякував Михайлу Онисимовичу і сказав: «За 20 років свого існування цей зал таких аплодисментів ще не чув, як сьогодні!».

Михайло Катричко захоплюється спогадами про тодішній Ірпінь: «Його не можна не любити!». Згадує роки своєї молодості, коли він «не ходив, а літав». В Ірпені композитор пише свою першу пісню «Ірпінський вальс», присвячену місту, яке і полюбив всією душею. На той час в Ірпені вже працював Будинок композиторів України, але жоден із митців так і не спромігся присвятити місту пісню. «Ірпінський вальс», яку він написав на слова ірпінчанки Оксани Макарової, - це своєрідний гімн Ірпеня. Він одразу ж за звучав на обласному радіо у виконанні Григорія Гаркуші. Наступну пісню композитора початківця записав Великий хор радіо та телебачення Української РСР. Звідси починається його дорога у «великий, чарівний світ музики». Це був 1978 рік. У ці роки композитор працює у дитячому санаторії «Ластівка», куди перейшов після тривалої роботи у Київському державному училищі ім. Глієра.
Наступна сторінка в автобіографії митця розпочинається зі знайомства з видатною співачкою Раїсою Кириченко, яка виконала його пісню «Подорож до села». Її написала також ірпінчанка Людмила Покотило. Згодом Раїса Опанасівна записала інші пісні Михайла Катричка: «Моє село», «Королева балу». Творча співпраця об'єдна ла духовно цих двох людей і їхня дружба тривала протягом всього життя, до самої смерті співачки...
М.Катричко розповідає про співпрацю зі співаком Миколою Гнатюком, народним артистом України, солістом Національної опери Миколою Ковалем, Євгеном Мартиновим та багатьма іншими відомими артистами. Особливою гордістю для М. Катричка є його пісні для дітей. Пісенний доробок митця - три збірки для дітей та юнацтва. Всі вони рекомендовані Міністерством освіти і науки України для виконання в дитячих та учнівських колективах країни. Його пісні прості у виконанні, напевно тому їх так люблять співати діти.

На жаль, 12 жовтня 2016 року, на 73 році життя, після тривалої хвороби після перенесеного інсульту композитор Михайло Катричко відійшов у вічність.

Він був подвижником композиторської та пісенної творчості української нації, де кожна пісня – то сповідь душі і серця. Його пісні співзвучні сьогоденню, в них є щось таке, що хвилює до глибини душі.


Ковалів

Ковалів Юрій Іванович -

український поет, критик, літературознавець, педагог, лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка (1996), премії «Благовіст», заслужений працівник освіти, професор. Автор близько 200 публікацій, монографій та брошур, навчальної програми для вищих закладів освіти. Автор-упорядник двотомної «Літературознавчої енциклопедії» (2007). Член Національної спілки письменників України (1989)

Народився Юрій Ковалів 13 квітня 1949 року в місті Біла Церква Київської області у робітничій сім'ї. Тут закінчив школу, працював токарем на заводі «Радіокераміка». Змолоду захоплювався малярством та поезією.

Великий вплив на формування його юної душі мали щорічні семінари творчої молоді, які організовував кабінет спілки письменників України по роботі з молоддю, зокрема В.П’янов, Д.Білоус та ін. На цих семінарах розглядалася творчість поетів нової генерації – І.Драча, М.Вінграновського, В.Симоненка, Г.Кириченка, Л.Костенко, а також частково реабілітована літературна спадщина М.Вороного, М.Зерова, Є.Плужника, переклади Г.Лорки та П.Елюара. «Тож мені поталанило на ковток свіжого повітря, пойменованого «шістдесятництвом», репрезентованим людиною нового типу, романтизованим неонародником…», - писав згодом Ю.Ковалів.

З 1967 по 1971 рік Ю.Ковалів навчався на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту імені М.Горького (зараз Київський педагогічний університет імені М. Драгоманова).
Після закінчення інституту Ю.Ковалів викладав українську мову та літературу в сільських школах Білоцерківського району. Через десять років, в 1981, маючи за плечима певний педагогічний стаж, Ю.Ковалів вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України, яку закінчив 1984 року. Тут він працював на посадах від молодшого до провідного наукового співробітника, тут захистив кандидатську (1985) і докторську (1995) дисертації. Завдяки наполяганню Леоніда Новиченка ще на початку 1980-х років Ю.Ковалів почав займатися вивченням літературного процесу 20-х років, коли тема «розстріляного відродження» була небезпечною. В результаті цієї роботи з’явилися багаточисленні публікації на сторінках періодики, а також колективна монографія «Історія української літератури ХХ століття».

З 1963 року Ю.Ковалів виступав у періодичних виданнях як поет, автор збірок «Трилисник» (1971), «Очима любові» (1980), «Чорний вершник» (2003), «Homo lupus» (2007). Ліричні збірки поета невеликі за обсягом, але вагомі за змістом. Автор тонко розуміє людську психологію, в його слові, так як і в серці, звучить яскраво виражена національна домінанта.
Наукову відвагу виявив Ю.Ковалів, взявшись за десять томів історії української літератури, покликаних розкрити панораму її розвитку від останніх десятиліть ХІХ століття до сьогодення. У 2013 році побачив світ перший том праці «У пошуках іманентного смислу». Це стало визначною подією у світі філології, першою ластівкою заявленого автором колосального 10-томного видання, котре стане першим і, очевидно, єдиним на дуже тривалий період виданням подібного типу.
Не покидаючи наукової роботи, Ю.Ковалів займався педагогічною діяльністю - викладав у Переяславському відділенні Київського педагогічного інституту імені М.Горького, у Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогічних працівників, в Інституті підвищення кваліфікації вчителів імені Б.Грінченка, у Київському національному лінгвістичному університеті, Міжнародному інституті лінгвістики і права.
З 1998 року він - професор кафедри української літератури XX століття Інституту філології Київського національного університету імені Т.Шевченка.
Працював два терміни в експертній раді при ВАКу України, у вченій раді та спецраді Інституту філології Київського національного університету імені Т.Шевченка.

Довгий час проживав у Бучі.


