перо та чорнила

Письменники, поети, перекладачі:

- Булгаков Михайло Опанасович
- Збанацький Юрій Оліферович
- Кочур Григорій Порфирович
- Паламарчук Дмитро Хомович
- Підмогильний Валер’ян Петрович
- Рибак Натан Самійлович
- Рильський Максим Тадейович
- Стельмах Михайло Панасович
- Хорунжий Анатолій Мефодійович
- Череватенко Леонід Васильович
- Шудря Микола Архипович
- Ющенко Олекса Якович


Булгаков

Булгаков Михайло Опанасович -

російський письменник,драматург, театральний режисер, автор всесвітньовідомих романів, повістей, п’єс, а також оповідань, фейлетонів, кіносценаріїв та оперних лібрето.

Батько майбутнього письменника, Опанас Іванович Булгаков, доцент Київської духовної академії, одружився з молоденькою вчителькою Варварою Михайлівною Покровською, дочкою священика. Молода родина оселилася в Києві у будинку №10 по вулиці Воздвиженській.
Саме тут 15 травня 1891 року народився їхній первісток Михайло, названий на честь покровителя Києва архістратига Михаїла. Вже в гімназії майбутній письменник почав писати вірші, складав оповідання і майстерно їх розповідав.
Крім Михайла в родині Булгакових було ще п’ятеро дітей. Їх вихованням в основному займалася мати.
Власного будинку в Києві Булгакови не мали. Вони наймали квартири спочатку на Воздвиженській вулиці, потім на Печерську, пізніше на Кудрявській, а з 1906 року – на Андріївському узвозі,13, де зараз знаходиться музей М.Булгакова.
Опанас Іванович та Варвара Михайлівна вирішили побудувати будинок за містом. Уважно ознайомившись з околицями Києва, вони зупинили свій вибір на тихій і мальовничій Бучі.
Вже після смерті батька, у 1909 році, Михайло Опанасович закінчив Першу київську чоловічу Олександрівську гімназію, та вступив на медичний факультет Київського університету.

Булгаков Початок війни М.Булгаков зустрів студентом-медиком четвертого курсу, поєднуючи навчання з роботою в госпіталі. Весною 1916 року, відразу після випускних екзаменів, не дочекавшись навіть видачі диплома, М.Булгаков поїхав добровольцем Червоного Хреста на Південно-Західний фронт, де працював у військових госпіталях Камянець-Подільська та Чернівців. Пізніше, після призиву на військову службу, був направлений до Москви, а потім – у розпорядження Смоленського губернатора. В Київ повернувся лише в 1918 р.

24 вересня 1921 р. переїхав у Москву, де працював у столичних газетах, а у 1923 році був прийнятий до Всеросійської спілки письменників. В наступному році відбулася публікація першого роману Булгакова М.О. А вже через рік вийшла з друку повість «Фатальні яйця».
Наступні роки Михайло Опанасович також плідно працював, і як наслідок цієї роботи у 1926 році відбулася дві прим’єри у театрах Москви - постановка п’єси «Дні Турбіних» на сцені МХАТу, а у жовтні відбулася прем’єра п’єси «Зойкина квартира» в театрі ім. Вахтангова.
Кілька років письменник присвятив роботі над широковідомим романом «Майстер і Маргарита» і 8 тарвня 1929 року він зміг відати у видавництво главу з майбутнього роману. З 1930 по 1936 рік працював асистентом режисера МХАТу, а з 1936 працював у Великому театрі як лібретист і перекладач. За цей період написав кілька п’єс, зокрема, «Олександр Пушкін» та «Іван Васильович».

Плідна праці митця була перервана передчасною смертю – 10 березня 1940 року Михало Опанасович помер у Москві від нефросклерозу. 12 березня 1940 р. відбулася кремація тіла, урна з прахом захоронена на Новодівочому кладовищі.

Булгаков Місто Буча в житті Михайла Булгакова

Бучанська дача стала родовим гніздом для великої і дружної родини Булгакових.
Старожили Бучі, які знали велику і дружну сім’ю Булгакових, дачу на Василівському проспекті, 6, пам’ятали веселих, міцних хлопчиків і красивих, впевнених у собі дівчаток, які завзято працювали в саду, та господиню дачі Варвару Михайлівну.
За спогадами старожила Бучі Соколовської О.В. в родині Булгакових панувала надзвичайно дружня атмосфера, чіткий порядок, ніколи не було ніяких сварок. Михайло виділявся серед дітей, його слово було завжди авторитетним для молодших братів і сестер. Світлу і радісну атмосферу в сімї робила мати – Варвара Михайлівна. «Мама, світла королева», - так її називав Михайло Булгаков. Діти її обожнювали, а родичі і друзі дуже любили бувати у Булгакових.
Вдома у них, як у Києві, так і у Бучі завжди жили книги і музика. В родині всі співали і грали на музичних інструментах. Дуже активним було захоплення театром. В кінці кожного літа посвіжілі та зміцнілі дачники перебиралися до Києва.
Щаслива родина Булгакових жила сімейними радощами. В 1906 році Опанас Іванович отримав звання професора академії, а це означало, що майбутнє його дітей було забезпечене.
Однак, розмірений уклад життя Булгакових порушила раптова хвороба Опанаса Івановича, а потім і його передчасна смерть у березні 1907 року. Для родини це стало тяжкою втратою. В 1909 році Михайло Булгаков став студентом медичного факультету Київського університету. В 1913 він одружився з юною Тетяною Лаппа. Велика родина Булгакових як і раніше приїздила на літо до Бучі, і все частіше молоді люди збиралася у садибі М.Мурашка. Молодь захоплювалася футболом, проводила спортивні змагання. Футбольне поле тоді знаходилось на території колишнього інституту скловолокна. Влітку 1914 року, перед самим початком першої світової війни Булгакови знову виїхали в Бучу всією великою сім’єю. Але війна змінила розмірене життя їх родини.

Булгаков Через труднощі того часу Булгакови вже не мали можливості збиратися всією сім’єю у Бучі. У квітні 1918 року сюди приїжджала мама і найменша сестра Льоля, а половину дачі з великою верандою наймала родина Гробинських.
Літо 1918 року було для Булгакових останнім бучанським літом. Взимку 1918 року під час петлюрівщини дача згоріла. Не зберігся і родинний сад. Ніколи більше ця велика, дружна, красива сім’я не збиралася разом у своєму улюбленому родинному гнізді.

На все життя для Михайла Булгакова дитинство і рання юність залишились, за його висловом, як світ безтурботний і безпечальний.

Булгаков Минав час, змінювалось офіційне ставлення до творчості М.Булгакова. І от, нарешті, в 1991 році завдяки міській організації охорони пам’яток і культури, Бучанській селищній раді, численним спонсорам 15 травня 1991 року в день сторіччя від дня народження М.Булгакова по вулиці Артема 57-59, на місці колишньої садиби Булгакових, було відкрито пам’ятний знак.
15 травня 2011 р. у Бучі відбулися урочистості з нагоди святкування 120-річчя з дня народження великого Майстра.
На честь цієї дати в оновленому історико-ландшафтному парку садиби Булгакових на розі вулиць Інститутської (колишньої Артема) та Вокзальної в рамках традиційного Міжнародного театрального фестивалю «Булгаківська весна» відбулося свято. Ініціаторами його проведення стали Міністерство культури та туризму України, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури спільно з Благодійним фондом ім. М.Булгакова (Москва), Київською обласною державною адміністрацією і Бучанською міською радою. Головною подією урочистостей було відкриття пам’ятного знаку Михайлу Булгакову (автор – скульптор Адріан Балог) та закладання фруктового саду на місці майбутнього музею-садиби.


Збанацький

Збанацький Юрій Оліферович —

український письменник, кінодраматург, педагог, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1970), премії ім. Л.Українки (1975), Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського (1959), літературної премії Чувашії ім. М.Сеспеля (1967), заслужений діяч культури Чуваської АРСР.
Герой Радянського Союзу (1944).Нагороджений шістьма орденами, чотирнадцятьма медалями.
Автор багатьох нарисів і статей, оповідань для дітей та дорослих. Твори Ю.Збанацького видавались 155 раз загальним тиражем понад 12 млн. примірників багатьма мовами.

Народився майбутній письменник 1 січня 1914 року на хуторі Борсуків, розташованому на придеснянських луках неподалік від Остра на Чернігівщині в селянській родині. Батько письменника, Олефір Юхимович, учасник першої світової війни, після поранення довго хворів і рано помер. Мати, Євгенія Вікторівна, за своє життя зазнала багато горя, поховала чотирьох маленьких дітей.
Початкову школу хлопчик закінчив у рідному селі. Вчився він старанно. То продовжив навчання у семирічці. Остерська семирічна школа знаходилася за вісімнадцять кілометрів від хутора. Тож під час навчання Юрко жив на найманій квартирі, а на вихідні дні навідувався додому, долаючи пішки вісімнадцятикілометрову відстань. І завжди брав із собою книжки.
Ще у школі, зовсім юним Юрко прилучився до творчості. Одна з його п’єс «Дурні поженилися», яку він написав в сьомому класі, була поставлена на сцені Остерського клубу самодіяльним гуртком.
В 1930 році Юрій Збанацький поступив до Чернігівського педагогічного технікуму. Захоплювався театром та малюванням. З-під його олівця виходили цікаві портрети і в’їдливі карикатури та шаржі.
А доля тим часом турботливо вела Юрія Збанацького службовими сходинками. Восени 1931 року в неповні вісімнадцять років він розпочав свою педагогічну діяльність, а в дев'ятнадцять - став директором неповної середньої школи в селі Косачівка. Перший вірш молодого вчителя з'явився у газеті в 1932 році. Згодом Ю.Збанацький заочно продовжував навчання на мовно-літературному факультеті Ніжинського педінституту. В 1938 році, після закінчення інституту, він очолив Остерський районний відділ народної освіти, а в липні 1940 року був призначений редактором районної газети «Колгоспне життя», де працював до липня 1941. Майбутній письменник постійно удосконалювався у своїх кореспонденціях, писав нариси, вірші, фейлетони.

