наука

Вчені

- Попов Дем’ян Володимирович

- Ромоданов Андрій Петрович


Д.Попов Попов Дем'ян Володимирович –

видатний український лікар-гомеопат. За великий внесок у розвиток вітчизняної гомеопатії нагороджений орденом Трудового Червоного прапора (лютий 1990р.). Медаль «За розвиток гомеопатії» від Міжнародної Гомеопатичної Організації (посмертно).

Народився Дем’ян Володимирович 13 листопада 1899 року на Полтавщині, в селі Гапонівка (зараз Яблунівка) Лохвицького повіту в сім’ї козака Володимира Порфировича Поповича в переддень святих Козьми і Даміана. Він був названий на честь цілителя Даміана. Укорочення прізвища Попович на Попов відбулося при видачі свідоцтва про закінчення церковно-парафіяльної школи. Мати, Тетяна Данилівна, померла, коли Дем’яну було всього сім років. Батько вдруге не одружувався, оскільки дуже любив покійну дружину. Був прогресивною людиною і завжди говорив, що тепер настали часи, коли потрібно вчитися. Ця настанова – «вчитися і працювати» – проходить через все життя Попових.

Навчання Дем’ян продовжував спочатку в інтернаті в селі Харківці, а потім, за порадою вчителів, які помітили обдарованість хлопчика, в Лохвицькому комерційному училищі, яке закінчив у 1919 році. Потім Дем’ян Володимирович поїхав в Одесу з наміром стати архітектором. Однак, вийшло все зовсім інакше. Набір студентів у будівельний інститут закінчився, а земляки покликали його поступати разом з ними у медичний інститут. Доля, очевидно, теж втрутилася: незважаючи на закінчення прийому студентів, Д.Попов отримав дозвіл ректора скласти вступні іспити, і був зарахований до інституту. З того часу Одеса стала його студентським містом і місцем літнього відпочинку на все життя.

Д.Попов У 1925 році Д.Попов закінчив інститут. Потім була інтернатура з виконанням дипломної роботи в Кіровоградській лікарні. По закінченню він короткий час працював у Молдові: під час кампанії 25-тисячників був у числі інтелігентів, які виїхали піднімати культурну роботу в селах. Після Молдови завідував сільською лікарнею в селі Устинівка Кіровоградської області до весни 1935 року. Тепер в маленькому стаціонарі сільської лікарні на Кіровоградщині він став застосовувати гомеопатичні ліки. Виписав спеціальну літературу з Німеччини і Франції (тоді це можна було зробити завдяки залишкам НЕПу ), познайомився з московськими колегами, замовив аптечку початкових розчинів в ленінградській гомеопатичній аптеці. Через чотири роки впертої праці клініциста гомеопата-експериментатора і отримання реальних результатів Д.Попов зробив доповіді в Одесі та Києві перед колегами-гомеопатами. Результати виявилися настільки несподіваними і вражаючими, що Д.Попов в 1935 році залишив хірургію і вирішив цілком пов’язати своє життя з гомеопатією.

В травні 1935 року він переїхав до Києва, де побудував невеликий будинок по вулиці Комінтерну (нині тут проживає його онук).
В Київ Дем’ян Володимирович приїхав з невеликим, але клінічним досвідом застосування гомеопатичних ліків. Цей рік вважається роком виникнення Київської гомеопатичної школи, початком експерименту на практиці.

Д.Попов працював в декількох поліклініках як «чистий» гомеопат, незважаючи на відсутність такої спеціальності в реєстрі офіційної медицини, спочатку на Подолі і на Андріївському узвозі в системі Червоного Хреста, а закінчив офіційну трудову діяльність в поліклініці лікарні ім. Жовтневої революції (вул. Мечнікова, 1). Саме це місце в Києві називали «клінікою Попова».
Працювати Д.Попову доводилося в складних умовах, тому що після 1917 року почалися переслідування та утиски не лише гомеопатичного методу лікування, а й лікарів, які його практикували. В сталінські часи велика кількість гомеопатів була репресована. Періодично видавалися укази, які забороняли використання окремих ліків, суворо регламентували випуск гомеопатичної літератури. Тому Д.Попову доводилося спиратися лише на власний досвід, дотримуючись улюбленого правила – «поспішай повільно». Володіючи іноземними мовами, студіюючи основоположні праці гомеопатів Ганнемана, Неша, Шаретта, він торував у цій галузі свій шлях. Велика практика дала йому можливість піти в ряді позицій значно далі від зарубіжних колег і розробити власну методику, яка відрізнялася від визнаних відомими авторитетами.

До хірургії Д.Попов повертався тільки в роки Великої Вітчизняної війни. Працював головним лікарем польового шпиталю, був нагороджений орденом Бойового Червоного прапора. Далі було поранення і полон.