Коскін Володимир Олексійович -

Коскін В.О. письменник, журналіст, лауреат обласного літературного конкурсу «Сонячні кларнети», член НСПУ з 2012 року. Переможець конкурсу 2018 року на здобуття літературної премії Ірпінського міського голови Володимира Карплюка «Літературний Олімп», отримав перше місце за книгу «Річка-пам'ять Ірпінь».

Автор книг: «Пекельним колом» (2000), «Трон для смертника, або Позбавлені долі» (2003), «Аферисты, или Искусство не быть лохом» (2005), «Короли афер» (2007), «Містифікатор» (2008), «Йоржі атакують!» (2011), «Плутяги», «Біг по карнизу», «В’язні Землі», «Виворіт світу», «Друзки та самоцвіти» (2016), «Ірпінський Парнас» (2016), «Хохми і шрами» (2018), «Азбука української літератури», «Усюди сущі коти» та ін.
У творчому доробку В.Коскіна є вірші, а також нариси про відомих людей України. Він створив цілу низку інтерв’ю з багатьма письменниками – Борисом Олійником, Іваном Драчем, Михайлом Сидоржевським, Юрієм Щербаком, Анатолієм Дімаровим, Юрієм Логвиним, Леонідом Горлачем, Станіславом Бондаренком, Юрієм Мушкетиком, Миколою Славинським, Анатолієм Жиколом та іншими.
Друкується з 1990 року. Пише українською та російською мовами.
Ще одна грань таланту В.Коскіна – фотомистецтво. Він зробив фотогалерею «Руки письменників», де зафіксував майстрів слова під час їхніх виступів з якимись характерними жестами, підбірку світлин «Будинок творчості письменників» та цілий ряд фотографій нашої річки. В листопаді 2017 року в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї відкрилася спільна виставка вишивок відомої майстрині Євгенії Шудрі та фотокартин Володимира Коскіна «Подвійна краса».

Народився Володимир Коскін 27 лютого 1956 року в місті Кременчук Полтавської області в сім’ї військового техніка літаків.

Після закінчення університету працював методистом у Сумському обласному кіноклубі, керівником літературного факультативу Уманського педагогічного училища.
З 2002 року працював у Києві - редактором газети «Регіони», головним редактором журналу «Моя половинка».
З 2004 був оглядачем відділу мистецтва і культури газети «Демократична Україна», вів рубрику «Вітальня», що дало йому можливість спілкуватися з видатними людьми України у всіх сферах культурно-мистецького життя.

2011 року В.Коскін перебрався до Ірпеня і певний час проживав у Ірпінському будинку творчості письменників. Був кореспондентом журналу «Пульсар Прирпіння», щотижневика «Ірпінський вісник», потім деякий час працював на київські видання. Останнім часом зосередився на власній творчості.
Проживає у Бучі.


Кулиняк

Кулиняк Данило Іванович –

український поет, прозаїк, журналіст, публіцист, історик і еколог, член Національної спілки письменників (1987) та Національної спілки журналістів України (1993), лауреат премій «Золоте перо» (1993), «Незалежність» (2003) та премії імені Олександра Олеся (2012), заслужений журналіст України, дисидент.

НародивсяДанило Іванович Кулиняк 2 квітня 1948 року в бойківському селі Старий Кропивник Дрогобицької (тепер Львівської) області в родині священнослужителя греко-католицької церкви. В родині було восьмеро дітей, дуже бідували, оскільки переселяли їх кілька разів. В 1951 році за церковну діяльність батька родину вислали з Галичини в Херсонську область. Тут минуло раннє дитинство майбутнього поета. В 1957 році, коли багатьом тисячам переселених галичан дозволили повернутися додому, родина Кулиняків повернулася на Львівщину, але вже в інше село. Під час навчання в Сокальській школі-інтернаті, що на Львівщині, Данило почав писати вірші. Його перший вірш «Квіти», написаний в одинадцять років, було надруковано в районній газеті. В 1963 році Данило закінчив школу-інтернат. І доля його круто повернулася.
Він мріяв стати капітаном далекого плавання, тому вступив до Херсонського мореплавного училища. Та вже через півтора року навчання, 16 грудня 1964 року курсант Данило Кулиняк був заарештований за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники свободи України». Організація мала свою власну програму і статут, створеними на такому рівні, що коли юного патріота заарештували, слідчі КДБ не могли повірити, що перед ними - шістнадцятилітній хлопчак. Його звинуватили у зраді Батьківщині й антирадянській пропаганді.
Від заслання Д.Кулиняка врятувало неповноліття і «Хрущовська відлига». Каральні органи після слідства обмежилися громадським судом і виключенням його з училища та комсомолу. Однак, тепер він був під постійним наглядом КДБ. Після виключення з училища понад рік Д.Кулиняк працював на Херсонському текстильному комбінаті.

Перші поетичні публікації Д.Кулиняка з’явилися в пресі ще в 1965 році. Тривалий час вони, частіше, ніж в Україні, друкувалися в перекладах в московських часописах «Огонек», «Техника молодежи», в Латвії, Азербайджані, навіть в Канаді. Молодий поет мріяв здобути вищу літературну освіту, але в Україні за такого послужного списку це було неможливо. Тому в 1966 році Д.Кулиняк зібрав документи і поїхав до Москви, де став студентом Літературного інституту імені Максима Горького, заочної форми навчання, який успішно закінчив у 1972 році. Навчання в інституті поєднував з працею. П’ять років (1966-1972) Данило Кулиняк жив у місті Ромен на Сумщині і працював науковим співробітником у міському краєзнавчому музеї. В музеї Д.Кулиняк глибоко вивчав унікальні документи з історії України, ставав віч-на-віч з минулим. У своїх спогадах Данило Іванович згадував, як відшукав у музеї серед звалища церковних фондів цінну реліквію – Євангеліє Петра Калнишевського, яке той подарував церкві рідного села Пустовійтівка. Згодом книга була виставлена у експозиції відділу історії дореволюційного минулого, яким він завідував з 1967 року. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорізької Січі знають у всьому світі. Працюючи в Роменському музеї, поет пропагував українську національну ідею у зрусифікованому краю. Він організував при музеї краєзнавчий гурток і літературне об’єднання «Рожеві вітрила». В цей час він пише ряд віршів на заборонені історичні теми: «Балада про культи», «Тридцять третій рік», «Україна 1918 року», «Вони приходили з тюрми», «Козак Мамай», поеми «Соловецькі роздуми» та «Мазепа в Ромні».