У свої передвоєнні 26 років Ю.Збанацький був уже цілком зрілою і авторитетною в районі людиною. Тож не випадково, коли полум’я війни докотилося до Дніпра, саме Збанацький отримав завдання залишитися в тилу ворога.

Збанацький Згодом Ю.Збанацький почав створювати на окупованій Чернігівщині підпільні групи, однак невдовзі був заарештований та йому вдалося втікти з тюрми. За це фашисти жорстоко помстилися втікачеві. Саме того дня прийшла до Ю.Збанацького з вузликом сухарів мати. Кинулися шукати бранця, а його немає. На мотоциклах, з собаками влаштували погоню. Втікача не знайшли, а матір у помсту за сина стратили. Згодом ці події лягли в основу автобіографічної повісті Ю.Збанацького «Єдина». Від рук поліцаїв у рідному селі загинув також молодший брат Юрія Збанацького Василь, інвалід з дитинства, якому було лише чотирнадцять років.
Вирвавшись на волю із фашистського полону, Ю.Збанацький повернувся на Остерщину, зв’язався з підпільниками і почав формувати в районі партизанський загін.
Загін був створений восени 1942 року і названий ім’ям М.Щорса. Складався він спочатку з колишніх учнів Ю.О.Збанацького, діяв на території північно-західної частини Чернігівської області, у боях зростав і гартувався, у боях поповнював запаси зброї. У серпні 1943 року загін переріс у могутнє партизанське з’єднання імені Щорса.
У вересні 1943 року партизани з’єднання ім. Щорса зустрічали і супроводжували радянських розвідників, готуючись до визволення. У другій половині вересня в районі сіл Сивки і Навози вони організували переправу для Червоної Армії через Дніпро. Відомо також, що 19 вересня, партизанський загін під керівництвом Ю.Збанацького створив всі передумови, щоб столицю України було визволено.Враховуючи стратегічне значення визволення Києва, воїни, які брали участь в успішному форсуванні Дніпра, були представлені до високих урядових нагород. Саме за цю операцію багато партизанів були нагороджені орденами та медалями. А кільком партизанським командирам, в тому числі і Ю.Збанацькому 4 січня 1944 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Пам'ять про героїчну боротьбу в тилу ворога письменник увіковічив у своїх повістях «Таємниця Соколиного бору», «Лісова красуня», «Ми – не з легенди» та книгах «На все життя», «Над Десною», «Згадаймо, друзі пережите».

Було б прикрою помилкою вважати, що нібито Збанацький вписався в так звані «золоті рамки» системи. «Не оминула гірка доля й мене,— писав письменник,— хоч і не дійшло до тюряги, але морально вдарило оглушливо, мало не смертельно».
Він, людина вельми заслужена, піддався гонінню й переслідуванню. Органи НКВС «пригадали» Ю.Збанацькому перебування у фашистському полоні, викликали на допити, намагалися з’ясувати, як йому вдалося втекти із тюрми і чи не посприяли цьому нацисти. Врятував Збанацького від в’язниці М.Хрущов, який, добре знаючи Юрія Оліферовича, не дав санкції на його арешт.
Син письменника А.Збанацький згадував: «Півтора року батька не брали на жодну роботу. Сім’ю, в якій було четверо малих дітей, він рятував випадковими заробітками. Виручав невеличкий щомісячний продовольчий пайок, який належав Збанацькому як Герою Радянського Союзу. Не залишали в біді і колишні партизани».

Згодом друзі допомогли Ю.Збанацькому влаштуватися викладачем до Київського педагогічного інституту імені М.Горького, де він працював в 1945-1950 роках, а з 1946 по 1949 роки був деканом філологічного факультету.
Працюючи викладачем, Ю.Збанацький кілька років керував літературною студією, яка нині названа на його честь. До студії на той час входили майбутні письменники Леонід Вишеславський, Олександр Підсуха, Євген Кирилюк, Семен Шаховський. Члени літературної студії були першими слухачами творів Ю.Збанацького.
Подальшу свою діяльність Ю.Збанацький присвятив, як і мріяв, літературі. За чотири десятиліття невтомних творчих пошуків Ю.Збанацький створив цілу бібліотеку книг для дітей (понад двадцять) та дорослого читача.

Юрій Збанацький був сповнений новими творчими задумами. Та, на жаль, 25 квітня 1994 року життя його обірвалося. Переступивши поріг свого 80-річчя, він пішов із життя. Поховали письменника у Києві на Байковому кладовищі.

Ворзель в житті Юрія Збанацького

На початку 1950-х років, залюблений у природу Полісся, Ю.Збанацький оселився у Ворзелі по вулиці Першого травня, 20 і пов’язав з ним свої останні роки життя. Саме сюди рвалася його душа від гомінкого, переповненого людьми Києва. Тут він відпочивав і душею, і тілом, сповнювався творчої енергії та наснаги, тут народилася більшість його творів.
Ворзель сподобався Ю.Збанацькому з першого знайомства з ним. Разом з дружиною, гуляючи селищем, видивлялися підходящу будівлю і вирішили купити невеликий дерев’яний будиночок, що самотньо стояв у лісі. Придбана оселя не мала навіть фундаменту і стояла на землі просто на цегляних стовпчиках, дах був вкритий дешевим толем. Ніякого паркану навколо ділянки не було, і всі охочі перетинали її, де кому заманеться. На ділянці з піщаним ґрунтом нічого не росло, крім картоплі, та й то врожай був невеликий.
Ю.Збанацький посадив на ділянці плодовий сад. Це були дерева різних порід і сортів. Плекав яблуні, подаровані Михайлом Стельмахом та Натаном Рибаком, які мали власні дачі в Ірпені. Особливо пишався господар японською айвою, яка була екзотом у цих краях.
Усе життя письменник дбайливо доглядав цей дім, поступово впорядковуючи його і розбудовуючи. У 1963 році побудували велику вітальню, яка була конче необхідна господарю, оскільки до нього часто навідувалися гості: земляки, друзі молодості - колишні партизани, письменники. Дуже товаришував Юрій Оліферович зі своїм сусідом по Ворзелю письменником Юрієм Бедзиком, з яким проводив у бесідах немало годин.
Ворзель став улюбленим місцем відпочинку не лише письменника, а і його чисельної родини. Тут зростали його діти і онуки, а їх було семеро – п’ятеро дівчаток і двоє хлопчиків.

Востаннє Ю.Збанацький відвідав Ворзель 18 квітня 1994 року. Почувався вже недобре. А через тиждень його не стало.

Ворзельський будинок письменника і сьогодні вітає нас теплом минулих літ. Син письменника Анатолій Збанацький писав у спогадах: «Хоча минуло майже десять років, і до нині в цьому будинку все залишено в недоторканості так, як це було при господареві. Незмінним зберігається його робочий кабінет, де народилися його твори, та особисті речі письменника в ньому. Досі весною квітнуть, а восени дають щедрий урожай яблуні, які він посадив і доглядав.» Все у садибі збережено так, як було при Юрієві Оліферовичу, і все нагадує про його більш ніж сорокарічне перебування тут.


Кочур

Кочур Григорій Порфирович —

видатний український поет, перекладач, історик і теоретик художнього перекладу, громадський діяч, лауреат літературної премії ім.М.Рильського(1989) та Національної премії України ім.Т.Шевченка (1995, посмертно) за перекладацьку діяльність. Нагороджений медаллю Наукового товариства імені М.Грушевського.
Перекладав твори письменників трьох континентів, 30 країн світу і 26 століть, від Архілога і Алкмана до наших днів.

Народився Г.П.Кочур 17 листопада 1908 в невеличкому селі Феськівці, нині Менського району на Чернігівщині в селянській родині. Навчався хлопчик у Феськівській семирічці. Після школи майбутній поет-перекладач навчався у місті Мені в Калиській гімназії, яку евакуювали туди під час першої світової війни з польського містечка Калиш. В гімназії Г.Кочур розпочав літературну діяльність: видавав у кількості одного рукописного примірника журнал «Зоря мистецтва», вміщував там своєрідні літературознавчі статті, власні вірші, а також переклади.

Любов до слова привела Г.Кочура на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти (КІНО) – так тоді називали Національний університет імені Тараса Шевченка, де він навчався в 1928-1932 роках. У КІНО, Г.Кочур познайомився зі студенткою того ж факультету Іриною Воронович і незабаром вона стала його дружиною, другом і однодумцем упродовж усього тернистого життя. В університеті Г.Кочур захопився вивченням іноземних мов. Обов’язковою була німецька. Окрім неї він факультативно опанував англійську та французьку, а решту – понад 20 мов – поліглот вивчив самотужки.

Після закінчення університету в 1932-36 роках Г.Кочур вчителював у Молдові. Спочатку у Балтському педтехнікумі, потім у Тираспольському педінституті. Можливо цей переїзд врятував його від репресій 1937 року.
Протягом 1936-1941 років Григорій Кочур завідував кафедрою західної літератури та теорії літератури Вінницького педагогічного інституту. Працював над кандидатською дисертацією, водночас займався творчою працею. Однак, своєї дисертації він так і не захистив, бо розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка перервала викладацьку і творчу діяльність Г.Кочура.

Через хворобу туберкульозу Г.Кочура не взяли до армії. Їхню родину відрядили до Полтавського педагогічного інституту. А через кілька тижнів Полтаву захопили німці. Кочури опинилися на окупованій території і відразу зазнали непоправного горя: померла їхня донька Оксана.
В Полтаві Г.Кочур працював в історичному музеї, який при відступі німці спалили. Це так вплинуло на Григорія Порфировича, що коли прийшла Червона армія, він попросився добровольцем на фронт. Та СМЕРШ не дрімав.
Невдовзі після визволення міста, 3 жовтня 1943 року, Г.Кочура, як «пособника окупантів та українського буржуазного націоналіста», арештували, дружину — теж. Їм дали по 10 років таборів і ще по п’ять років ущемлення в правах.