Д.Попов Після війни повернувся до Києва і до виходу на пенсію працював лікарем-гомеопатом. В 80-х роках минулого століття про Київську школу Попова знав уже весь Радянський Союз. Результати приголомшували, і неформальний головний гомеопат країни отримав можливість організувати перші офіційні курси, а потім відкрити і Центр гомеопатії.
Починаючи з післявоєнних років ім’я лікаря-гомеопата Попова було оточене легендами. Говорили про чудові зцілення, які він робив. Їх дійсно було багато, не дивлячись на те, що на консультацію потрапляли пацієнти, які пройшли сім кіл київських лікарень. Тому кожному пацієнту, не дивлячись на хворобу, Дем’ян Володимирович дарував на довгий час спокій і надію. А це під силу далеко не кожному, хто має диплом лікаря. У Попова лікувалися в трьох, чотирьох, п’яти поколіннях. Характерним для нього було те, що з бідних людей він грошей не брав, а, навпаки, намагався непомітно залишити на столику хоча б невелику суму, щоб допомогти таким людям.

Гомеопатії Д.Попов присвятив 51 рік. Напевно, на території колишнього СРСР він був єдиним лікарем, котрий прийняв величезну кількість людей - близько мільйону!
В листі до дочки Тетяни її мати, Ольга Йосипівна Попова, писала: «У тата вражаюча риса – якщо приймати хворих, то майже цілу добу, якщо будувати, то без кінця, якщо садити дерева, то скопати всю ділянку майже до центру землі, якщо писати, то до корчів у пальцях. Він переключається всім своїм єством в те, чим займається зараз».

Дем’ян Володимирович любив спілкуватися з молодшими колегами, охоче ділився своїми міркуваннями, досвідом, консультував складних пацієнтів. Вийшовши на пенсію на 87-му році життя, він зберігав живу цікавість і зв’язок навколишнім світом. У нього була власна думка про політику і політиків, релігію, літературу. Дивувало, як гідно ця людина зустрічала старість, без скарг і хандри, природно продовжуючи свій життєвий шлях. Тепер заняття він проводив вдома, з приводу чого одного разу висловився так: «Я трохи муміфікувався, для прийому не придатний, а от для міркувань – придатний».

23 липня 1990 року після короткочасної хвороби він пішов з життя, спокійно, гідно, навіть велично. Змахнув руками: «Я відлітаю, йду до Всевишнього в космос, я прожив щасливе життя і йду до своєї постійної обителі». Похований на Байковому кладовищі.

Ірпінь в житті Д.В. Попова

Д.Попов Ірпінь в житті Д.Попова вперше з’явився ще до війни. Дочка, Тетяна Дем’янівна Попова, згадувала, що батьки на той час товаришували з акторами, режисерами Київського оперного театру, музикантами, людьми мистецтва. До цього часу в Ірпені по вулиці Центральна зберігся будиночок, а головне альтанка в садибі господаря, донька якого - Ліда Дмитрівна Волкова - була одружена з відомим режисером В.Я.Йоришем: «Ми їздили до них у гості потягом. Це була ціла подія і тому запам’яталася. Батькові Ірпінь подобався. І цей господар будинку п. Волков допоміг батькам купити будиночок для відпочинку. Тоді це був Ленінградський провулок, там росли великі тополі. Ми їздили сюди по вихідних із задоволенням». Ірпінь в той час був одним із улюблених місць літнього відпочинку, особливо киян та ленінградців.

Дем’ян Володимирович купив невеликий будинок з земельною ділянкою в 1947 році і багато років проводив свої вихідні в Ірпені. Звідси він, навіть на схилі літ, повертався до Києва пішки, напрямки через ліс.
В нашому місті Д.В.Попов часто спілкувався з письменниками з Будинку творчості, лікував місцевих жителів. Старожили Ірпеня та Бучі і досі з вдячністю і любов’ю згадують цю прекрасну, чуйну людину і талановитого лікаря.

З метою увічнення пам’яті Д.В.Попова вулиця 60-річчя СРСР в Ірпені в 1993 році була перейменована на вулицю Дем’яна Попова.


Ромоданов

Ромоданов Андрій Петрович –

академік, видатний хірург, вчений, директор Київського НДІ нейрохірургії. Лауреат Державної премії України (1978р.), Герой Соціалістичної праці (1980р.), депутат Верховної ради СРСР. Автор 344 наукових публікацій, в тому числі 25 монографій. Отримав 16 авторських свідоцтв.

Народився А.П.Ромоданов 11 листопада 1920 року в місті Лубни на Полтавщині в сім’ї священнослужителя. Духовний вплив батька, глибоко освіченої, благородної людини, просвітителя і педагога завжди жив у ньому і, засад християнської моралі, засвоєних у дитинстві і юності, він неухильно дотримувався все своє життя.
З 1927 року Ромоданови проживали у Києві. Розгул «єжовщини» торкнувся і їх сім’ї. В 1937 році батько був репресований, а в 1965 реабілітований посмертно.