Восени 1972 року в зв’язку із загостренням політичних переслідувань Д.Кулиняк переїхав із Ромна до Києва, де якийсь час перебував на нелегальному становищі, оскільки в той рік були проведені арешти багатьох українських патріотів. У березні 1973 року за підтримку літературознавця, письменника Івана Дзюби, після виступу на суді на його захист, Д.Кулиняка незаконно призвали до Радянської Армії. Рік він відслужив у далекому Забайкаллі.

КулинякВ 1976 році Д.Кулиняк повернувся в Україну і разом з дружиною Наталією Околітенко, з якою вони познайомилися в 1968 році в Ірпінському будинку творчості, оселився в селі Лютіж Вишгородського району, що на березі Київського водосховища. Працював на посаді районного державного інспектора рибоохорони Київської держрибінспекції (1976-1986). На час вибуху реактора на Чорнобильській АЕС, з 25 по 29 квітня 1986 року, з групою рибінспекторів Д.Кулиняк перебував у відрядженні якраз на Чорнобильщині. Пізніше він працював на ліквідації аварії, внаслідок чого тяжко хворів, кілька разів перебував у лікарнях. В 1988 році Д.Кулиняк написав вражаючу за силою творчої напруги епічну поему «Мічені атоми, або Сліпий політ», яка побачила світ у збірці «Телескопи криниць» (1990). Вона і сьогодні не втратила своєї актуальності й прочитується з такою ж емоційною напругою, як і в ті тривожні часи. На фото - Данило Кулиняк та Ліна Костенко у зоні відчуження.

Вийшовши з багатолітньої заборони на публікацію його творчості, Д.Кулиняк з 1981 року по сьогоднішній час видав поетичні, публіцистичні книги, історичні розвідки, щоб віддати читачеві все, що створив за життя. Він жертвує красивістю та помпезністю видань, часто закладає під одну обкладинку якомога більше творів, з метою концентрації інформації. На жаль, широкому читачеві до поета важко дотягнутися через малі тиражі, зумовлені фінансовими труднощами.

З 1987 року Данило Кулиняк був членом Спілки письменників, з того часу перебував на творчій роботі.
Вийшовши з багатолітньої заборони на публікацію його творчості, Д.Кулиняк видав поетичні, публіцистичні книги, історичні розвідки, щоб віддати читачеві все, що створив за життя. Він жертвував красивістю та помпезністю видань, часто закладав під одну обкладинку якомога більше творів, з метою концентрації інформації.

Він вів активну громадську роботу, був головним редактором часопису Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих «Зона», директором Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського. Цей фонд спільно зі столичним видавництвом «Варта» здійснював видання літературно-художньої серії «Військово-патріотична бібліотечка» для військових бібліотек.
В кінці 2012 року в серії «Бібліотека народознавчого журналу «Дивосвіт» - казки, легенди, міфи» Всеукраїнським благодійним фондом імені Петра Калнишевського була видана книга Д.Кулиняка «Лицар Дикого Поля. Петро Калнишевський». Видання багатоілюстроване репродукціями картин козацької тематики і сучасними фото.

В червні 2006 року Данило Кулиняк у складі української делегації відвідав Соловецькі острови. Делегація поклала квіти до меморіалу жертв ГУЛАГу, до погруддя Петра Калнишевського й Пам’ятного хреста на старому Соловецькому кладовищі.

У 2013 році увидавництві «Літопис-ХХ» вийшла друком ще одна книга Д.Кулиняка «Реріх: Поема-цикл», присвячена 200-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Родина Реріхів ще в позаминулому столітті багато зробила для вшанування пам’яті Великого Кобзаря. У даному виданні йдеться про зв’язки Миколи Реріха та його родини з Україною.

Д.Кулиняк повернув Україні імена українців, які стали російськими героями – керівників повстанського селянського руху Омеляна Пугачова (Омелька Пугача) та Степана Разіна, мандрівника Міклухо Маклая, вченого Василя Єрощенка, важкоатлета Івана Піддубного.
В останній розмові з журналістом і письменником Володимиром Коскіним Данило Іванович сказав: «Стільки вихідців із нашої землі творили європейську політику, стільки письменників – чужі літератури, стільки науковців підносили престиж не наших академій. Чому так сталося? Чому наш дух, наш інтелект річками збігали в чужі моря, і що треба робити, аби надалі не повторилися помилки дня вчорашнього?...Народ, котрий не оцінив своїх геніїв, не матиме авторитету…»

З 1991 року Данило Іванович Кулиняк разом з Наталею Іванівною Околітенко, дружиною і вірним другом, жив у Ірпені на вузенькій вулиці Калініна, у скромному будинку. Наше місто стало для них другою батьківщиною. 47 років вони прожили разом у мирі і злагоді.
На жаль, 6 січня 2016 року Данило Кулиняк передчасно пішов з життя. Похований на ірпінському кладовищі. Того ж року вул. Калініна в Ірпені була перейменована на вул. Кулиняка.

Письменник часто зустрічався з читачами, зокрема в Ірпінській центральній міській бібліотеці та Ірпінському історико-краєзнавчому музеї, проводив презентації своїх книг. Багато своїх книг Данило Іванович подарував бібліотеці.

З глибин
І знову іду я по лезу,
Де прірва з обох боків,
Я – раб на галері Поезії,
Що мчить з глибини віків.
Опівночі гаснуть вікна,
Опівночі люди сплять,
Минулого дня повіки,
Як скрині історії віко,
Пломбує нічна печать.
І вже на світанні, як мати,
Підходить прозріння мить:
Зернинам думок – зростати!
Зернинам думок – родить!
Д. Кулиняк


Околітенко

Околітенко Наталя Іванівна -

українська письменниця, академік, журналістка, публіцистка й науковець. Член Спілки письменників СРСР (1977- 2002) і Спілки журналістів України (1991-2002), лауреат літературної премії імені Ірини Вільде, заслужений журналіст України (2013).