Кочур Ув’язнення вони відбували у Заполяр’ї - Григорій Порфирович на шахті в Інті Комі АРСР, Ірина Михайлівна - в жіночому таборі в Абезі. Г.Кочур спочатку був шахтарем, а потім - нормувальником на шахтобуді. На цій роботі він намагався хоч якось поліпшити невільниче життя своїх співтабірників: занижував їм норми виробітку, гарантуючи таким чином надійну пайку хліба. Крім того, у таборі Григорій Порфирович за допомогою товаришів по нещастю вивчив грузинську та литовську мови, продовжував вивчення англійської, розпочате ще в інституті.
Закінчення табірного строку Г.Кочура збіглося зі смертю Сталіна. Проте очікувального звільнення не сталося. Кочури ще 5 років мусили жити в Комі АРСР розконвойованими поселенцями.
У 1956 році Г.Кочур почав збирати документи для реабілітації. Нарешті 8 січня 1957 року подружжя Кочурів отримало реабілітаційні документи.

Кочур В 1958 році вони виїхали з Інти і повернулись в Україну. Син Андрій з батьками не бачився понад 10 років. Родина Кочурів возз’єдналася лише в 1962 році в Ірпені під Києвом, де Кочури купили дім. Колишнім в’язням оселятися в Києві було заборонено, тому і випав їх вибір на Ірпінь - все ж ближче до столиці.
В Ірпені, в будиночку по вулиці Баумана, 12 (нині Кочура, 12) Григорій Порфирович радісно поринув у вир літературної праці, активно взявся за перекладацьку й літературознавчу діяльність. Певні умови для творчої праці були вже створені. Адже деякі переклади Г.Кочур надсилав з Інти в Україну, вони потрапляли до друку. Тож у видавництвах його вже знали. До того ж увійшло в «моду» допомагати реабілітованим.

В 1968 році Г.Кочура прийняли до Спілки письменників України. А в 1969 році вийшла з друку його перша збірка вибраних перекладів «Відлуння».
Після смерті М.Рильського (1964) Григорій Кочур став по суті керманичем школи українського художнього перекладу. Він став творцем неформальної перекладацької школи, так званого «Ірпінського університету», для літературної молоді 1960-70-х років, серед яких були В.Стус, І.Дзюба, І.Драч, Л.Костенко, десятки інших.

Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції 1965 року Г.Кочур був у числі 139 діячів науки й культури, які підписали протестний «лист 139» на захист своїх друзів. А на початку 1970-х років Г.Кочур вдруге потрапив під колеса тоталітарної системи. Щоб морально знищити Г.Кочура, в 1973 році його виключили із Спілки письменників. В 1985 році з переживань померла Ірина Михайлівна, вірний супутник Григорія Порфировича і його незмінний секретар. Але й за цих обставин Майстер не переставав трудитися.

Зі змінами у суспільно-політичному житті країни слабшав поступово і цензурний тиск. Останні роки життя стали роками надзвичайно плідного творчого злету Г.Кочура. Напередодні 80-літнього ювілею, в 1988 році його було поновлено у Спілці письменників. Прийшло і запізніле визнання.
Наступного, 1989 року Г.Кочур отримав премію імені М.Рильського як перекладач. В 1991 році його було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, а згодом вшановано почесною медаллю імені М.Грушевського.
В 1991-1992 роках Г.Кочур вперше отримав можливість побувати за кордоном, виступати на конференціях в США, Польщі і Чехії.
В ці роки відбулася ще одна приємна подія. В 1989 році побачила світ перша невелика збірка оригінальних поезій 81-річного митця «Інтинський зошит. Вірші 1945-1958 рр.» - одна з великих сторінок нашої «невольничої музи» найвищого інтелектуального рівня.
В 1991 році з’явилася збірка вибраних перекладів Г.Кочура «Друге відлуння», яка включає переклади 130 авторів із 28 мов і 33 літератур. А в часі це — 27 століть, починаючи зі стародавніх греків.
За книгу «Друге відлуння» Г.Кочур в 1995 році був удостоєний Національної премії імені Т.Шевченка, на жаль посмертно.

Григорій Порфирович не був тим, кого називають нині «зіркою». Не сипав афоризмами, не робив ефектних вчинків. Говорив тихо, був на вигляд сухим педантом. Однак за півхвилини підкоряв будь-яку аудиторію. Г.Кочур вів перекладацьку студію в Київському будинку літераторів, працював над перекладами, складав плани на майбутнє.

Та, на жаль, 15 грудня 1994 року на 87 році життя його серце перестало битися. Поховали поета в Ірпені.


Паламарчук

Паламарчук Дмитро Хомович –

перекладач і поет, лауреат премії ім.Рильського.

Дмитро Паламарчук народився 16 серпня 1914 року в селі Івангороді Христинівського району Черкаської області. Його батько, Хома Паламарчук, самотужки вивчився на агронома, зібрав хорошу бібліотеку. Він захоплювався філософією, історією, античним мистецтвом. Але в 1937 році його розстріляли в Уманській тюрмі як «ворога народу».
Саме від батька взяв Дмитро Хомович тягу до знань. Ще навчаючись у Краснопільській семирічці, він, начитавшись творів О.Олеся, почав писати вірші, а під впливом творів В.Винниченка – прозові твори. Після закінчення школи працював рік у колгоспі. Згодом навчався в Одесі, спочатку в художньому технікумі, а потім на літературному факультеті педагогічного інституту, де вже ходив у літераторах-початківцях, малював, збирав старі книжки, друкував у газеті «Чорноморська комуна» статті з української літератури.

В 1940 році Д.Паламарчука мобілізували до армії, де він потрапив у Харківську військову танкову школу з підготовки молодшого офіцерського складу. З перших днів війни брав участь у боях проти німецько-фашистських загарбників. Разом з танковою бригадою опинився в оточенні і, контужений, потрапив у полон.
З полону Д.Паламарчук втік. Перебував у місті Первомайську, де, надивившись на «новий» німецький порядок, увійшов у контакт з націоналістичним підпіллям - поширював листівки та інші агітаційні матеріали. Невдовзі був заарештований румунською сигуранцею, звідки його викупили побратими по ОУН. Але на слід цієї підпільної організації натрапило гестапо: усіх учасників заарештували і відправили в Кіровоградську тюрму, звідки Паламарчуку єдиному вдалося врятуватися. Допоміг йому в цьому німець Еммануїл Гельфріх, з яким Дмитро Хомович навчався в Одесі перед війною.
Д.Паламарчук пішки дістався до Івангорода. Тут отримав нове завдання проводу ОУН: передислокуватися в район активних бойових дій. Дмитро Хомович опинився на Волині, в районі Дерманя на батьківщині Уласа Самчука. Працював у пропагандистському відділі: писав нариси, гасла, пісні. Був секретарем на з’їзді поневолених народів Азії та Східної Європи, де зафіксував усі виступи представників різних націй.

Навесні 1940 року в районі Дерманських хуторів радянська фронтова частина заарештувала Д.Х.Паламарчука. Йому повезло, що це були не мгбісти, які могли розстріляти на місці. Слідство тривало майже рік. В результаті він дістав десять років таборів суворого режиму. Відбував ув’язнення спершу в Київській колонії, а з 1948 року – в Інті, Комі АРСР. Працював на шахті. Саме в таборі він оволодів кількома іноземними мовами. Французької мови він вчився в колишнього німецького посла в Італії, англійської – в онука цукрозаводчика і мецената Миколи Терещенка. Під впливом Г.Кочура розпочав у таборі свою перекладацьку діяльність. В Інті Григорій Порфирович написав «табірні терцини» і присвятив їх Паламарчукові. Цей вірш так і зветься «Перекладач»:

Паламарчук В 1954 Д.Паламарчука звільнили, але без права повернення на Україну. Дмитро Хомович залишився в Інті на поселенні. Працював на деревообробному комбінаті. В Інті він познайомився, а згодом одружився з красивою дівчиною Валентиною Старік. Д.Паламарчук удвох з Г.Кочуром побудували собі хатину у шахтарському селищі, працювали, займалися перекладами.
В 1960 році Д.Паламарчуку дозволили повернутися на Україну. Дмитро Хомович з родиною спочатку оселився у місті Богуславі у батьків дружини, а згодом, завдяки М.Рильському, переїхав до Ірпеня, де мешкав його табірний побратим Григорій Порфирович Кочур з родиною, так як у Києві їм жити заборонялося. Проживав Д.Паламарчук по вулиці Східній, 43.
В нашому місті почалося нове письменницьке життя Дмитра Хомовича. Дякуючи Максиму Рильському, Григорію Кочуру, Володимиру Сосюрі, він одержував замовлення на поетичні переклади. З-під його пера вийшли переклади творів Ю.Тувіма, А.Міцкевича, Л. де Ліля, Ж.Бодлера, Ф.Петрарки, Байрона, О.Блока, В.Брюсова, С.Єсеніна, М.Танка, Я.Купали, Я.Коласа та ін.

В 1966 році в серії «Перлини світової лірики» в чудових перекладах Д.Паламарчука з’явились «Сонети» В.Шекспіра. Пізніше його переклади сонетів Шекспіра були відзначені у Англії.
Крім поетичного, значний і прозовий перекладацький доробок Д.Х.Паламарчука. Це, зокрема, твори Ж.Верна, Г.Уелса, Г.Флобера, Д.Моріака, А.Франса, О.Бальзака та ін.
В 1990 році за кращий художній переклад творів світової літератури Дмитрові Паламарчуку було присуджено премію ім. М.Рильського.
Напружено працюючи над перекладами, Дмитро Хомович власних віршів майже не писав. Лише коли Україна проголосила Незалежність, знову звернувся до поезії. В його віршах – спогади дитинства, біль за Україну, за рідний народ, викриття шовіністів, які зазіхають на Україну. Власні вірші поета вперше були опубліковані в сьомому номері журналу «Дніпро» за 1991 рік. В 1995 році з’явилася книга його вибраних поезій та перекладів «Подзвіння».
Працював Д.Х.Паламарчук напружено до останніх днів життя. Його серце зупинилося 15 листопада 1998 року на 84 році життя. Похований в Ірпені.