Маючи неабиякі здібності до математичних дисциплін, Андрій вирішив вступати до політехнічного інституту, але його кохана дівчина Ганнуся Янковська, однокласниця, подала заяву до медінституту і переконала юнака теж вступати разом з нею. Незабаром, на першому курсі, вони стали подружньою парою. Андрій Петрович захопився медициною, лекціями світил наукової медичної думки, зокрема М.Д.Стражеско, А.П.Крилова та ін.

Велика Вітчизняна війна все перервала. Основна частина студентів і викладачів медінституту була евакуйована до Харкова, а в серпні – до Челябінська. Випуск п’ятого курсу, на якому вчився Андрій Петрович, був прискорений і, він незабаром став фронтовим лікарем. Фронтові будні в медсанзводі стрілецької дивізії, а потім у танковому корпусі, відточували майстерність хірурга. Пізніше він згадував, що іноді по декілька діб не було можливості залишити операційну і, навіть зняти хірургічні рукавички, щоб поїсти. Годували на ходу. Переможний травень 1945 він зустрів кавалером чотирьох бойових орденів – двох орденів Вітчизняної війни і двох Червоної Зірки, а також п’яти бойових медалей.

Ромоданов Після війни Ромоданов повернувся до Києва, де його чекали дружина і син та продовжив навчання в аспірантурі Київського психоневрологічного інституту зі спеціальністю «нейрохірургія». В 1949 році він захищає дисертацію і отримує вчений ступінь кандидата медичних наук, незабаром випускає монографію, яка узагальнює його дослідження. В 1950 році відкрився самостійний Інститут нейрохірургії. На той час Рамоданов вже очолював клініку дитячої нейрохірургії. В 1963 році він захистив докторську дисертацію на тему «Пухлини головного мозку у дітей», в 1964 році Андрій Петрович змінює на директорському посту Київського НДІ нейрохірургії свого вчителя і наставника професора А.Арутюнова.
Пройде небагато часу і керований ним інститут перетвориться на найбільшу в світі нейрохірургічну установу, яка об’єднала 12 різнопрофільних клінік, лабораторно-експериментальних відділів.

В 1970 році його обирають член кором Академії медичних наук СРСР, а в 1974р. він стає дійсним членом цієї авторитетної установи.

Андрій Петрович був сміливим і блискучим хірургом. Скільки пацієнтів з вдячністю згадують його віртуозну руку! Багато років він брів на себе найскладніше – оперував пухлини мозку у дітей і дорослих. Стояв біля операційного столу до кінця свого життя. Вкрай складні багатогодинні операції з застосуванням мікрохірургічної техніки починалися зазвичай о десятій ранку, після вирішення невідкладних директорських питань, і завершувалися о третій-четвертій годині дня. Його майже постійною нормою були три-чотири операції на тиждень.

Ірпінський період життя А.П.Ромоданова.

У зв’язку з хворобою серця і легень дружини, в 1954 році Андрій Петрович вибрав земельну ділянку в лісовій зоні міста Ірпінь по вулиці Толстого.
Для Ромоданова Ірпінь був місцем плідної фізичної і творчої праці. Дуже часто він любив тут бувати і взимку, і влітку. Ганна Сергіївна вивішувала табличку: «Не шуміть, А.П. працює». Тоді всі сусіди розуміли, що слід розмовляти тихо. У вільний час Андрій Петрович з дружиною з задоволенням працювали в саду серед дерев і квітів. Майже все тут було зроблено їх руками.

Він був надзвичайно організованою людиною. Рано-вранці обов’язково займався на тренажері, це підтримувало його хірургічну працездатність. Ромоданов дуже багато читав, мав чудову бібліотеку. В когорті вчених вирізнявся якоюсь особливою інтелігентністю, високим інтелектом.
У листопаді 1970 року, на 70-річчя Андрія Петровича, його колеги підкреслювали, що за своє життя він зробив значно більше, ніж потребують древні трактати: побудувати дім, виростити сина і посадити дерево. Він побудував величезний нейрохірургічний комплекс, найбільший у світі, виростив сина – доктора медичних наук, професора, лауреата премії ім.М.Островського, посадив незвичайне дерево у вигляді Української нейрохірургічної школи, у якій тільки з вченими ступенями було 80 чоловік. Він був повний сил і енергії, мав ясне мислення, критичний розум, міцну пам’ять.

Та, нажаль, страшна хвороба – рак, призвела до передчасної смерті Андрія Петровича Ромоданова. Це сталося 5 серпня 1993 року. У цьому ж році Українському Інституту нейрохірургії було присвоєно його ім’я.
Це був видатний вчений, справжній лікар-гуманіст, феномен у світовій медичній науці. Людина з великої літери.

Кiлькiсть переглядiв: 24