Народилася Наталя Іванівна Околітенко 6 вересня 1939 року в Києві. Коли їй було два роки, трагічно загинув батько. Сім’я перебралася жити в Остер, на малу батьківщину її бабусі. Тут пройшло дитинство майбутньої письменниці. Через десять років вони переїхали до Києва, оселилися у родичів.
У вихованні Наталі велику роль відіграла її далека родичка, тітка Парасковія Тихонівна Карпухан, яка була приятелькою молодшої сестри Лесі Українки Ісидори Косач. Саме Парасковія Тихонівна, біолог за фахом, сформувала національну свідомість племінниці, в якій бачила своє духовне відбиття, і зацікавила її природничими науками.
Після школи Н.Околітенко поступила на біологічний факультет Київського державного університету за спеціальністю «Фізіологія рослин», який закінчила в 1962 році.

Після університету три роки викладала хімію і біологію в інтернаті, зарекомендувала себе дуже здібним педагогом важковиховуваних дітей.

Наталя Околітенко дуже рано зрозуміла, що буде письменницею і тому не дивно, що друкуватися Наталя Околітенко почала, ще будучи ученицею шостого класу. Саме тодідо Наталі прийшла слава: її вірші переклали на всі мови тодішніх союзних республік, і відгуки на них ішли, що називається, кілограмами. Найперше оповідання, написане у восьмому класі, здобуло головну премію на республіканському конкурсі юнацьких творів.

Рано вийшла заміж, у 20 років народила донечку. Чоловіка, технолога-геолога, направили в Калуш. Рік, який там проживала, вважає найщасливішим у своєму житті. Та чоловік захворів на туберкульоз, тож довелося повернутися в Київ. Через деякий час їхня родина розпалася.

Прочитавши кілька новел юної письменниці, Олесь Гончар через репортера тоді мільйоннотиражного журналу «Україна» Григорія Коренчука (Генрика Волянського) передав їй листівку з пропозицією підготувати документи для вступу в Спілку письменників України, не чекаючи виходу книжки. Але зробити це авторка не встигла, бо саме тоді співробітники КДБ її почали активно залучати до співпраці, а вона відмовилась.

Перша книга письменниці, збірка оповідань і новел «Інтеграл Піфагора» вийшла друком в 1967 році. В 1976 році відбувся дебют Н.Околітенко у науковій фантастиці – у червневому номері журналу «Знання та праця» було надруковане її оповідання «Бузкова морфо».

В 1968 році в Ірпені на конференції молодих письменників Н.Околітенко познайомилася з Данилом Кулиняком, згодом вони одружилися. Дві нелукаві душі знайшли одна одну. На позичені гроші вони купили однокімнатний будиночок-розвалюху в селі Лютежі під Києвом. Починали своє подружнє життя з двох спальних мішків. Згодом Наталя Іванівна з Данилом Івановичем переїхали до Києва.

Н.Околітенко була фаховим редактором у видавництві «Радянська школа», літературним редактором у газеті «Радянська освіта», заввідділом науки й кореспонденткою в журналі «Україна», заступником головного редактора альманаху «Натураліст — все про довкілля».

Тривалий час Наталя Околітенко плідно працювала в науково-дослідному інституті інформаційно-хвильових технологій, створеному за ініціативою доктора технічних наук професора Миколи Колбуна і за її безпосередньої участі. Тут працювали лікарі і вчені, що шукали нові шляхи боротьби за здоров’я людини.

1977 року Н.Околітенко стала членом Спілки письменників України. Але у 2002 році письменницю виключили із Спілки «за дії, які суперечать статуту організації».

Наталя Околітенко завжди відзначалася чесністю й безкомпромісністю — і в житті і в творчості. У неї могла бути блискуча кар'єра, але вона ніколи не терпіла лицемірства, несправедливості й неправди, завжди прагнула одного — внутрішньої свободи. Саме тому вона часто виступала проти голови НСПУ Володимира Яворівського. 30 жовтня 2003 року відбулися альтернативні збори Національної Спілки письменників України. На цих зборах Наталія Іванівна Околітенко була обрана головою Спілки. Щоправда, не надовго. Перевибори голови Спілки фактично розділили її на два протиборствуючи табори. Н.Околітенко звинуватили у співпраці тодішньою адміністрацією Президента Кучми, у всіх гріхах, зокрема, пов’язаних з матеріальними вигодами. Коли заходить мова про цей період, Наталя Іванівна твердо заявляє, що, як голова ревізійної комісії Київської організації, знала про матеріальні зловживання у Спілці і не хотіла допустити розбазарювання нерухомого майна, яким на той час володіла Спілка. Бій вона програла. Але з чистою совістю – вона зробила все, що змогла.

15 травня 2004 року Н.Околітенко стала членом ГО Українська академія наук за трьома номінаціями: економіка, біологія і гуманітарний цикл.

5 червня 2008 року їй було присвоєно ступінь доктора біологічних наук (Російська Федерація) за оригінальну концепцію походження ракової пухлини, а також звання «Grand Doctor of Philosophy» (Гранд доктор філософії - Королівство Бельгія). Ці титули завдячують теоретичним дослідженням і її новаторським ідеям.

В 1990 році у видавництві «Молодь» вийшов друком збірник фантастичних творів під назвою «Крок вікінга», куди увійшли науково-фантастичні оповідання, які Н.Околітенко періодично публікувала протягом чотирнадцяти років.

Наталія Околітенко — чи не єдина в культурному просторі Приірпіння особа, в якій дивовижно поєдналися дар письменника, журналіста і вченого-біолога. Вона – відомий науковець. А надихає талановиту письменницю й науковця її улюблене місце творчості — мальовниче Приірпіння. З 1990 року Наталія Околітенко разом з чоловіком, письменником Кулиняком Данилом Івановичем живе в Ірпені. Живуть вони на вузенькій ірпінській вулиці, у скромному будинку, машини у них немає, всі їхні статки як на долоні. У їхній привітній оселі завжди бувають місцеві талановиті особистості, а також прості, звичайні люди, яким вони допомагають.