З метою увічнення пам’яті славетного земляка в 2002 році в нашому місті частина вулиці Східної (від вул. Шевченка до вул. Грибоєдова) була перейменована на честь Дмитра Паламарчука. А 19 вересня 2009 року під час святкування Дня міста Ірпеня на будинку, де жив і працював поет і перекладач, було встановлено меморіальну дошку.


Підмогильний

Підмогильний Валер'ян Петрович –

видатний письменник і талановитий перекладач, одна з найколоритніших постатей української літератури двадцятих років.

Народився 1901 року в селі Чаплі на Катеринославщині в селянській родині. Після закінчення церковно-парафіяльної школи з 1910 по 1918 р. вчився в Катеринославському Першому реальному училищі. Восени того ж року вступив на математичний факультет Катеринославського університету. Однак, через матеріальну скруту навчання залишив і взимку 1919-го перейшов до відділу народної освіти міста Катеринослва, де працював секретарем секції художньої пропаганди. Одночасно вчителював, викладав математику. В 1920 році був відряджений до Павлограда у відділ народної освіти, де пробув до половини 1921 року.
В Катеринославі вийшла перша книжка В.Підмогильного під назвою «Твори, том 1». Отже, Валер'ян Підмогильний заявив про себе як письменник у досить ранньому віці – у 17 років.
В 1921 році В.Підмогильний переїхав з Павлограда до Києва, працював близько двох місяців бібліографом у Книжковій палаті, потім, рятуючись від голоду, оселився у Ворзелі. В ці роки вийшли друком його твори «Остап Шептала», «Собака» та деякі інші. Відірваність від літературного життя стало в 1923 році причиною повернення В.Підмогильного до Києва.

В Києві В.Підмогильний працював у видавництві «Книгоспілка», також в редакції журналу «Життя й Революція» - одного з найсолідніших тодішніх часописів. В цей період в часописах і колективних збірках друкуються його твори: «В епідемічному бараці», «Військовий літун», «Історія пані Ївги». Окремими виданнями вийшла повість «Третя революція» та оповідання «Син». Усі ці твори ввійшли до найповнішої збірки письменника «Проблема хліба» (1927).
В кінці 20-х років загальна атмосфера ставала все більш гнітючою. Почалися сумнозвісні події із процесом так званої «Спілки визволення України», сфабриковані органами ДПУ, спрямовані проти української інтелігенції.
В.Підмогильний змушений був у грудні 1929 року переїхати з Києва до тодішньої столиці України - Харкова, де оселився з родиною в будинку «Слово». З вересня 1932 по квітень 1933 року він працював у видавництві «Рух» консультантом із зарубіжної літератури. Але, в основному, письменник інтенсивно перекладав: видав двотомник творів Дідро, трактат Карла Гельвеція «Про людину», брав активну участь у виданні 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника А.Франса. Його визнали одним із найталановитіших перекладачів зарубіжної літератури 20-30-х років.
Після видання роману «Місто» В.Підмогильний все частіше почав зазнавати нападок критиків. В 1930 роман був опублікований в Москві у перекладі російською мовою в серії «Творчество народов СССР», і хоч мав успіх, офіційною критикою був сприйнятий з роздратуванням. Згодом його записали в «реакційні» і заборонили. Проти В.Підмогильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він пробував довести свою правоту, пояснював, давав відповіді на анкети, але все даремно — надходили часи важкі й понурі. Його твори майже не друкувались. А після вбивчої рецензії в газеті «Правда» книги письменника більше не виходили.

8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом тридцятитрьохрічного письменника заарештували. Йому інкримінували «участь у роботі терористичної організації». За вироком Верховного суду СРСР в кінці березня 1935 року В.Підмогильний був засуджений на десять років позбавлення волі і відправлений до Соловецького табору суворого режиму, де йому довелося пробути три роки в ізольованій камері.
В жахливих табірних умовах В.Підмогильний змушував себе працювати: читав, перекладав, писав нові оповідання і навіть романи, що допомагало витримувати важку самотність. Останній лист В.Підмогильного з Соловків датується 2 червня 1937 року.
Офіційна дата смерті письменника - 19 грудня 1941 року. А розстріляли його 3 листопада 1937 року разом з великою групою української інтелігенції під Сандармохом (Карелія).

В 1956 році В.П.Підмогильний був посмертно реабілітований. Але довгі десятиліття творчість письменника була під забороною, як і саме його ім’я.

Ворзельський період життя В.Підмогильного

ПідмогильнийУ Ворзелі В.Підмогильний оселився в 1921 році. Працював вчителем української мови та політосвіти у трудовій школі. Квартирував у будинку Портнових по вулиці Великого Жовтня, 56. Саме тут до нього приходить велике кохання до дочки місцевого священника, актриси Київського українського музично-драматичного театру Катерини Червінської. Усіх дивувала їхня закоханість, адже вони були зовсім різними: вона – жвава і граціозна, а він – мрійливий і зосереджений. Згодом вони одружилися, а через рік у подружжя народився син Роман. В цей час молода родина проживала у будинку батьків Катерини по вулиці Великого Жовтня, 33, який зберігся до наших днів. Відомо, що у Ворзель в гості до Валер’яна Петровича приїздив його батько і раптово помер. Поховали його на місцевому кладовищі, проте місцезнаходження могили невідоме.
Безпосередньо у Ворзелі В.Підмогильний написав оповідання «Іван Босий» та «Проблема хліба».
А восени 1923 року родина Підмогильних переїхала до Києва.

Нинішній Ворзель свято зберігає пам’ять про визначного українського письменника Валер’яна Петровича Підмогильного. У жовтні 1993 року тут створено шкільний літературний музей письменника «Світлиця Валер’яна Підмогильного». В музеї можна переглянути унікальні фотографії, документи, публікації про видатного митця, дослідження його творчості.
До 100-літнього ювілею письменника в червні 2001 року поряд з парадним входом у школу було відкрито меморіальну дошку з написом: «В нашій школі з 1921 по 1923 роки вчителював письменник В.Підмогильний».


Рибак

Рибак Натан Самійлович –

український письменник, громадський і політичний діяч, лауреат Державної премії СРСР (1950).Нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступенів, Жовтневої Революції, Трудового Червоного прапора (двома), Червоної Зірки, медалями.

Народився Натан Самійлович Рибак в селі Іванівка Новомиргородського (тепер Новоархангельського) району Кіровоградської області 3 січня 1913 року в сім’ї поміщицького управителя Самійла Рибака. Родина Рибаків жила заможно. За національністю Н. Рибак був євреєм, що скоро стало причиною його розлуки з рідним краєм. У 1921 році з'явились бандитські угрупування, які грабували і вбивали євреїв серед білого дня. Рятуючись від бандитів, родина Самійла Рибака змушена була покинути рідну домівку. Спочатку вони виїхали до Петроострова, а через короткий час переїхали до Шепетівки. Тут минали дитячі і юнацькі роки майбутнього письменника. Тут він закінчив семирічну школу, а потім продовжував навчання у фабрично-заводській школі при Шепетівській цукроварні (згодом - фабрично-заводський технікум). Школа готувала технологів та хіміків для цукрових заводів. Натан Рибак був одним з кращих учнів хімічного відділу, відзначався високою активністю в громадському житті школи. Саме на цей період припадають перші його літературні спроби.

У 1931 році в київській газеті «Пролетарська правда» було опубліковане перше оповідання молодого автора «Дорогами змагань». Після закінчення профшколи сповнений надій і сподівань Натан Рибак поїхав до Києва. Він вирішив стати інженером тому вступив до Київського хіміко-технологічного інституту.В інституті юнак гарно навчався, саме тут Н.Рибак зробив свій вибір. Він зрозумів, що літературна творчість - це справа його життя.

Згодом вийшла і перша його збірка оповідань під однойменною назвою. У журналі «Червоний шлях» була опублікована на неї доброзичлива рецензія. Окрилений успіхом, молодий письменник продовжував писати.

В 1934 році Натана Рибака прийняли до Спілки письменників СРСР.

В 1935 році Натан Рибак уже завідував відділом літератури і мистецтва в редакції газети «Комсомолець України» в Києві. Йому на той час було всього 22 роки, але ніхто не вважав його молодим письменником. Він активно виступав і в газеті, і на комсомольських зборах. Та, головне, був автором цілої низки поетичних і прозових творів. Писати він почав у сімнадцять років. А у двадцять - уже засів за свій перший роман «Гармати жерлами на схід» (1934).

Далі був постійний творчий неспокій. У 26 років Натан Рибак був автором роману «Помилка Оноре де Бальзака», у 35 – «Переяславської ради».

Ще в тридцятирічному віці він увійшов до рангу «маститих», а скоро став провідним прозаїком, якого знали не лише в нашій країні, а і за її межами.

На початку Великої Вітчизняної війни 1941-45рр. Н.Рибак виїхав до Уфи. Там він працював у евакуйованому з Києва видавництві Спілки письменників України, а з початку 1943 року майор Н.Рибак перебував у лавах діючої армії як військовий кореспондент центральної газети Військово-Повітряних сил «Сталінський сокіл».

Після війни Н.Рибак повернувся у зруйнований Київ.

Натан Рибак - відомий український письменник, визнаний не лише в Україні, а й далеко за її межами, майстер з оригінальною манерою письма, в якій виразно поєднались реалістична конкретність та лірико-романтичний пафос.

За роман-трилогію “Час сподівань і звершень» автор був удостоєний премії Радянського Комітету захисту миру – медалі «Борець за мир».

Чимало сил Н.Рибак віддав журналістській роботі, виступав як публіцист. Крім того, він автор п’єси «Лавина» (1971) та збірки оповідань для дітей «Що сталося в останню хвилину» (1971). Творчість Натана Рибака - багатогранна і різнопланова. Але все в ній підпорядковано одній меті - служінню своєму народові. До останнього подиху письменник був вірний своєму кредо.