ОколітенкоВ Ірпені письменниця написала чимало книжок, зокрема,закінчила історичний роман «Рось-Марія». Тут вона утвердилась як науковець. Її почали запрошувати на міжнародні конференції. «Мій доробок в Ірпені виявився вагомішим, ніж за все моє життя до цього», - говорила Н.Околітенко, - Моя мрія: започаткувати в Україні серію науково-популярної літератури, яка буде дешевою й доступною для пересічних людей. Ірпінь ще буде знаний як колиска науково-популярної літератури!...».
На фото - Наталя Околітенко з гостями в Ірпінській центральній міській бібліотеці на вечорі-презентації книги «Рось-Марія».
В липні того ж року в редакції журналу «Пульсар Приірпіння» відбулася презентація ще однієї нової книги письменниці «Друга реальність. Паранаука очима науки».

Н. Околітенко - людина енциклопедичних знань, жінка багатопланової долі, яка належала до тих не багатьох письменників, доробок яких повністю витримав випробування соціальними катаклізмами, що випали на наш час.
«Сьогодні моє завдання — повністю реалізуватися як творча особистість. А чи буде визнання? Це мене ніколи не хвилювало. У мене є найголовніше — радість від творчості — палітра, якою я дихаю», - говорила письменниця.

На жаль, в ніч на 2 грудня 2017 року після тривалої хвороби на 78 році життя Наталія Іванівна Околітенко відійшла у Вічність. Біля свого чоловіка і соратника, письменника Данила Кулиняка на Ірпінському кладовищі знайшла вона свій останній прихисток.


Собчук

Собчук Валентин Миколайович –

поет, прозаїк, журналіст. Член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії ім. Антоновичів.

Народився 4 липня 1964 року в селі Волиця Іваничівського району Волинської області. Закінчив філологічний факультет Луцького педінституту. Служив у війську.
За освітою – філолог, за професією – журналіст. Кар'єру журналіста розпочав у 1986 році в місті Дніпродзержинську спочатку кореспондентом у відділі листів, а згодом - у промислово-економічному відділі газети "Дзержинець".
З 1991 по 1995 pік працював заступником головного редактора, потім головним редактором новоствореного часопису Дніпродзержинської міськради "Думка".
1995 - 2001 - власний кореспондент, завідувач кореспондентським пунктом газети "Закон і бізнес" у Дніпропетровській області.
З 15.07.2001 по 31.08.2002 pp. - заступник головного редактора газе­ти "Бізнес і політика" у місті Києві.
З 08.2002 р. по 09.2003 pp.— головний редактор відділу ПР та реклами ТРК "Студія плюс".
З 1.10.2003 по 31.05.2007 pp. — головний редактор корпоративного журналу "ТАС-інформ".
Працював кореспондентом у багатьох київських часописах, зокрема "Деловая Украина", "Гроза" та ін.
З 15.10.2008 р. по 1.08.2010 pоку працював головним редактором газети "Правосуддя України".
Був головним редактором інтернет-видання "Правосвіт».
З 2001 року проживає в Ірпені, працює кореспондентом газети «Ірпінський вісник».

Автор поетичних книжок: «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Аmоге», прозових сатиричних збірок «Пером і серпом», «І сміх і гріх», історичних повістей «Агапіт», «Юс великий» та «Сага про Ольвію», роману «Коло», збірки есеїв «На край моря».
Валентин Собчук - автор багатьох публікацій в періодичних виданнях.
Його вірші звучали по радіо та телебачен­ню, деякі з них покладені на музику.
Про творчість Валентина Собчука схвально відгукувались відомі поети й письменники, зокрема Павло Мовчан, В'ячеслав Медвідь, Володимир Лис, Микола Семенюк та інші.

Валентин Собчук – наш співвітчизник. Він живе тими ж пробле­мами, що й весь український народ.
Він – талановитий журналіст. Але його глибинний вимір – це художнє слово. І кожного разу воно звучить по-новому, тому що його автор – мандрівник. Він завжди знайде час наповнити свою душу, мов ковтком чистої води, ліричними образами, які народжуються під час прогулянок місцевими краєвидами і далеких подорожей Україною.
Невгамовна вдача письменника і журналіста постійно кидає його в різні куточки України. Він щоразу повертається із мандрів наповнений враженнями, які згодом переплавляє на книжки. У творах Валентина Собчука звучить любов до рідної землі, батьківської Волині, степів Херсонесу та Ольвії, гірських лабіринтів Криму, полонин Карпат. На творчість його надихають і паломницькі шляхи до християнських святинь.
Його прозові твори відображують внутрішній світ автора, невгамовного романтика. Він інтригує читача враженням від мандрівок, яскравими емоціями, вишуканим художнім стилем. У творах лаконічно розкриваються теми історичного минулого, природні і культурологічні особливості різних теренів України. Ерудиція та інтелект дозволяють йому знаходити в історії теми, які актуальні і для нашого часу.

Валентин Собчук змальовує багатими мовними засобами цікаві місця України і розповідає про їхнє минуле. Тож читачі дізнаються, яка розмаїта і цікава наша Батьківщина.


Столяров

Столяров Олександр Миколайович

режисер, сценарист, член Спілки кінематографістів (1997), автор 106 фільмів. Засновник і режисер «Театру Андерсена» в Ірпені. Нагороджений орденом ім.Нестора Літописця (2007). Лауреат премії ім.Фелікса Соболєва (2010).

У творчому доробку Олександра Столярова – понад сто документальних і художніх фільмів, чимало з яких були вироблені для російського телеканалу «Культура».
Найвідоміші фільми О.Столярова – «Дівчатка-дівчатка», «Зрозуміти людину», «Достоєвська дівчинка», «Чорно-біла Африка», «Я - Хармс», «Старець Паісій і я, що стою догори ногами», «Герман і Кармаліта» та ін.
Стрічки Олександра Столярова були відзначені нагородами міжнародних фестивалів. Зокрема, документальний фільм «Хорал» (1988) отримав нагороди за найкращу режисуру МКФ у Дьєрі (Угорщина) та Нойбранденбурзі (Німеччина), документальна стрічка «Порт» (1991) була відзначена Спеціальним призом журі Київського МКФ «Молодість», а фільм «Союз одноногих» (1992) отримав Приз за найкращу режисуру МКФ в Дьєрі (Угорщина).

Будучи глибоко православною людиною, О.Столяров багато знімав про православні обителі. Найвідоміший його фільм-притча «Старець Паісій і я, що стою догори ногами» отримав третю премію в номінації «Документальне кіно» на щорічному міжнародному фестивалі православного кіно «Покрова» у 2017 році, який традиційно проходить в Києві в день православного свята Покрови Пресвятої Богородиці.

Останній документальний фільм режисера «Десята муза в Україні. Фільм четвертий», який виробляла кіностудія НСКУ «Кінематографіст», 30 червня 2017 року став одним із переможців Десятого конкурсного відбору кінопроектів Держкіно.

Народився Олександр Столяров 22 листопада 1959 року у місті Львові.
Мріяв стати драматургом. Ще восьмирічним хлопчиком створив свій перший театр – ляльковий. Потім був шкільний театр, а згодом ще один, як не дивно, єврейський, для Соломонового університету.
Закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю «Архітектура» (1981), після закінчення якого працював архітектором.
В 1991 році закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві. У 1985–1987 роках працював художником-постановником на телебаченні «УТ–1». З 1992 року був художнім керівником телеканалу «ТЕТ».
Багато писав картин, поступово почав писати п’єси.
Як режисер почав знімати кіно з 1988 року.

О.Столяров був особливим митцем. Всі його фільми про те, яким хоче бачити світ сам режисер. Навіть документальні стрічки, що сповнені суму та болю, містять оптимістичний настрій. У всіх його героїв “виростають крила”.
Його надихав незвичайний, власний світ в якому було все так, як того хотів він сам - бачити у світі делікатних, інтелігентних та чутливих людей, щоб вони писали вірші, оповідання і грали їх, як на сцені.
Йому вдавалося не лише створити талановиту картину, а й розкрити людину в ролі, чим виокремлював свої роботи серед інших. Він знайшов свій режисерський стиль. Працював він на диво швидко. Все робив сам: писав сценарій, знімав, озвучував. Колеги згадували, що продюсери зверталися до нього, коли необхідно було рятувати ситуацію.
Створення кіно було для нього духовною, а інколи навіть релігійною практикою, хоча він стверджував, що власне духовних картин у нього небагато, в основному всі культурологічні.
«Основна тематика моїх робіт – людина і віра. При цьому вісімдесят відсотків фільмів – це культурологічне кіно», - говорив режисер.

В одному з його щоденників було написано, що пуп Землі знаходиться в Ірпені. Як розповідав сам режисер, він збирався робити фільм про Ірпінь – «Пуп Землі»: «Ірпінь – як його не любити? Ірпінь насичений тими людьми, яких я люблю. Тут мені є куди поїхати вночі. Є з ким випити кави. Є для кого написати у «Фейсбуці» - я одразу отримую реакцію купи ірпінців…В Ірпені я знаю геніального фотографа Юрія Косіна. Ось знаю Василя Чернявського і пишаюся знайомством з ним, тому що він хороший, дуже сильний письменник. Я знаю Юлію Бережко-Камінську…Розумієте, це ті люди, які мені дорогі – тож звісно, це пуп Землі. Я їх люблю…Тому в Ірпені є кого знімати. Ірпінь мені подобається все більше і більше».

Створення фільмів було пов'язане з поїздками. Він був у Америці, Європі, Автралії, Азії, Африці. Але найкраще почував себе вдома, в Україні. «…Я виріс і виховувався на хуторі Гай під Бородянкою на Київщині. Тому почуваюся там дуже комфортно», - казав режисер.

Театр Андерсена. Столяров Та не лише фільмами відомий Олександр Столяров. У 2011 році він заснував в Ірпені «Дитячий театр Андерсена», який працював у центральному будинку культури.
Він ставив лише казки Г.Х.Андерсена за власними інсценівками. За 4 роки існування театру були поставлені п’єси: «Гидке каченя», «Дівчинка з сірниками», «Принцеса на горошині» та ін. Набір до трупи театру тривав постійно, приймали діток з Ірпеня, Гостомеля, Дмитрівки та інших населених пунктів Приірпіння, починаючи з чотирьох років. Тут себе знаходили і діти з обмеженими можливостями.

Крім того, О.Столяров писав казки, за якими потім знімав мультфільми. Таких мультфільмів вийшло шість, переглянути їх можна в Yоtoubе.

Він автор книг: «Бридке каченя», «Картонний театр» (книга розповідей і віршів, видана за власний рахунок) та «Нова книга». У своїх книгах він писав про кращі людські якості. Всі вони - джерело доброти і мудрості.
В 2015 році вийшла друком четверта книга автора - збірка його творів “Неправильная сказка”, яка містить 49 філософських казок-притч для дітей та дорослих.

«Сутність професії режисера – викликати у глядача добре відчуття, світло в душі», – говорив О.Столяров.
Він сам був світлою, позитивною, дуже працездатною людиною. Знімав по декілька фільмів на рік, працював над сценаріями і прозовими творами, намагався зробити в житті якомога більше.

На жаль, 26 липня 2017 року в день Архангела Гавриїла талановитий митець передчасно пішов з життя, залишивши нащадкам світло своєї душі у своїх фільмах, в яких проживав цілу епоху.
Люди, які добре знали Олександра Столярова вірять, що він не помер, а просто повернувся додому, до Бога, якому присвячував свою творчість.
«Невозможно поверить и невозможно смириться... Александр Столяров – один из самых прекрасных людей, встреченных мною в жизни. Тонкий, чуткий, ироничный. Замечательный режиссер, со своей, сразу узнаваемой интонацией», – так сказав режисер Володимир Непевний.