Його літературна творчість обірвалась несподівано, разом з його життям. 11 вересня 1978 року Натан Рибак загинув в автомобільній катастрофі. Похований на Байковому кладовиші. В Києві на будинку письменників Роліт, де він мешкав, встановлено пам’ятну дошку.

Ірпінський період життя та творчості

Ірпінь займав у житті та творчості Натана Рибака значне місце. Тут він проживав по вулиці Жовтневій, 102 понад двадцять років – з середини 50-х років по 1978 рік. Саме в Ірпені письменник створював свої визначні твори «Переяславська рада», «Час сподівань і звершень», «Солдати без мундирів».

У Натана Рибака було багато друзів. Та одними із найближчих були О.Корнійчук, В.Василевська, М.Бажан.

Письменник А.Хорунжий, який був сусідом Н.Рибака в Ірпені, у своїх спогадах писав: «...Тут, на Жовтневій, в одному з будинків за високими осокорами багато літ проживав Натан Самійлович Рибак. Тут прозаїк написав кілька визначних для нашої літератури творів. Доріжка стелеться понад огорожею, поміж кущами смородини, оминає яблуні. Вона оббігає садибу, творячи прямокутник. Призначена ж, звісно, для перерв, коли на веранді замовкає друкарська машинка, що цілими днями змагається з невтомними дятлами, і для тих годин, коли під осокорами озвуться дружні, привітні голоси друзів, приятелів, гостей із далекого краю... Праця в тихому закутку, перепочинок, прогулянка – і знову робочий стіл. Не було більшого щастя для письменника. А втім – громадський обов’язок, веління серця щоразу відривали його від столу й кликали в далекі мандри...».


Рильський

Рильський Максим Тадейович –

видатний український поет, перекладач, вчений, лауреат Ленінської премії (1960), двічі лауреат Державної премії СРСР (1943, 1950), автор більш як тридцяти збірок віршів, а також літературознавчих та літературно-критичних праць і досліджень. Нагороджений орденами Леніна (трьома), Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки і медалями. Був академіком АН УРСР (з 1943) та АН СРСР (з 1958). Працював директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР ( 1944-1964).

Народився М.Т.Рильський 19 березня 1895 року в місті Києві, по вул.Тарасівській, в сім’ї українського культурно-освітнього діяча і етнографа, дворянина Тадея Розеславовича Рильського.

В родині, з одного боку, були глибокі народні корені, свято шанувались українські традиції і звичаї, а з другого - панувала високоінтелектуальна атмосфера, любов до книги, музики, мистецтва. Чи не тому хлопець уже в сім років написав свій перший вірш «Прошак». До 13-літнього віку М.Рильський учився вдома. З 1908 по 1915 рр. М.Рильський навчався в Києві в приватній гімназії В.П.Науменка, куди поступив, завдяки гарній домашній підготовці, відразу до третього класу. Майбутній поет захоплювався театром, музикою, любов до якої проніс через усе життя, хоч і не став професійним музикантом. В гімназії М.Рильський почав писати свої вірші. Він прийшов у літературу 15-річним гімназистом зі своєю першою збіркою «На білих островах» (1910). Дебют молодого автора був помічений, у віршах відчувався неабиякий талант, який звернула увагу Леся Українка, пророкуючи юному Рильському роль свого поетичного спадкоємця. В наступній книжці віршів «Під осінніми зорями» (1918) з’явилися справжні поетичні шедеври, один із яких – вірш «На білу гречку впали роси».

Після закінчення гімназії в 1915 році М.Рильський, за бажанням матері, стає студентом медичного факультету Київського університету. Однак, через три роки він переходить на історико-філологічний факультет до Українського народного університету, створеного на громадських засадах. Та закінчити університет він, на жаль, так і не зміг у зв’язку з революцією і громадянською війною.
З 1919 по 1923 рр. М.Рильський спочатку вчителював у сільській школі у Сквирі на Київщині, а потім завідував школою та викладав українську мову та літературу на Житомирщині у рідній Романівці. Восени 1923 року поет залишає Романівку і переїздить до Києва. Тут він протягом шести років, до 1929 р., викладає українську мову та літературу в 2-й залізничній трудовій школі, що містилась тоді недалеко від вокзалу. Один рік він читав лекції з мови та літератури на робітничому факультеті Київського університету, а пізніше, в 1931-1932 рр., - в Українському інституті лінгвістичної освіти. Але хоч педагогічна праця забирала багато часу, основною його професією стає література, поезія - саме в ці роки він і визначається як справжній професійний письменник.

В 1926 році Максим Рильський одружився з вчителькою Катериною Миколаївною Паткевич, яка протягом тридцяти років була йому коханою дружиною і вірною подругою і порадницею.

М.Рильський разом з однодумцями М.Зеровим, Б.Филиповичем, М.Драй-Хмарою та іншими об’єдналися в гурт «П’ятірне гроно неокласиків». Приналежність до цього гурту в 1931 році стала однією із причин арешту М.Рильського. Його оголосили ворогом народу, непролетарським письменником і засудили на 10 років Соловків. Однак, через півроку його було звільнено за відсутністю даних по звинуваченню. М.Рильський пішов на співпрацю з владою. Він писав пісні про Сталіна, щоб зберегти своє життя і створити безсмертні шедеври (збірки «Київ» (1935), «Україна (1938), «Збір винограду» (1940) та ін.). Його товариші-неокласики Д.Загул, М.Драй-Хмара, М.Зеров, П.Филипович були репресовані й загинули в концтаборах.

В 1932 році вийшла збірка М.Рильського «Знак терезів», в якій відчувається перелом у свідомості поета. У збірці переважали вірші по уславленню нової доби. Але високе мистецтво часто перемагало, і тоді з’являлися справжні поетичні перлини, які пережили поета.
У 1934 році М.Рильський був прийнятий до Спілки письменників, брав участь у всіх з’їздах письменників. З 1929 по 1935 рік завідував літературною частиною оперного театру. З 1942 року до кінця днів працював директором інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук. З 1941 по 1945 роки керував Спілкою письменників України. Вибраний дійсним членом Академії наук.

Рильський В роки Великої Вітчизняної війни, перебуваючи еміграції в Уфі, М.Рильський виступав на антифашистських мітингах і зборах, читав свої твори по радіо, виїздив на фронт. В повоєнні роки М.Рильський працював як науковець, перекладач, дослідник творчості Т.Шевченка, А.Міцкевича. Як авторитетний учений брав участь у підготовці та виданні праць загальнонаціональної культурної ваги.

Ірпінський період життя і творчості М.Рильського:

Життя М.Рильського тісно було пов’язане з Ірпенем. Ще наприкінці 20-х років ХХ ст. він разом з дружиною та старшим сином Жоржем винаймав кімнату в Ірпені, і родина проживала тут ціле літо, не раз приїздив до Ірпінського будинку творчості письменників.
Будиночок, який збирався придбати М.Рильський, був ще незакінчений, з недобудованою верандою. Грунт на садибі – суцільний пісок, росло лише кілька фруктових дерев. Максим Тадейович доклав чимало зусиль до того, щоб перетворити свою ділянку на справжній сад. Особливою гордістю М.Рильського були викохані ним троянди і полуниці. Не раз він згадував їх у віршах.
На ірпінській дачі М.Рильський мав можливість для спокійної творчої праці у будь-яку пору року. Наше місто було для поета особливим джерелом натхнення. Це відчувається в усіх його творах «ірпінського» періоду («Молодий садок», «Ніч колихала так ласкаво…», «Димом котиться весна», «Медитації», «Три ідилії», «В бідне серце моє закрадається вечір покволом» та ін.).
Ідилічне перебування на дачі в Ірпені перервала війна. Під час війни, опинившись в Уфі, а згодом переїхавши до Москви, Максим Тадейович довго нічого не знав про долю ірпінського будиночка. Тільки десь восени 1943 року, перебуваючи з родиною в Москві, Максим Тадейович дізнався від старшого сина Жоржа, який приїхав до них з фронту в короткочасну відпустку, що його будиночок уцілів, тільки в ньому в роки окупації знаходилася місцева поліція. Факт цей болісно вразив письменника, і через рік, у 1944 році він написав вірш «Напис».

В моїм будиночку, в зеленім Ірпені,
Була поліція. Запроданці брудні
Творили над людьми нелюдську тут розправу.
Все глибше грузнучи в липучу твань криваву.

РильськийРодина Рильських повернулася до Києва 16 квітня 1944 року. Почався період «освоєння» розграбованої німцями міської квартири і, звичайно, Ірпеня. Ірпінський будиночок війна не зачепила, але з речей, залишених там, нічого не збереглося. Лише згодом віднайшовся рояль.
Добиратися до Ірпеня тоді було дуже важко, дороги в роки війни були розбиті. Відразу після війни М.Рильський з родиною їздив в Ірпінь переважно поїздом. Поїзди ходили без розкладу і інколи подорож до Ірпеня тривала декілька годин.
Весною 1951 року, закінчивши спорудження двоповерхового будинку в Голосієві, родина М.Рильського виїхала з Ірпеня. Розрослася сім’я, і ірпінський будиночок став тісним. Крім того, у поета було гірке відчуття від усвідомлення того, що його дачу спаплюжили фашисти. Однак, до кінця свого життя М.Рильський згадував Ірпінь і сумував за ним. Так скінчився «ірпінський» період життя не тільки М.Рильського, а і всієї родини.
На голосіївській дачі письменник провів останні тринадцять років життя. Зломлений тяжкою хворобою, він працював до останніх днів, іноді навіть втрачаючи свідомість від болю. В цьому будинку 24 липня 1964 року, не доживши року до свого семидесятиліття, Максим Рильський відійшов у вічність.
В останню путь поета проводжали його улюбленою піснею «Забіліли сніги». Поховали його на Байковому кладовищі.

З метою увічнення пам’яті великого сина українського народу в Києві вулиця Радянська, на якій він жив і працював протягом 1951-1964 рр., перейменована на його честь. В Ірпені в 1982 році вулиця Гутенберга та провулок Гутенберга були перейменовані на вулицю Рильського та провулок Рильського.