Шкода Вадим Григорович -

Шкода В.Г. український поет, що пише російською мовою, геолог, журналіст, публіцист, видавець, кінематографіст, громадський діяч. Член Національної спілки письменників України (1963), лауреат премії Золоте Перо та премії імені Миколи Ушакова (1995) для українських поетів, що пишуть російською мовою. Нагороджений Золотим Знаком «Мужній воїн», Грамотою Президента України, та іншими урядовими нагородами.
Автор поетичних і позових збірок: «Романтики» (1965), «Живая вода» (1969), «Глубина» (1975), «Расстояния» (1982), «Я знаю труд» (1982), «Улыбка друга» (1986), «Верю в любовь» (1990), «Назустріч бурям» (1971), «Пятница, суббота, воскресенье» (1983), «Лицом к рассвету» (1986), «Я начал забьІвать твое лицо» (2005), «Одинокая ветка сирени, или Ворзель в судьбе моей…» (2010), «Удивительная история веселой кошачей семейки» (2012), «Наедине» (2014), «Люди и звери» (2016), а також низки нарисів та близько півсотні кіносценаріїв документальних і художніх фільмів, ряд яких відмічений призами республіканських і всесоюзних кінофестивалів.

Народився В.Шкода 30 вересня 1934 року в місті Хабаровську в родині службовця. 1952 року закінчив середню школу у Владивостоці. 1957 року закінчив геологічний факультет Московського державний університету ім. Ломоносова, а згодом - Вищі журналістські курси.
Як учасник багатьох культурно-мистецьких міжнародних програм, він представляв інтереси нашої держави на міжнародному рівні, побував у країнах близького і далекого зарубіжжя: у Камбоджі, Китаї, Вєтнамі, Лаосі, Грузії.

Після університету працював інженером-геологом на Крайній Півночі, Уралі та в Україні, бував у Заполяр'ї, Донбасі, Середній Азії.

Отримавши журналістську освіту, працював у газетах і журналах Києва: «Комсомольское знамя», «Робітнича газета», журналі «Радуга», був редактором-сценаристом кіностудії імені Олександра Довженка, керував Радою з російської літератури у Спілці письменників України.

Одним із улюблених місць Вадима Шкоди стали Карпати, куди він 30 років поспіль їздив працювати як геолог, журналіст, кінематографіст та мандрівник. 1968 року він відвідав Кам'янець-Подільський і Бакоту. Враження від поїздки передав у нарисі «Стара фортеця», опублікованому 10 вересня 1968 року в газеті «Правда» (Москва). Восени 1972 року знімав документальний фільм у Рівному, зустрічався зі студентами.

Перші вірші В.Шкода опублікував 1952 року в газеті «Тихоокеанский комсомолец». Відтоді друкувався в газетах «Московский комсомолец», «Комсомольская правда», «Правда Украины», «Червоний прапор», в журналах «Юность», «Радуга» та ін. 1961 року в Києві у видавництві «Радянський письменник» накладом 1700 примірників побачила світ перша збірка віршів Вадима Шкоди «Трудная разведка». Вона мала 96 сторінок і коштувала 18 копійок.

Зараз поет проживає у Ворзелі, який його надихає і дає сили для життя і творчості.


Шумейко

Шумейко Володимир Вікторович -

український композитор. Член Національної спілки композиторів України.

Народився 21 січня 1949 року в с.Глієватці Дніпропетровської обл. Закінчив композиторський факультет Київської консерваторії (1973 рік, клас М. Скорика). Викладав у Ровенському філіалі Київського інституту культури, був редактором видавництва «Музична Україна». Написав музику до багатьох фільмів.
Зараз проживає у Ворзелі.

На зорі своєї композиторської діяльності член Національної спілки композиторів України ворзелянин Володимир Шумейко привернув увагу відомих композиторів та серйозної музичної критики своїми витонченими музичними творами, індивідуальним світобаченням в інструментальній музиці.
Сьогодні ж маестро заробляє викладанням англійської мови та грою на акордеоні.

Виріс Володимир Шумейко у «мажорній» київській сім’ї. Закінчив столичну школу №92, де навчалися діти вищих партійних чиновників і відомих митців. Батько Володі, хоча й обіймав високу посаду у Центральному комітеті Компартії, тверезо оцінював політичну «еліту», свого часу навіть заборонив дружині вступити до «партії-банди». Скептицизм батька син осягав поступово. Відкриттям стали закриті цеківські «розподільники», де після смерті батька йому з бабусею безцеремонно відмовили.

Зростаючи у російськомовній сім’ї, українську ідею Володимир відкривав через поезію Тараса Шевченка. Пригадує, учителька української мови читала її так, що мурашки бігали спиною. А ще були відверті розмови з другом Ярославом Верещагіним – саме від нього дізнався, що загрожує сміливцям, які приходили до пам’ятника Кобзаря у дні вшанування пам’яті. У паспорті свідомо записався українцем.
З вибором професії Володимир Вікторович не вагався. Маючи здібності до музики, закінчив музичне училище імені Глієра, композиторський факультет Київської консерваторії. Студентом все більше заглиблювався у сутність національних процесів, часто запально протестував проти тодішньої дійсності. Як наслідок – до консерваторії навідалося двоє чоловіків «у костюмах» і запропонували Володимирові написати, хто впливав на нього, розказував анекдоти, хто розмовляє українською. Пояснив, що анекдоти чув у забігайлівці, а українською розмовляють ректор, проректор, викладач кафедри української музики. За кілька днів, за порадою друга, у новій заяві відмовився від своїх слів, аби не накликати на згаданих осіб неприємності. Хлопця відпустили і більше не чіпали. Але це стало для нього уроком на все життя.
Упродовж трьох років Володимир Шумейко працював викладачем у Рівненському філіалі Київського інституту культури, потім – редактором видавництва «Музична Україна».
А далі – завирувало творче життя. Написав музику до шести кінофільмів: «Меланхолійний вальс», «Для домашнього вогнища», «Кайдашева сім’я», «Сорочка зі стьожкою», «Вічне колесо», «Тільки ти не плач». У доробку композитора – чимало творів у вокально-симфонічному, симфонічному, хоровому жанрах, пісні, музика для дітей.

Нині Володимир Шумейко продовжує писати музику. Хоча здебільшого нотні аркуші потрапляють до шухляди – ось уже десять років з різних причин його твори не виконують…За останні роки написав «Забуту псальму» – сучасне прочитання давньої музичної української стилістики. «Псальма для кларнета і клавесина» пов’язана з українським бароко (XVII – XVIII століття). Свою симфонію «Виповідь третя» (симфонія третя) автор створював близько двох років.