Стельмах

Стельмах Михайло Панасович -

видатний український поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і сценарист, який своїми творами підніс рідне слово до високих вершин в українському письменстві ХХ століття. Член Спілки письменників України, лауреатом Державної премії СРСР (1951), Ленінської премії (1961), а також Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1981).

Народився майбутній письменник 24 травня 1912 р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба. Тут, серед мальовничої природи Прибужжя, в рідному селі минали дитячі і юнацькі роки майбутнього письменника.
Мати М.Стельмаха, Ганна Іванівна, добра, ласкава і невтомна трудівниця, перша пробудила в дитячому серці любов до навколишньої природи. Великий вплив на формування малого Михайла мали також батько, Панас Дем’янович, дід Дем’ян, колишній кріпак, та бабуся, яку він дуже любив. З дитячих років Михайлик звик працювати. Він орав і сіяв, жав і косив. Пізніше допомагав батькові теслярувати і стельмахувати. Він швидко, самотужки навчився читати. Найбільше захоплювали його дві книжки – «Кобзар» Тараса Шевченка та «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. В 1921 році майбутній письменник пішов відразу до другого класу початкової школи. По закінченні сільської школи Стельмах навчався в школі колгоспної молоді.
В 1928 році М.Стельмах став студентом Вінницького педтехнікуму. Вчився на відмінно. На той час юнак був уже автором багатьох заміток, нарисів, фейлетонів, які друкувались в обласній газеті.
Після закінчення педтехнікуму навчався у Вінницькому педагогічному інституті на мовно-літературному факультеті. Був членом Вінницької літературній студі.
Після закінчення інституту в 1933 році М.Стельмах вчителював дві зими на Вінничині. З 1935 і до 1939 року вчителював у селах на Київщині - спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки Броварського району.

Перші поетичні спроби М.Стельмаха припадають десь на 1936 рік. В літературу М.Стельмах ввійшов як поет-лірик. В 1940 році його прийняли до Спілки письменників України. Радісною, хвилюючою подією в житті письменника став вихід у світ 1941 року, перед війною, з благословення М.Рильського, першої його збірки поезій «Добрий ранок». Редактором її був А.Малишко. Та радість невдовзі потьмарилася страшним всенародним горем - війна!...
Велику Вітчизняну війну М.Стельмах зустрів в Білорусії, під Полоцьком, рядовим артилеристом-зв’язківцем. У жорстоких і кривавих боях М.Стельмах був двічі тяжко поранений. Після другого поранення Стельмах служив у караульній роті в Уфі. В 1944 році його хотіли комісувати, але він повернувся на фронт – уже не в якості артилериста, а як спеціальний кореспондент газети І Українського фронту «За честь Батьківщини».
Під час війни у Воронежі та Уфі під редакцією М. Рильського вийшли дві збірки фронтових віршів М.Стельмаха «Провесінь» та «За ясні зорі» (1942), а в 1943 році в Уфі побачила світ книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського, яка засвідчила офіційне народження Стельмаха-прозаїка.
Разом з військами Радянської Армії поет-воїн Михайло Стельмах пройшов Польщу, Чехословаччину, Австрію і закінчив війну на німецькій землі, а після закінчення Великої Вітчизняної війни М.А.Стельмах повернувся на Україну.

З 1945 по 1953 рік, на запрошення Максима Рильського, письменник працював на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР. У післявоєнні роки М. Стельмах досить плідно виступав у різних жанрах літератури - писав вірші і романи, п'єси і кіносценарії, повісті і статті, видає кілька поетичних збірок: «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968). Особливо мистецький талант письменника розцвів у прозі. У 1949–1951 роках побачили світ дві його книги – «На нашій землі» і «Великі перелоги». Об’єднавши їх в один твір, письменник дав назву романові «Велика рідня» (1951), за який його відзначили Державною премією СРСР (1951). За трилогію «Хліб і сіль», «Кров людська – не водиця» і «Велика рідня» він був удостоєний Ленінської премії (1961), а за роман «Чотири броди» - Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1981). Окремо слід сказати про збірки поезій для маленького читача. М.Стельмах любив дітей і писав для них цікаві вірші, які так подобалися і дошкільнятам і школярам. Кілька поколінь українців зачитувалися творами М.Стельмаха, які виходили мільйонними накладами. Твори Стельмаха перекладені 43 мовами світу.
А ще Михайло Стельмах був сміливою людиною. Мабуть тільки він міг написати в 1973 році некролог у київській пресі пам'яті українського поета, в'язня ГУЛАГУ СРСР Олеся Журбу.

Поет у прозі — так можна і сьогодні сказати про неперевершеного майстра слова Михайла Стельмаха. Помер письменник 27 вересня 1983 р.Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Ірпінський період в житті М.Стельмаха

Стельмах Життєва і творча біографія М.Стельмаха була тісно пов’язана з Ірпенем. Останні роки свого життя письменник проживав на ірпінській дачі по вулиці Жовтневій, 85 з початку 50-х років до 1983 року.

Невістка письменника Людмила Вікторівна Стельмах у своїй книзі спогадів «Мій кіт за тобою скучив» згадує: «Більшість часу Михайло Панасович проводив за містом, в Ірпенi. У 50–х роках він туди перевіз батьків з села. Вони вже були старенькі, а в місто, до Києва не хотіли. А в Ірпені Михайлові Панасовичу виділили діляночку, і він побудував будинок для батьків, без витребеньок, але дуже зручний. Батько невдовзі помер, а Стельмах більшість часу проводив там, з мамою — він був прекрасним сином. В Ірпені йому добре працювалося...».
Уже тяжко хворий М.Стельмах думав про майбутнє свого саду. І коли дружина Леся Анатоліївна зважала на його недугу, він відповідав: «Е ні, народ каже по-іншому: «Вмирати вмирай, а жито сій!».
В Ірпені письменник плідно творив. Тут він написав багато творів, зокрема, останній свій роман «Чотири броди».

Зараз у ірпінському будинку М.Стельмаха проживає його син Дмитро.
З метою увічнення пам’яті видатного письменника в Ірпені в 1986 році рішенням Ірпінського міськвиконкому вулиця І-а лінія була перейменована на вулицю Стельмаха.


Хорунжий

Хорунжий Анатолій Мефодійович -

український письменник. За участь у бойових операціях А.Хорунжий був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки (двома), Вітчизняної війни 2-го ступеня (двома), «Знак Пошани» (двома), а також медалями та Почесними Грамотами.

Народився Анатолій Хорунжий 5 листопада 1915 року в селі Маломихайлівка Васильківського району на Дніпропетровщині в селянській родині. Батьки згодом переселилися на хутір Таранове, де і провів майбутній письменник шкільні роки. Рано став допомагати батькові орати, сіяти, копати.

Першими самостійними кроками в житті А.Хорунжого було навчання в ФЗУ в місті Дніпропетровську, а згодом – нелегка праця арматурника на заводі ім. К.Лібкнехта в Нижньодніпровську. Вже тоді був членом заводської літературної групи, писав вірші й оповідання.

Через деякий час А.Хорунжий повернувся на село, до свого району. Був секретарем комсомольської організації села Дебальцеве й одночасно заступником голови правління колгоспу «Весела долина» Васильківського району, а згодом - інструктором райкому комсомолу. З 1933 по 1935 роки А.Хорунжий співпрацював у районній газеті «Колгоспник Васильківщини».

Бажання здобути вищу освіту привело майбутнього письменника в Харківський інститут журналістики, де він навчався з 1935 по 1938 роки. Саме в цей час А.Хорунжий почав друкувати свої перші літературні спроби в періодичній пресі. Після закінчення інституту працював в Києві в редакції газети «Комуніст».

Велика Вітчизняна війна вписала в біографію майбутнього письменника свої героїчні сторінки. Капітану Хорунжому довелося пройти важкими фронтовими дорогами від Сталінграда до Берліна.

А.Хорунжий був фронтовим кореспондентом газет «За честь Родины», «За честь Батьківщини», «Крылья победы», журналістом переднього краю. Його фронтові нариси і зарисовки друкувалися на сторінках газет Воронезького фронту і Другої повітряної армії. Він брав участь у бойових операціях, як стрілець-радист в екіпажі бомбардувальника, за що був нагороджений орденами та меділями.

Після війни А.М.Хорунжий повернувся на батьківщину, працював в Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича, потім читав лекції перед жителями найвіддаленіших куточків Буковини, виїжджав у тривалі журналістські відрядження.

У 1949 році письменник видав свою першу збірку «Буковинські оповідання», яка поставила його в ряди молодих українських прозаїків, що влилися в Спілку письменників у післявоєнні роки. З 1950 року А.Хорунжий жив у Києві. Працював в редакціях газет, журналів «Дніпро», «Вітчизна», директором Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, редактором газети «Літературна Україна», секретарем правління Київської організації СПУ. Одночасно займався літературною діяльністю.

Вивчаючи життя своїх героїв, письменник часто виїздив у творчі відрядження. Поїздки по Україні принесли йому книжки нарисів та оповідань «Літа молодії» (1952), «Весняний дощ» (1954), «Незабутні весни» (1959). Особливо дорогим твором, до якого А.Хорунжий повертався не раз і не двічі, стала повість «Весняний дощ». Після знайомства з краєм цілинних земель було написано нарис «На цілинних землях» (1954), книжку оповідань «Вечірня дорога» (1956) та повість «Ковила».

Життя і літературна праця А.Хорунжого були тісно пов’язані з буднями простих людей, серед яких він часто зустрічав колишніх фронтовиків. Письменник почав опікуватися «солдатськими спогадами», створювати своєрідну книгу пам’яті, літопис фронтових буднів. Перший випуск солдатських мемуарів «Ми йшли до тебе, Перемого!» (1984) А.Хорунжий присвятив 40-річчю Перемоги. Згодом побачили світ наступні випуски. Вінбув такожспівавтором сценарію документального фільму «Крила Перемоги» (1973).