Але композитор не полишає надії, що колись почує їх у чужому виконанні. Тим часом співає в церковному хорі, підтримує мистецькі та патріотичні заходи. До речі, Володимир Вікторович посприяв приїзду до Ірпеня лондонської піаністки Чізато Кусунокі та ще й майстерно впорався з роллю перекладача. Замолоду він захопився вивченням мов – знає польську, іспанську, чеську, словацьку, білоруську, італійську та англійську. Тоді йому було цікаво дослідити, чим відрізняються слов’янські чи романські мови одна від одної. Зараз викладанням іноземних мов заробляє собі на життя. А ще – запрошує грою на акордеоні до співу відпочивальників одного з санаторіїв.
І – звісно, бунтує, коли чує «неправильну» українську мову. Нерідко дістається й людям «при посаді», які користуються на своєму робочому місці російською. Не сприймає цього українського «феномена» його душа.

Данута КОСТУРА, газета “Західне передмістя Києва” №33 14 вересня 2012 року


Яцюк

Яцюк Володимир Макарович –

видатний шевченкознавець, мистецтвознавець, літератор, збирач україніки, заслужений діяч мистецтв України.

Народився Володимир Макарович Яцюк 13 липня 1946 року в місті Дзержинськ на Житомирщині. По армійській службі здобув філологічну освіту в Київському педагогічному інституті ім. М.Горького (нині - Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова). В одному з своїх інтерв’ю В.Яцюк розповідав: «Після закінчення Київського педагогічного інституту...я працював два роки у середній школі викладачем. А потім доля закинула у Метробуд. Почав цікавитися автопортретами Шевченка... Я тоді активно віршував, написав перший вірш «Автопортрет 1847-го року». Подався до Художнього музею, але через літературний фах робота не склалася. А згодом доля подарувала музей Шевченка...».

З 1976 року й до останніх днів В.Яцюк працював у Національному музеї Тараса Шевченка, якому віддав 36 років життя. Працював на різних посадах: старшим науковим співробітником, завідувачем відділу, заступником генерального директора музею з наукової роботи, не дбаючи про наукові звання, не переймаючись преміями (ігнорував подання колег на Шевченківську премію). Володимир Макарович став фаховим музейником, насамперед – експозиціонером. Він творив експозиції виставок в Україні й поза її межами, був співавтором експозицій Меморіального музею-гауптвахти в Оренбурзі й Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”. Володимир Яцюк залишив по собі наукову спадщину зрівні роботи цілого наукового інституту.

Володимир Макарович був широко відомий у наукових колах як один із найкращих фахівців з шевченкознавства, і не лише в Україні, а й за її межами. Більшість досліджень В.Яцюка стосувалися малярства і графіки Тараса Шевченка, його прижиттєвої іконографії, особливостей творчого процесу поета-художника та вшанування його пам’яті. В.Яцюк був єдиним в наш час дослідником його малярської спадщини, уточнив дати, місця створення і техніку виконання багатьох малюнків Шевченка.

В 1989 році велика дослідницька робота Володимира Яцюка увінчалася успіхом - вийшла перша його книга «Живопис – моя професія», яка відразу поставила автора в ряд провідних шевченкознавців. Книга В.Яцюка «Живопис — моя професія», як і ті, що вийшли після неї, - «Рукою власною» (1993), «Таїна Шевченкових світлин» (1998), «Україна в старій листівці» (2000), «Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації» (2003), «Віч-на-віч із Шевченком. Іконографія 1838—1861 рр.» (2004), «Святий Київ наш великий» (2004), «Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890—1940 рр.» (2004), - сьогодні є раритетом.
Результатом тридцятишестирічної невтомної праці В.Яцюка стали не лише книжки, а й понад півтораста статей у періодиці. Публікації дослідника, присвячені художній та літературній творчості Т.Г.Шевченка, музейній справі, створенню шевченківських експозицій, так само, як і його поезії, мистецькі розвідки були позначені великим талантом.
Віршувати Володимир Яцюк почав наприкінці 60-х років. Окремі поезії і цикли віршів друкувалися в журналах «Україна», «Київ», «Визвольний шлях», віснику «Чернеча гора», газетах «Молода гвардія», «Наша віра», «Літературна Україна», «Слово «Просвіти». Любив читати їх друзям, але був нещедрий на публікації, не квапився записуватись у літературний спілчанський цех. В 2010 році він видав збірку лірики «Відлуння: вірші минулих літ». У передмові до збірки лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка Микола Шудря констатував: «Тішуся: Володимир Яцюк і як поет збувся!».

 Не= Нещодавно у видавництві «Криниця» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України вийшла у світ книжка Володимира Яцюка «Не забудьте пом'янути...». У ній розповідається про поштові листівки із зображенням Т.Г.Шевченка. Монографію проілюстровано більш як тисячею поштових листівок, зібраних і збережених автором книжки.
Восени 2011 року в Національному музеї Тараса Шевченка Володимир Яцюк енергійно компонуваввиставку «Тарас Шевченко. Мозаїка цілості», упоряджену з власної колекції.

Володимир Макарович, або Макарович, як його звали колеги і друзі, був приязним чоловіком, красенем, міцним і жилавим поліщуком, умілим до всього господарем. В 1980 році оселився в Ірпені. Майже власноруч збудував дім на тихій вуличці, звідки й долав щодня шлях на роботу. Тут, в Ірпені, він ростив дітей і онуків, тут залишив дружину Світлану, вірну помічницю впродовж усього життя. Світлана Дмитрівна працює вчителькою української мови та літератури в Ірпінській ЗОШ №17.
Володимир Макарович Яцюк був частим гостем в Ірпінській центральній міській бібліотеці, подарував свої книги «Рукою власною», «Відлуння» та «Таїна Шевченкових світлин» з автографами.

2 травня 2012 року передчасно, на 66-му році життя, Володимир Макарович відійшов у вічність.Українська культура зазнала непоправної втрати.
Травневого сонячного дня Володимира Яцюка прийняла ірпінська земля. Його поховали поруч із сином, втрату якого він так і не зміг пережити. Він пішов від нас сповнений величезних планів і розуміння того, як втілити їх у реальність.

Кiлькiсть переглядiв: 1559