Окремими книгами вийшли спогади повітряних асів, Героїв Радянського Союзу О.Покришкіна, В.Лавриненкова, В.Єфремова, М.Дев’ятаєва у творчій співдружності з А.Хорунжим. Протягом 1963-1985 років вони були частими гостями в його ірпінському будиночку. За плечима А.М.Хорунжого – великий шлях життя, творчого зростання. Вагомий доробок письменника, невтомні його пошуки – в ім’я добра, в ім’я майбутнього.

Помер А.М.Хорунжий 8 травня 1991 року в Києві.

Ірпінський період життя та творчості Анатолія Хорунжого

будинок Хорунжого Ірпінь займав значне місце в житті письменника. Перше знайомство А.Хорунжого з нашим містом відбулося в 1943 році, коли він брав участь у визволенні Києва і перебував як військовий кореспондент в Ірпені, Ворзелі та Гостомелі.
У 1958 році оселився на дачі в Ірпені по вулиці Спартака, 3, поблизу Будинку творчості письменників (на фото). Тут письменник прожив понад тридцять років та написав більшість літературних творів, серед них повісті «Місто над нами», «Три верби», «Незакінчений політ», «Ковила», кілька десятків оповідань. Також в нашому місті проживали його батьки та сестра письменника.

Дебют. 1990 р. Анатолій Мефодійович керував в Ірпені літературною студією «Дебют», створеною в 1989 році редакцією міської газети «Прапор перемоги» разом з міським товариством книголюбів при центральній міській бібліотеці (на фото). Для студійців, так як і для всіх читачів, стало несподіванкою те, що письменник все життя потроху складав вірші, котрі ніде не друкував.

Літературна студія «Дебют» працює і зараз в стінах Ірпінської центральної міської бібліотеки, а деякі студійці і досі пам’ятають свого художнього керівника Анатолія Мефодійовича Хорунжого.


Череватенко

Череватенко Леонід Васильович —

український поет, перекладач, літературознавець, кіносценарист.
Лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка (2002), а також інших премій. Член Національної спілки письменників та Національної спілки кінематографістів України. Автор поетичних збірок «Скіфський степ»(1980), «Відкритий звук» (1998), «Хронологія побутова» (2003), «Закляте залізо» (2012), сценарист.

Народився Леонід Васильович Череватенко 31 жовтня 1938 року в місті Дніпропетровську.

«…Мій батько ж був залізничником. – згадував Леонід Васильович. - І переїжджали ми часто – з дистанції на дистанцію. На кожному новому місці нам давали службову квартиру. Багато місць змінили – я назавжди запам’ятав цей службовий холод».
Після закінчення школи поїхав працювати на Донбас, на Луганщину. Працював юнак на шахті у шахтарському місті Ровеньки на кордоні з Росією. Там він познайомився з творами Євгена Плужника,і саме цьому видатному поетові потім була присвячена дипломна робота студента Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Леоніда Череватенка. Дипломну роботу в університеті Л.Череватенко хотів писати про Валер’яна Підмогильного, але йому не дозволили. Пояснили це так: «Ми реабілітували людей, але не їхню творчість».
Після закінчення в 1966 році університету, завдяки анкетному «пролетарському походженню», Л.Череватенку пощастило потрапити на Вищі сценарні курси при Держкіно СРСР у Москві, які він закінчив у 1970 році. За брежнєвських часів діяла рознарядка, за якою вихідці з робітничих родин отримували певні пільги, тож він якраз підходив під ці параметри.
Після повернення на Україну влаштувався на роботу на кіностудію імені Довженка. З кіностудії його звільнили за націоналізм - розмовляв українською мовою, а значить був небезпечним. До того ж він спілкувався тоді з багатьма видатними людьми, вигнаними звідусіль, - Г.Кочуром, В.Стусом, М.Лукашем, І.Дзюбою, Д.Паламарчуком.
Крім кіностудії, Леонід Череватенко працював у пресі, зокрема в журналі «Новини кіноекрана», у видавництві «Музична Україна», був заступником керівника Державного департаменту кінематографії, обіймав посаду заступника голови Київської організації Спілки письменників України.

Багато років Леонід Череватенко жив у Бучі в батьківській хаті, збудованій власними руками. Однак, життя в нього тут складалося непросто. «Навіть установлення домашнього телефону я 20 років добивався! Працював керівником Державного департаменту кінематографії – і не міг цього питання вирішити!», - розповідав Леонід Васильович.
Приірпіння він вважав «осердям неповторної цивілізації, велич якої ще не усвідомлена».
Леонід Васильович Череватенко з 2006 року Почесний громадянин міста Ірпеня: «Ірпінь – це одне з найкращих міст в Україні. Тут зосереджені колосальні інтелектуальні сили. Коли був майстер-клас (Будинок письменників, вересень 2006 року), діти приносили свої вірші, я ще раз переконався, що тут живуть люди з Божою іскрою», - казав Леонід Васильович.

Череватенко Перша поетична збірка Л.Череватенка «Скіфський степ» вийшла друком у 1980 році. Автор тоді займався археологічними дослідженнями і писав про це у своїх поезіях, по-філософськи осмислюючи людське буття. Окремий цикл віршів цієї збірки присвячено донецькому степові та шахтарям. Вже першою своєю збіркою віршів Леонід Череватенко серйозно приступив до будівництва свого неповторного поетичного світу.

У 2002 році Леонід Васильович Череватенко став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі». Зараз навіть важко собі уявити, що ця картина була в Україні арештована і три роки пролежала на полиці. Її не знищили лише тому, що плівки були куплені за спонсорські гроші.

Кінотрилогія була завершена в кінці 2000 року і стала останнім українським фільмом ХХ століття. Однак, картина припадала пилом, доки про це випадково не дізнався тодішній віце-прем’єр Микола Жулинський і не дав вказівку показати фільм світові. А в 2002 році Л.Череватенку та А.Микульському дали за неї Національну премію.
Однак, фільм Л.Череватенка «Я камінь з Божої пращі» не єдиний, який хотіли знищити. В 1983 році було знято документальну кінострічку «Ваш Леонід Первомайський». Її було наказано змити сріблом із плівок. На щастя фільм вдалося викупити за декілька пляшок коньяку. А потім він 20 років пролежав під ліжком Л.Череватенка.
Лише в 2009 році в Центрі культури «Уваровський дім» у Ворзелі, за творчої підтримки Ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Паламарчука відбулася презентація першої версії документального фільму Леоніда Череватенка «Ваш Леонід Первомайський». Це фільм про нашого земляка, відомого українського прозаїка, поета, драматурга, журналіста Леоніда Первомайського (Іллю Гуревича), який в 1953-1973 роках проживав у Ірпені по вулиці Комінтерну, 1.

Череватенко Остання поетична збірка Л.Череватенка «Закляте залізо» вийшла друком 2012 року і на початку 2013 року була визнана «Українською книжкою року» в номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури».
В останні свої дні, незважаючи на тяжку хворобу, Л.Череватенко продовжував роботу в різних жанрах, багато виступав у пресі з питань кіномистецтва.

Помер Леонід Васильович 9 травня 2014 року, залишивши про себе вічну пам’ять у прийдешніх поколіннях.


Шудря

Шудря Микола Архипович -

широко знаний в Україні кінодраматург, письменник, журналіст, перекладач, пошуковець, лауреат Державної премії України імені Т.Шевченка (1991) та багатьох інших премій. Член Національних спілок журналістів (1963) та кінематографістів (1980) України. Автор близько 20 книг: повістей, нарисів, романів, віршів. Сценарист, перекладач.

Народився Микола Шудря 5 січня 1935 року у селі Веселий Поділ нині Семенівського району Полтавської області.
Народився майбутній письменник у хліборобській родині. Батьки були майже неписьменні. Мати, Параска Омелянівна, закінчила два класи і курси трактористів. Батько, Архип Никифорович, – також два класи та районну курсантську школу (РКШ).
Микола Шудря закінчив Веселоподолянську семирічку, далі продовжував навчання у Семенівській середній школі. Ця дорога до школи за сім кілометрів, крізь завірюхи та хвищі, з веселоподолянського хутора у Семенівку ще в підлітковому віці пробудила в ньому пристрасть до блукань, а згодом - до журналістики та письменства.

Микола рано відчув потяг до літературної творчості. Вже в четвертому класі йому доручили випускати стінгазету «Зміна», редактором, художником і дописувачем якої він був сам. Писав вірші, нариси, фейлетони.
Старшокласником подавав свої замітки до районної газети, надсилав свої вірші у республіканські газети. Збереглася відповідь газети «Зірка» на віршовані твори Миколки Шудрі, в якій зазначалося: «оригінальні рядки, які надіслав нам Микола Шудря з Веселого Подолу на Полтавщині…». Так Микола під час весняних канікул у дев’ятому класі написав одноактову п’єсу «Докери Марселю» і надіслав її у Полтаву до Будинку народної творчості. За тиждень прийшла схвальна відповідь: «Якщо це ви самі написали, то дуже добре…». А ще Микола захоплювався математичними науками був учасником Міжнародної математичної олімпіади в Празі, де посів перше місце. Він був найкращим учнем школи, але золоту медаль так і не отримав. Цьому посприяв шкільний парторг, з яким Микола був у затяжному зіткненні.

Після закінчення школи, в 1953 році М.Шудря став студентом факультету журналістики Київського університету. З першого курсу навчання Микола випускав факультетську стіннівку і сатиричний додаток до неї «Йорш», робили університетську багатотиражну газету «За радянські кадри». Її авторами були В.Чорновіл, В.Коломієць, О.Лупій, В.Підпалий та інші.
М.Шудря дуже любив читати, трепетно ставився до книги. Особливим місцем для нього була бібліотека. Саме тут він познайомився з майбутньою своєю дружиною Катериною Колесниковою. Після закінчення університету Микола з Катериною побралися. А через деякий час у них народилась донечка, яку назвали Наталкою.

ШудряРодина тоді проживала в Ірпені, у будинку, який залишився Шудрям у спадок після смерті батьків Катерини Петрівни. Микола Архипович любив цей ірпінський куточок раю, написав тут чимало цікавих матеріалів, гостинно зустрічався тут з багатьма відомими поетами, письменниками, вченими, друзями.

Протягом 1962-1965 років Микола Шудря навчався в аспірантурі на факультеті журналістики, а в 1964-1967 роках викладав в університеті. Ще в студентські роки М.Шудря підробляв в редакціях газет, згодом працював у різних періодичних виданнях: газетах «Літературна Україна», «Радянська Україна», «Наш час»; журналах «Україна», «Народна творчість та етнографія». Крім того, обіймав посаду старшого редактора Головного управління газет і газетних поліграфічних підприємств Комітету у справах преси при Раді міністрів УРСР. Одночасно, в 1969-1976 роках, викладав історію книги і сценарну майстерність у Київському інституті культури, був викладачем у інших столичних вузах.

За підтримку української ідеї його вигнали з університету, не дали захистити вже підготовлену дисертацію. Відтак згодом «пішли» з Інституту імені М.Рильського, інституту культури. Шість років він перебивався випадковими підробітками, щодня з ранку до вечора працював мов каторжний в науковій бібліотеці, архівах, в запасниках рідкісних видань, рукописних відділах, наполегливо перелопачував літературу.
Втішався тим, що мав вірну і мудру дружину, успішну доньку, маленьких внучок Оксанку і Ясю.

Згодом М.Шудря потрапив у документальне кіно, де створив понад 120 захоплюючих, самобутніх стрічок.

М.Шудря завжди мав активну громадську позицію, тож на вибух на Чорнобильській АЕС відгукнувся одним із перших. З третього по дванадцяте травня 1986 року він працював у чорнобильській зоні, і журнал «Україна» публікував його репортажі - правдиві свідчення очевидця-ліквідатора. За ці мужні публікації автор одержав премію Спілки журналістів України «Золоте перо».
Звичайно, робота в чорнобильській зоні похитнула здоров’я М.Шудрі, і він як «чорнобилець» в 1993 році вийшов на пенсію. Але не на відпочинок. Він уперто продовжував працювати.
Працював М.Шудря завжди дуже напружено, що і відбивалося на здоров’ї. Подолав інфаркт, три інсульти і продовжував працювати. Упорядковував неопубліковані твори, щоденники, начерки, готував до публікації нові твори. Уже тяжко хворий він підготував до видання не одну книжку.
Після 2008 року здоров’я його ще більше погіршилося, неймовірно боліли ноги. Та навіть в останній рік життя він не полишав літературної та дослідницької діяльності.

У нього було ще багато творчих задумів, та, на жаль, 27 березня 2012 року на 78-му році життя перестало битися серце Миколи Шудрі.

Прощання з письменником відбулося 29 березня в Будинку кіно. Поховали М.Шудрю в Києві на Байковому кладовищі.


Ющенко

Ющенко Олекса Якович –

поет, прозаїк, журналіст, член Національної Спілки письменників з 1944 року, лауреат багатьох премій. Заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Білорусі та Чувашії. Нагороджений орденами «За заслуги», «За мужність», багатьма медалями, серед них «Партизану Вітчизняної війни» II ступеня.

Олекса Якович Ющенко народився 2 серпня 1917 року в селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області в селянській родині. Читати навчився він рано. Батько з 1911 року проходив військову царську службу на Кавказі і привіз з Тифлісу цілу скриню книг: і «Кобзар», і твори Пушкіна, Чехова, а також старанно переписані добрим почерком українські пісні, які любили співати на чужині.
Після семирічної школи навчався в Роменському агрономічному технікумі, деякий час працював агрономом у своєму районі. Потім було навчання в Ніжинському учительському інституті ім.Гоголя, після закінчення якого завідував відділом літератури та мистецтва в чернігівській обласній газеті «Молодий комунар», керував літературним об'єднанням Чернігівщини. З 1935 року на сторінках місцевих газет почали з’являтися перші вірші молодого поета.

За станом здоров’я О.Ющенко не був призваний до радянської армії, причиною була серцева недуга. Під час війни три роки О.Ющенко працював в Саратові на радіостанції України імені Т.Шевченка завідуючим відділом партизанського руху, а також редактором матеріалів для Середньої Азії, Уралу та Поволжя. Бував у військових частинах, збирав матеріали для радіопересилань. Його кращі твори передавали по радіо і засилали в тил ворога окремими листівками. В 1943 році Олекса Ющенко в журналі «Перець», який тоді виходив у Москві, вперше виступив з сатиричними віршами. В 1944 році за рекомендацією М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри Олексу Ющенка прийняли до Спілки письменників.

Після війни з колективом радіостанції імені Т.Шевченка О.Ющенко прибув до щойно визволеного Києва і оселився тут назавжди.
З 1944 по 1946 рік письменник завідував відділом літератури та мистецтва у редакції республіканської газети "Зірка". Перша збірка віршів «До рідної землі» вийшла 1945 року. Віршам, що склали цю збірку, притаманні мотиви мужності, високості духу воїнів, героїв партизанської війни в тилу ворога. Журналістська праця в газеті тривала недовго. Видавши збірки поезій "До рідної землі", "Моя весна", "Сонячна дорога", О.Ющенко зосередився на поетичній творчості.

За багатолітнє творче життя письменника побачили світ більше сорока книг прози, поезії. Творам О.Ющенка характерні дотепний гумор, властивий духові українського фольклору, простота форми. Поет оспівував любов до Батьківщини, до матері, красу праці і людської душі.
О.Ющенко брав участь в ювілейних вечорах, присвячених Остапу Вишні, Олександру Ковіньці, Володимиру Самійленку, Степану Руданському. На Другому фестивалі всеукраїнського гумору і сатири 1993 року він отримав Диплом I ступеня.
Завдяки народно-пісенній інтонації вірші О.Ющенка легко запам’ятовувались. То ж не дивно, що багатьом з них судилося злетіти на крилах пісень, авторами музики яких були П.Майборода, Л.Ревуцький, В.Кирейко та інші. Лише у двотомнику вибраних пісень Платона Майбороди (1970) – понад двадцять створених на вірші О.Ющенка. А композитор Р.Симович за одноіменним твором О.Ющенка створив вокально-симфонічну поему «Карпати».
Активно працював поет і в галузі журналістики. Прозові твори – нариси, спогади про діячів мистецтва і літератури, етюди, зарисовки про літературу і природу – склали книжку О.Ющенка «Безсмертники» (1-3, 1974—1982), яка отримала високу оцінку як української, так і тодішньої союзної преси.
Олекса Ющенко - почесний член Всеукраїнської спілки кобзарів. З юних літ він був прихильний до кобзарського мистецтва. Його книга «Бандуристи – орли сизі» - це справжня енциклопедія кобзарського мистецтва, захоплююча оповідь про долі та здобутки неперевершених майстрів, якими були Єгор Мовчан, Євген Адамцевич, Володимир Перепелюк, Олексій Чуприна та чимало інших видатних кобзарів.
Значним є внесок О.Ющенка в поетичну перекладацьку традицію, яку він збагатив перекладами кращих творів російської, білоруської, киргизької, чуваської та інших літератур. Олекса Ющенко – автор мемуарів « В пам’яті моїй», які було висунуто на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка. Поетичній і прозовій творчості він віддав усе життя. Письменники називали його ходячим архівом.

З Ірпенем у Олекси Яковича пов'язано багато сторінок життя і творчості. Він був не лише палким прихильником, а й Почесним громадянином Ірпеня, справжнім патріотом нашого міста. Ще з післявоєнних років письменник часто відпочивав і працював у Будинку творчості. Поет дружив з усіма творчими людьми, які жили чи перебували на той час в Ірпені.

Він охоче зустрічався з ірпінськими шанувальниками літератури, зокрема в Ірпінській центральній міській бібліотеці, дарував свої книги.

Олекса Ющенко любив наше місто, був закоханий у його природу, оспівав його у віршах.«Я дуже часто бував у Ірпені, там дуже добре писалося..., - розповідав Олекса Якович. - У Києві була маленька квартира. Ірпінь - це як власна домівка. Тут виколисано багато поетичних збірок, зокрема, "В коханні признаюсь", "Зорі миру", "Джерела", "Люди і квіти", поему "Так починалось життя". У багатьох книгах є окремі вірші, написані в Ірпені. Там написав пісню "У закоханім Ірпені...". Ірпінь дав мені притулок, натхнення... Я любив відпочити у лісі, скупатися у річці, особливо з такими друзями як Анатолій Шиян, Микола Нагнибіда. Тут ми часто рибу ловили. А коли не вистачало місць у Будинку творчості, то я винаймав кімнатку, недалечко від вокзалу, зараз не знаю як там вулиці звуться. Адже на кімнати у Будинок творчості була черга».

ЮщенкоУ співавторстві з сином Олександром, членом Національної Спілки журналістів, О.Ющенко упорядкував книгу «Поїзди гудуть над Ірпінню» – про Ірпінський будинок творчості письменників. В ній представлені матеріали, які Олекса Якович збирав практично все життя: художні твори, спогади, документи про письменників, які відвідували Приірпіння, а також ілюстративний матеріал. Книга стала справжнім подарунком Ірпеню і примножила його вікову славу. В ній кожен рядок, кожна фотографія дивують ірпінських читачів безліччю відкриттів.
«Уклонімося ж Ірпеню – шматочку землі, шуму сосен, старезним каштанам і маленькій річці, що давно запливла в нашу душу…», - так написав про наше місто О.Ющенко в цій книзі.

Олекса Ющенко був гідною, порядною, світлою, до того ж і безкорисливою людиною: до дев'яноста двох років не нажив навіть маленької дачі та скромного автомобіля. Він прожив довге життя, в якому були тріумфи і трагедії, пережив передчасну смерть власного сина. Та він ні на що не нарікав. Була в нього віра в силу добра, людського розуму, духовної краси. Помер О.Ющенко 27 грудня 2008 року в Києві на 92-му році життя.

Кiлькiсть переглядiв: 1822